Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 7

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 7

Наступних вихідних, 9-10 серпня я надумав знову провідати Львів, який я не люблю. Того разу стопилось мені спочатку доволі зле – за Пасічною я зумів зловити машину на Бурштин тільки за 50 хвилин стояння. Далі було легше – ще однією автівкою добрався до Рогатина, а звідти і до Львова фурою, яку застопив на подаровану шайбу. У Львові того дня був непоганий вечір на вулиці Петрушевича попри те, що там ошивалось чимало алкоголіків та іншого підозрілого елементу. Вже перед заходом сонця я злазив на своє улюблене місце – Високий Замок і відтак поїхав на ночівлю до Каті. А зранку ми вибралися провідати знайомого монаха у Крехівському монастирі – Віталіка або ж брата Микиту (обмовляючись, називали його Лис Микита).

Спочатку добралися до Жовкви і я зацінив це невелике, красиве, гарно впорядковане містечко. У Жовкві мені сподобались такі речі: 1) компактність і охайність; 2) наявність великої кількості старовинних храмів ХУІІ-ХУІІІ ст. (ми гуляли центром усього півгодини, але католицьких та уніатських церков було 4 чи 5 із мурами, дзвіницями, ліпниною, скульптурами, духом ладану та старовини); 3) міська центральна площа, оточена залишками фортечних мурів – такого я поки не зустрічав ніде. Там навіть автотранспорт в’їжджає через фортечні пройми для воріт, які позалишалися ще з польських часів; 4) спокійний і неквапливий ритм життя провінційного містечка; 5) якась мила затишна майже домашня атмосфера. Одним словом, це місто я на майбутнє взяв собі на приціл, щоб якось приїхати туди, за годину обходити усі його храми і визначні місця і потім ще кілька годин сидіти десь на центральній площі на лавочці або в генделику і просто бути там.

Відтак ми сіли в автобус і рушили до Крехівського монастиря. По прибуттю Катя пішла на Службу, яка саме тривала, а я, відзначивши цікаві будівлі ХУІІ і пізніших століть і пошаставши по території, рушив попри мур до джерела. Іти довелося хвилин 20 лісом, який чудово осяювався сонцем, стежка петляла уверх і вниз, аж поки після якогось спуску вивела до подоби чаші – навколо впритул нависали горби, порослі грабами і буками, зверху над ними – небо і сонце, а я – у самому низу цього природнього утворення і поруч – джерело, як стверджують – помічне. За джерелом стежка вела до печер, де колись жили монахи і довелося дряпатися догори по крутих схилах, а потім ще прошкувати хвилин 10. Так я дістався до кількох печер на висоті біля 4-5 м у скелях. До однієї з них вела залізна драбина, але поруч були прочани і священик, який закінчував екскурсію. Тому довелось чекати завершення, відтак я видряпався по драбині догори і опинився в якійсь колишній келії – вогкому приміщенні завдовжки біля 4-х і завширшки 1,5 м. І хоч тут було своєрідно гарно, я не затримувався, бо Служба, очевидно, уже закінчилась і мене, мабуть, шукали. Тому довелось спускатися, обганяти по дорозі прочан і діставатися до монастиря, де ми з Катею побачили нашого брата Микиту і навіть розділили з ним трапезу у передпокої до його келії. За їжею говорили про монастирський побут та всякі інші речі, мене також здивувало, що у монастирі дозволено вживати м’ясо (так, у порції в кожного з нас було по відбивній), бо я чомусь думав, що монахам м’яса не можна. Відтак ми вийшли на оглядини монастирського комплексу, однак я уже встиг його побачити до того, а потім пішли прогулятися стежкою попри горб, з якого було добре видно навколишню місцевість і саме село. Потім брат Микита нас провів ще до дороги. Поверталися назад ми іншим маршрутом і вїхали у Львів з боку Брюхович. А відтак добралися до траси під Давидовом і невдовзі я упіймав машину до Франківська, а Катя пішла домів.

Через кілька днів мене очікувала автостопна подорож до Києва і гостювання у ї подруги Наталки Лазаревич, до якої я вже давно обіцяв приїхати, але завжди комусь із нас було не до того. Але 15 серпня, у п’ятницю з самого ранечка (годинки із 6-ї) я вибрався з дому, щоб нарешті добратися до одного зі своїх улюблених міст і погостювати там кілька днів. Десь о 7-й ранку я розпочав стоп із станції «Кооператор» на тисменицькому напрямку Івано-Франківська. Передбачалось, що найважчий відрізок у мене буде до Дубно (бо туди я їхав через Тернопіль), а потім на трасі Київ – Чоп зловити буде легше. Однак саме там мене очікували приємні сюрпризи: спочатку один хлопчина-експедитор докинув мене до Монастириська. У Тернопіль я в’їхав на машині чоловіка, в якого син воював у добровольчому батальйоні «Айдар», наприкінці липня отримав поранення (був командиром групи із 4-х бійців, які виконували завдання в районі Луганського аеропорта, у тому бою 2 з них загинуло, 1 залишився неушкодженим), і оце зараз лежав у військовому госпіталі в Києві, тож батько їхав його провідати. Незадовго перед цим я читав про його сина, Олега Сухарєва із позивним «Сухарік» в інтернеті і цей чоловік був вельми втішеним, коли я розповів, що мені відоме його прізвище і його війна. Від Тернополя без пригод я добрався попуткою до київської траси під Дубно – ще не було навіть 11-ї години. Однак тут чомусь стало навпаки важче – бо спочатку ніхто не хотів зупинятися, потім я довідався, що стою за 1 км від повороту на Луцьк і водії просто не знають куди мені треба (поки, власне, один із них мене не підкинув).

Далі не було нікого до Рівного – лише до Здолбунова, тож довелося добиратися туди, а це місто знаходиться неподалік київської траси, але на об’їзній частині Рівного, тож стоп там мав бути не надто кошерним. Все ж таки, через якийсь час навіть там я упіймав двох, якій вивезли мене за Рівне. На все про все пішло більше 2-х годин. Залишалось півдороги до Києва. Виручила мене шайба – притормозила фура, в якій водій їхав до Макарова (за 50 км до Києва, звертаючи по об’їзній на Одесу). То був закарпатчик із типовим їхнім дивним говором, кумедним акцентом і запальним характером, тож в один час ми ледь не розсварилися через політику, однак за негласною згодою збилися з цієї теми і вели мову про наше життя і жінок, на чому водій, очевидно, розумівся добре (принаймні він сам так вважав). Так ми міцно поколегували, він навіть мені поставив каву на одній із заправок, сміялися обоє з усяких дурниць і непристойностей, за Житомиром ледь не поснули в дорозі (що було вельми страшно, бо ж він за кермом), взяли собі зернята, щоб лущити і не спати. Їхали доволі повільно і часто зупинялися, тому до Макарова добралися уже о 18:30.

Розпрощалися як добрі знайомі – мало що не обіймалися. А вже там невдовзі мені зупинилась машина, яку я навіть не встиг затормозити і в саме місто я вїхав біля 20-ї години, коли вже сонце було над самісіньким заходом і перші сутінки опускалися на проспект Перемоги. Добравшись до квартири, де мешкала Наталя з подругою Юлею Хмуріною (моєю знайомою з попередніх візитів), я ще встиг познайомитися з Нікою – дівчиною зі Світловодська та Асею – Юлиною сестрою. Після того, як Наталка мене витягнула проводжати Ніку на вокзал та повернення додому і вечері, ми всі поснули під розмови про Івано-Франківськ та дивних закарпатських людей, їхню говірку та звичаї (Юля з Асею мали завтра їхати в Ясіня відпочивати і я їх трохи настрашив розповідями про диких гуцулів, особливо Асю, яка виросла в Харкові, погано знала українську мову і уявлення не мала про строкатий мовно-звичаєвий світ Західної України).

Назар Розлуцький