Погарська

Погарська

Андрій Майовський

Хоч я і не «писатєль», але якщо декілька слів до фоток додасться, вони ж від того не постраждають. Тоді поїхали…

Розпочалася моя любов до гір з того моменту, як я в 14 років уперше попав в Карпати, купа вражень і «гірську хворобу» мені ця мандрівка забезпечила до кінця життя.

 24 лютого, вже втретє за цю зиму вирішив піти на полонину Погарська з подальшим сходження на г.Чорна Клива, висота 1719м. Мандрівка на 3 дні – субота, неділя, понеділок є трохи складною по зборам, на вихідні легше знайти компанію, і бажано на 4-х чоловік.

Тиждень до цього пильнував погоду, виглядало що в п’ятницю сніг мав би падати хороший, декілька днів вже морози трималися а в неділю зранку сонце обіцяли прогнози, от і не підвели гідромедцентрики)

Машиною до Ясеня, там повернули на право на с.Чорну Тису, через 5 км залишили, вже майже в знайомих гуцулів на подвір’ї  авто, розкидали продукти по рюкзаках і на «розслабоні» почалапали на полонину.

Іду, дивлюсь по сторонам, малувато на деревах снігу, ех, думаю, знову не вгадав з погодою, завтра ж тепло обіцяли, +3. Хоча я завжди отримую величезне задоволення від будь якої погоди, в Карпатах погано не буває.

Не дійшовши до полонини якихось 300 м сіли батарейки, так буває, гребеш сніг як трактор, ціла колія за тобою а потім раз, і глохне «двіжок»,  пару канапок, чай з термоса і знову вгору.

Останні метри підйому до колиб на цій полонині завжди даються не легко, а перед нею 200 м лісом з крутячим схилом – особливе задоволення, особливо для новачків.

До колиб ми вже піднімалися в повному тумані, хоча це й було хорошим знаком. Туман це волога, яка при морозі перетворюється в іній на деревах, а іній це красиві білі ялинки, а там, на висоті майже 1500 м вони ще й були добряче засніжені.

Віднайшли колибу з пічкою, хтось залишив нам дрова, і за якісь 2-3 години, ситі, відпочивши пробуємо виглянути, що ж там з туманом? Туман стоїть практично на межі колиб на полонині, повний місяць, хмарки, ну як тут всидіти. Фотіки в руки і гайда витоптувати снігові килими поміж колибами.

Після декількох кадрів інієм вкриваються шкельця на об’єктивах і ми як ченмі піонери не подивившись «на добраніч діти» йдемо спати, ранок обіцяє бути цікавішим.

Так і вийшло, це був найкращий зимовий ранок в Карпатах, який мені довелося бачити, густий туман піднімається до висоти 1300 м, на небі невеличкі хмаринки на сході і тяжкі темні на заході, морозець -5, вітру практично немає і ялинки білісінькі, ляпота!

О 6 ранку перші кадри і зупинився лише десь за півтори години, коли сонце зайшло за хмари. Розпашілі, голодні, з «довольними либами» на обличчях йдемо до «хати», топимо сніг, показуємо один одному, що на знімали, п’ємо чай, снідаємо і збираємося вирушати далі, на вершину, але. О горе, всі ялинки чорні, сніг як корова язиком злизала, +5 на дворі хоча сонце за хмарами. Отака мінлива карпатська зима. Пакуємо рюкзаки і додому. Можливо мисливці і полювали б далі, знаючи що здобичі не буде, але в нас ні краплини спиртного в запасі та жодного бажаючого побалуватись зеленим змієм. До-речі вечеря також обійшлася без допінга,  коли і так все настільки здорово, для чого змішувати задоволеня?

Своїми ж слідами до машини, всі мокрі, сніг навіть на схилах частково посходив. Отак і закінчилась коротка мандрівка, чи то скоріше фотополювання, свідками якого ви тепер можете бути. Нажаль фото не репортажні, коли вибираєшся в мандрівку в 43-й раз тяжко бачити красу в туристах попереду, в зборах рюкзаків, розкладанні наметів, ватрах, казанках та інших туристичних атрибутах. Вся краса довкола, вона тиха, мовчазна, вона не видає себе за щось інше ніж є насправді, не лукавить, не обманює, не випирає своїми перевагами над тобою, вона просто є.

Колись один знайомий запитав мене: А чого ти ходиш в гори так часто?

Я аж в ступор увійшов, я не міг зрозуміти самої суті питання. Потім розслабився і відповідь прийшла сама собою: А чому в гори не ходити? Коли людина голодна – вона хоче їсти, спрагла – шукає ковток води, хочеш спати – лягай та й спи, хочеш бути щасливим – іди в гори.