Горка – можно упасть

Дню медика присвячую цей коротенький репортаж, колеги! 

В той час, коли всі студенти нашої доблесної альма матер (!) гризли граніт науки, робили перші кроки в лікувальній справі, ми потроху ходили в гори :))

Не були на заваді нам ні грізні викладачі, ні заліки і сесії, ні, навіть, власні дрібні діти! Якщо я вже ХОЧУ В ГОРИ, то весь світ зачекає!

Так склалося, що до кінця інтернатури я вже була мамочкою. Всі діти як діти,  перші мандрівки – то  на море! А моя дитина – з мамою в гори! 

Зізнатися, самій з малям в горах важко, тому потягнула з собою ще двох своїх друзів-одногрупників-колег. 

Коли не було можливості їхати далеко, завжди їздили на Протяте Каміння. Так і цього разу вирішили. 

Набрали скелелазного спорядження: мотузок, заліза, намети, казанки, пляшечки, кашки, молочко й поїхали.

Знаєте які у мене друзі? Звісно – найкращі! На парі підкажуть, шпаргалку передадуть, дитину нагодують, пострахують на скелі! Дівчата! Ви прогавили! Обоє вже одружилися! 😉

 

Лєруся моя була така маленька, ще не дуже й добре говорила, але коли побачила перші гори, то сказала: “Это горка – можно упасть”.

А коли побачила скелі, то, подумавши, вирішила: “Это горка – нужно упасть”.

Власне, ми їздили й ходили полазити, помандрувати, поспілкуватися, набратися нових вражень. Думаю, кожен з нас тоді отримав те, що й зараз гріє серце. Хлопці – екстрим від скель, бо були там вперше і спускалися дюльфером вперше (повірте, з Соколиного ока не так-то й просто спутитися без досвіду). Я – щастя подарувати комусь позитив. Валерія – величезну мандрівку у величезних горах, де “можно” і “нужно” упасть.

Наступного дня, дорогою додому, Лєра пів-дороги їхала верхи, а решту – ми її, сплячу, несли по черзі на руках. 

Тарасе, Едік, пам`ятаєте?

Дякую, друзі, що ви були тоді і є зараз. Дякую долі, що звела нас! З Днем медика, мої дохторі! Невропатологи – фореве!