Файнички

Сподобалося слово “файнички”. Таким гарним словом на Львівщині і Прикарпатті називають плетені браслетики на руку – фєнєчки. А я так стала називати нас, дівчат, що ходили тих вихідних на Чорну Кливу.

Збиралося нас то 4-ро, то 7-ро. А в результаті зібралося троє + Тимур, мій 6-річний син, єдиний мужчина, що не злякався компанії файничок і пішов з нами.

Люблю ходити на Чорну Кливу. Як не прийду – весна і сонячна погода 🙂 На Чорну Кливу з Чорної Тиси, що над річкою Чорною Тисою.

 Як воно щоразу схоже і по-різному. 

 Перший сніг під полониною в очікуваному місці, отже й квіти повинні бути ось вже за краєм лісу.

От ці останні метри, де “а за деревом, дееерево – ось і кінчився ліс… ” (с). Але ліс таки закінчився і полонина Погарська відкрилася у всій своїй весняній, заквітчаній красі.

 Бігали від квіточки до квіточки, кричали, стрибали, тішилися мовчки – кому як хотілося.

Тимур купався в квітах.

Після суперсніжної зими виявилося, що звичне місце для вогню перед нашим 5-зірковим готелем ще під снігом, тож довелося облаштовувати нове місце. Вітер дув добрячий, довелося проявити хист будівельників. Виявилося, і стіну побудувати вміємо, і дрова поколоти. Останнє про себе не сподівалася, але їсти дуже вже хотілося, тож за деякий час наловчилася попадати сокирою в колоду двічі в одне і те ж місце. Тепер ще навчитися самостійно міняти в машині колесо – все решта вмію :))

Ну, а фотографувати квіточки, то просити двічі не потрібно.Тим більше, що крокусів цього року ще практично не бачила, а на завтра обіцяли пасмурну погоду, хоч і не вірилося.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Це фото сфотографував Тимур. А кльово, правда?

Сонечко все нижче, пора готуватися до ночівлі. Сподіваюся, світанок буде гарним, бо зібралася вставати о 5-й, щоб ще встигнути провести нічне світило – в цю ніч буде повний місяць.

До завтра, Сонечко!

Пора вечеряти… Мамочки, як раптом у вас діти, як і у мене, не мають гарного апетиту, не спішіть вигадувати різносоли чи бігти до лікаря – ведіть їх в гори! Свіже повітря, позитивні враження і фізичні навантаження – найкращі ліки для вередунів, що перебирають харчами. 

 


Всю ніч завивав вітер, гудів, шумів в долині верхівками смерек. А місяць світив крізь шпари в стелі так, що його промені заважали спати. Дочекавшись дзвоника будильника, виглянула за двері. Не схоже було, шо світанкове світло подарує шанс на шедевр, але пішла зустрічати сонечко. Повний місяць пірнув у сіру масу майбутніх хмар над горизонтом… Може хоч сонце блимне?

Блимнуло. Несміливо. Між хмар. До землі промені долетіли несміливі, каламутні… і зникли. Пішла я спати! 

Доки вкладалася в теплийспальник, вітер надув справжні дощові хмари. Забарабанив дощ. Справжній, густий. Не вірилося, але спалося добре. Доки не почало крапати на обличчя. Довелося вставати. Благо, хоч всі поколоті дрова ще звечора занесли до хати. 

Тепер тільки чирк сірником і в хаті тепло, затишно і сито.

У всьому Тимур допомагав. І сокирою покористуватися дозволила.

Ми планували вранці піти на вершину, на Чорну Кливу. Погода внесла свої корективи – керуючись здоровим глуздом, вирішили, що при нульовій видимості і потужному вітрі на вершині шукати нема чого. Зібралися й посунули вниз.

Дощ і вітер зім`яли, похилили крокуси. Від вчорашньої феєрії залишилися тільки спогади.

Вниз. В село. До тепла. Туди, де крокуси давно відцвіли і весна ось-ось поступиться місцем літу.

Дорогою додому милувалися краєвидами за вікном і тішилися, що ми бачила поля квітів, а зараз їдемо додому, а не мерзнемо і мокнемо в високогір`ї. Аякже, звісно я не люблю мокнути і мерзнути, тим більше з власною дитиною 🙂

Зупинилися, щоб розгойдати міст. Знаєте яка то весела забава?

А в горах явно йде дощ.

Як добре, що тут сяє сонце.

 

Більше фото, звісно, тут.