Три дні, три ночі, один світанок

Три дні, три ночі, один світанок

Роман Михайлюк

Років сім-вісім тому пішов я в Осмолоду, щоб перезняти форматною камерою те, що колись приємно лягло на 35мм. Прийшов – а снігу й нема… Хмари висять – ні Сонця, ні снігу (

Сидів днів з 5, все молив, щоб сніг пішов, намело на чорні ялинки…

Намолив…

 На п`ятий день вирішив перейти з Парєньок, траверсом Сивулі, в район Караткану – літом годин за 15 це реально. Ну, снігу по кісточки – чого ж не літо… Виходжу.

Пройшов годину, як повалив сніг. СНІГ, такий, ніби над тобою розпороли перину і трясуть, година за годиною. Через пару годинок снігу вже вище колін, і темп не збавляється…

Проходжу розбитий гуртожиток, чаюю… Чому було не спинитися тут?…

Вечоріє. Я на схилах Сивулі, розумію, що сьогодні я не проб`юся до Караткану. Ліс уже внизу, мете завірюха, через скелі і альпійске криволісся – самий короткий шлях, але в темноті, без нормального ліхтаря (тоді діодів ще не знали) – ризик за межами всякого розуму, поламаєшся – і кінець… Сповзаю знову в ліс. Ще декілька годин (мете без перерви) рию туннель на схід. Здихаю. Витягую спальник, залажу, не знімаючи черевиків. Поки заліз – в спальнику уже відро снігу намело… Вигрібаю, трусить пропасниця… Пару годин без сну з закритими очима, поки не замітає повністю… Тоді дає себе знати мокрий одяг. Починаю сильно мерзнути… Під`йом, розкопую рюкзак… Нова проблема – не працює газовий пальник, ледь дає вогник, який моментально гасне під поривами вітру…

Наступні три дні дієта – шоколад і печиво, без води. Гидота неймовірна… Набираю в маленьку пляшечку сніг і кладу до тіла… бр… через півгодини – 5 грам води…. швидкість повзання до ста метрів на годину, далеко під снігом – вершинки молодих ялинок, куди влітаєш на триметрову глибину.. з рюкзаком. Вилізти не можна – нема опори, просто риєш навскіс тунель. Були б снігоступи… Був би намет… Та був би розум… Врешті решт – можна ж було в перший ж вечір бурану далі не йти)

Кілька годин повзеш, тоді пару годин “сон”- в крижаному коконі спальника. Якби був пуховий- шанси на виживання злетіли б нуль, слава Богу, взяв тоді тяжчий, але синтетичний Ханнах- він гріє і мокрий, пух би одразу перетворився в мокре ганчір`я…

На третю добу, коли вже готувався до гірших варіантів, прокинувся вночі від дивної зміни – губами відчув морозний подих… Пройшла сирість, стих вітер… Викопуюся з-під смереки, і… наді мною НЕБО. Велика Ведмедиця, ромб Оріона – і в тихому сяйві наді мною срібна башта Сивулі.

Циклон пройшов. Зорієнтувався, де я є, зібрав манатки… схід сонця зустрів в лісі Караткану, там розклав ватру, просушив шмотки, пив чай до мультиків в очах… поспав – і до заходу Сонця був уже тут, де сфоткано.

Це світанок, встиг зняти тривожні хмари – іде нова хвиля циклону… байдуже, внизу село, люди… Бистриця.

Це єдиний пристойний кадр з походу.))