Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 8

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 8

У Києві мені велося прекрасно, бо це місто я любив і мене воно любило теж. Наступного ранку я подався шастати музеями Києва і знайшов у центрі вулицю Богдана Хмельницького, на якій розташовувалось аж три музеї. Спочатку я пішов у музей історії Києва і найбільше мені сподобались там експозиції про відомих городян та побутові речі ХІХ – початку ХХ ст. (ну бо старовинні черепки та мечі як стандарт у кожному музеї мені вже трохи приїлися).

У Національному музеї літератури України мені трапилася провідна наукова співробітниця, із якою ми біля 1,5 годин гуляли залами, розмовляючи про експонати і все на світі – така от своєрідна форма екскурсії (вона була втішена, зустрівши колегу з Івано-Франківська). Із книг найцікавіші були рукописи і стародруки, а експозиція ХІХ – ХХ ст. була «оживлена» особистими речами відомих письменників і поетів, через це також не виглядала плоскою і нудною. Але найбільше запам’ятався із цього музею зал для урочистостей головне приміщення Колегії Павла Галагана, в якій і розташовується музей. Ця колегія готувала потужні інтелектуальні кадри в дореволюційні часи, кожен її випускник мав вільно володіти 10-ма іноземними мовами, а серед рекордсменів – Агатангел Кримський, який володів більшою кількістю мов і говірок, аніж у Казанови було коханок.

Третій музей (тобто, відразу чотири музеї в одному приміщенні – археології, палеонтології, зоології та ботаніки), хоча й був насичений цікавими експонатами, але мій рівень сприймання чогось нового був уже на порядок нижчий, тож задля належної оцінки мені ще доведеться колись там побувати. Відтак я пішов на Майдан, де мене і перестріла Наталка. Там саме два тижні перед тим по виганяли останніх представників алкооборони, які паразитували на бренді Революції Гідності і пам’яті Небесної Сотні і почали відновлювальні роботи. Я не є чутливий до всяких там енергій і т. п., але чи то Майдан став особливим місцем, чи то в мене підвищена чутливість на ньому, однак відчуття зимових днів і густої атмосфери тривоги-і-пам’яті накривало мене того і наступного дня, коли я опинявся на площі і прилеглих до неї Грушевського та Інститутській. Було незвично впізнавати місця, де стояли барикади, де знаходилися намети з різних міст, де грівся біля вогню з відставними афганцями, де дівчата на польовій кухні заварювали найсмачніший на майдані чай, де горіли шини та літали гранати на Грушевського і знаходилася лінія випалених і обмерзлих автобусів і т. п. – брудний, закіптюжений символ національного спротиву поступався місцем доглянутій і охайній площі європейського міста. І хоч із цим відходила історія найзнаковішої події української сучасності і від цього робилося трохи сумно – одначе усвідомлювалося, що хід історії незворотній і нема потреби консервувати смітник у центрі столиці без потреби (власне, як і сталося, на жаль, у літні місяці існування Майдану).

Після прогулянки по «місцях бойової слави» ми з Наталкою пішли шукати «равлика» (це такі рожеві кавомати у формі тваринки – типово київська штучка), але наткнулися на моїх знайомих – Ігоря та Алісу Білевичів із Севастополя (я у них гостював минулим літом, коли мандрував по Україні, то є батько з дочкою, вони виїхали з Криму після його окупації путіноїдами). Власне, ми і так увечері домовилися зустрітися, однак не думали, що це станеться так швидко. Подальший вечір проходив на літньому майданчику у супроводі значної кількості пива і кави (Наталка алкоголю не вживає). Довго ми того вечора не гуляли – я ще недостатньо відійшов після вчорашнього переїзду, тому вже о 19-й були в Наталки вдома, де розмовляли допізна, а потім повсинали.

Наступний день у мене розпочався із пішої прогулянки в сторону центру – Наталка пішла до церкви, а я захотів відвідати музей води в Хрещатому парку. По дорозі я знову перейшов Майдан, відчувши, як мене криє по новій спогадами і відчуттями, піднявся догори по Інститутській, перейшовся під будинком Уряду і добрів до Маріїнського парку, повештавшись яким, перебрів по мосту кохання у парк Хрещатий. Була середина серпня, але погода усі ці дні видавалась наче осінньою – тепло без спеки, ледь вловима утаємниченість і неквапливість серед парків і вулиць Києва, яка буває тільки в час хорошої вересневої погоди. Довершували образ дрібні, але численні хмаринки і повільна блюзова мелодія із «равлика». Набувшись у всій цій атмосфері спочатку-майдану-а-потім-осені, я пішов до музею – колишньої водонапірної вежі. Там мене приєднали до екскурсії і я рушив униз підземеллям. Сходити у той музей рекомендую усім, бо він і справді незвичний із цікавим наповненням – окрім інформативної частини про водні запаси та функціонування системи водо забезпечення в місті та пропагандивної про необхідність збереження цих запасів та практичні рекомендації щодо цього там є й цікаві своєрідні атракції – можна пройтися під печерою над якою шумить водоспад, повправлятися у надуванні великих бульбашок і навіть самому вміститися у найбільшу, не кажучи вже про те, що спуск у щось схоже на каналізацію тільки без традиційного запаху (а таким, власне, і є музейний зал) – це завжди цікаво.

Наталка мене забрала у парку, де я відпочивав після екскурсії, наповнюючись атмосферою осені-серед-літа. Ми побрели униз повз ляльковий театр до Європейської площі і майдану Незалежності, де традиційно у неділю відбувалося відразу кілька політичних акцій. Приєдналися ми до найсимпатичнішої на наш погляд – Маршу за федералізації Сибіру, який того ж дня мав відбуватися і не відбувся у сибірських містах через загрозу арештів організаторів. Відтак ми поїхали до станції метро «Печерська», де перестріли Наталчину подругу Машу Каприлянську та Алісу з Ігорем, із якими мали іти до Київської фортеці – міського укріплення ХІХ ст., яке так і не відіграло жодну оборонну роль під час боїв за місто у столітті ХХ. Ми трохи полазили по території, видерлися на вали, походили у кам’яних переходах і виставкових залах і вирішили, що більше нічого цікавого тут немає. Тому вирішили їхати в Голосіївський парк на південній околиці міста. Однак нас вимучив перехід до станції метро, тому гуляти з нами в парку Білевичі відмовилися, а пішли шукати їжі, домовившись, що після закінчення нашої прогулянки вони до нас підійдуть. Тоді ми втрьох почали ходити повз озера, милуючись качками і промінцями, а потім пішли по стежці вглиб території із могутніми старими деревами і зблукали би, якби не Наталка, що знала цей парк дуже добре, бо прожила у гуртожитку на цьому районі увесь час свого бурхливого студентства. Находившись трохи менше як півгодини, ми відшукали на дорозі біля житлового масиву Алісу з Ігорем, взяли їдла і питва і пішли сидіти на березі озера і говорити про все. Після здоровенної шаурми з добрим розливним пивом серед хороших людей і чудової природи настрій просто не міг бути поганим. І коли ми вже прийшли додому з Наталкою і Машею, і до нас завітали сестра Наталки Катя і її хлопець Костя, і після посиденьок з чайочком і тортом я знову вкладався спати, то стало зрозуміло, що і другий день у Києві пройшов вельми гарно.

Третього дня ми прогулянковим кроком добралися від Наталчиного дому до Пейзажної алеї, де було чимало всяких чудернацьких скульптур, лавочок химерної форми та інших незвичних штук. Потроху затримуючись біля кожної з них, ми спустилися Андріївським узвозом до Контрактової площі, заглянувши на короткий час в Андріївську церкву – цей геніальний витвір Растреллі і мій улюблений київський храм. По дорозі я ще довідався про його особливість – він не має дзвонів, бо будувався для царської сімї і служба починалася, коли приїздили Величності, а тому не треба було нікого скликати. Із Контрактової наша дорога простяглася повз Дніпро до пішохідного мосту і Труханового острову, де уже на деревах теж лежав ледь помітний (а швидше відчутний) відбиток осені. Звідти, обговорюючи політичну ситуацію, ми повернули назад і поїхали додому, бо треба було допомогти поміняти умивальник Кості (так я, вирвавшись із ремонтів у власній хаті, потрапив на чужі). А навечір ми з Наталкою і її подругою Вікою поїхали на Оболонську набережну, де довгий час блукали спальними кварталами. Але воно того було варте, бо захід сонця, зустрінутий над Дніпром компенсував довгу пішу дорогу туди і назад – аж іти не хотілося, тим більше, усвідомлюючи, що це останній день у Києві. Наостанок ми знову добралися на Поділ, де завалилився удвох (Віка вже поїхала додому) у андеграундне кафе, в якому було надзвичайно тісно і весело (6 столиків і барна стійка стояли на площі в 20 квадратів, але це була така концепція закладу – оригінальна і приємна для тих, хто любить такі речі). Мій вік-енд у Києві добіг завершення.

У сухому залишку я можу згадати змістовні розмови, приємних людей, старих і нових, подругу Наталку без якої у мене уже немає асоціації з Києвом, умиротворені вечори затишного (парадокс, але факт) мегаполісу, природу парку, Дніпра, краєвиди з пагорбів, спогадовідчуття революції, передчуття тривожності та осені, і якесь загальне сумовите заспокоєння. Це були одні з найкращих миттєвостей року і то у дуже великій кількості. Я ще раз відчув дивну спорідненість із цим містом, що остаточно мене переконало у тому, що воно таки належить до категорії улюблених мною. Дуже, дуже класне місто, я радий, що саме воно є нашою столицею. Я мушу до нього повернутися, я буду часто сюди навідуватись…

Наступного дня я прокинувся о шостій ранку, бо дорога додому далека. Поки добрався до траси, то уже було по 7-й. І знову Київ – Чоп не став легким випробуванням – їхав я по цій трасі аж до 15-ї години. При цьому, четвертий водій, що мене підібрав під Новоград-Волинським направлявся до Тернополя, але висадив мене у Горбатові перед Рівним (я на той момент був придрімав і слабо розумів що відбувається), сказавши що має тут справи і невдовзі повернеться. Після майже годинного чекання довелося сідати на щось рейсове до Рівного і звідти ще добиратися до об’їзної автобусом. Правда, там уже пішло легше, невдовзі я був у Дубно, там на переїзді зловив фуру до Тернополя, а звідти – до Дружби. У цьому містечку на повороті мені теж стала фура до передмістя Бучача, а відтак і до самого міста. Там я був, коли почало смеркати. Звісно, упіймати мені вже щось не вдавалось і щоб не випробовувати долю я втретє за сьогодні сів на рейс (бо то уже був останній) до Франика. Так закінчилась найдовша моя подорож цього сезону.

Назар Розлуцький