Теорія відносності

Все, що я досі знала про теорію відносності, це колись почута байка: одна хвилина, проведена поруч з гарною дівчиною (хлопцем) і одна хвилина на родзпеченій пательні – різні речі. Віднині мої знання значно поглибилися.


Рівно два роки тому, прощаючись з Карпатами, і, вирушаючи за океан, я налаштовувала себе на перерву в два роки, як вже колись було: вагітність, пологи, перший рік. Власне, розрахунок виявився правильним, дошкандибали. Виживали, як могли: музеї, озера, дюни, Ніагара, кемпінги, знайомства, робота… І тисячі кілометрів бескрайніх рівнин на всі боки – справжнє прокляття.

Моє терпіння – не тутешна, Чикагська, рівнина – має край. Урвалося – їдемо!

Зваживши все, для старту було обрано Денвер, штат Колорадо, а якщо зовсім точно,  Rocky Mountain National Park.

День перший
O`Hare International Airport

Ну як пацанка – до дзвінка будильника ще 15 хвилин, а я вже спати не буду. Боже, невже ми дожили? До вильоту 2,5 години: кава, канапка і порожнім нічним хайвеєм в аеропорт.

З затертим в Карпатах, здається ще з ароматом колиби, рюкзаком назустріч новим враженням, додому. Додому?

З Чикаго до Денвера чистого льоту, як з Чернівців до Косова – майже 2 години – 1600 км на захід. Хвилин за 15 закінчився Чикаго – безкрайній рівнинний мегаполіс. І почалися фермерські поля. З літака це гігантська скатертина, без кінця та краю, зібрана з величезних ідеально квадратних та круглих клаптів з гудзичками будинків. Розглядання цих ідеальних геометричних фігур неабияке захоплююче заняття. Час пролетів непомітно і ось годинник показує, що летіти ще якихось 1,5 години!!! Що поробиш, подивлюся у віконечко ще… А потім ще, і ще, і ще… І ще!!! Пейзаж незмінний. Тільки розумом розуміла – гори десь є, я до них долечу!

День другий
Denver, CO

ОООО!!!! Я їх бачу!!! Нарешті горизонт – це ламана лінія не хмарочосів, а засніжених вершин!

Хлопчина, що реєстрував нашу арендовану машину, порадив нам де поснідати в сусідньому містечку Болдер. Болдер нам по дорозі, там і докупимо дещо з харчів, там і газовий балон докупимо – їх в літаку возити заборонено.

Дивний той Денвер – зовні, проїздом мимо, виглядає як типове рівнинне американське місто. Різниця лише в тому, що з одного боку за містом видніються гори та табличка на в`їзді говорить про те, що місто знходиться на висоті 1600м над рівнем моря. Якби не це, то ті самі болота довкола, що і тут.

За годину дісталися Болдера. Колорадська Яремча, тільки не настільки затиснена між хребтами: кав`ярні, галереї,  бруківка і різного калібру, замизгані і не дуже, бродяги-браття з обвітреними обличчями, обпаленими весняним сонцем, з мотузками і карабінами.

Поснідали, купили балон, заглянули на місцевий секонд туристичного спорядження, нічого не купили і поїхали щасливі далі.

День третій
Rocky Mountain National Park

На в`їзді табличка: “Вас вітає Рокі Маунтівщина! 2888м над рівнем моря”. Ого… я на такій висоті була давно і то виглядало не так. На Кавказі на 3000 вічна мерзлота, а тут квіточки, теплинь, листяні дерева і пташечки співають. На пункті пропуску усміхнена жіночка радо повідомила, що сьогодні в честь дня Землі в`їзд в національний парк безкоштовний, вручила мапу, направила на єдиний цілорічний кемпінг і побажала: “Enjoy!”

Йохуууу!!! Ми це бачимо!!!

Кемп зустрів “капличкою” з надписом: “самореєстрація”. І проханням не спішити, заїзати на кемп, вибрати місце до душі, а тоді повернутися і зареєструватися. Так і зробили. Повернулися, витягли жовтого конверта, написали на ньому свої дані, вклали 18 американських тугриків і вкинули в скриньку. Все, можна розкладати намет.

Національний парк то така штука, де люди примудряються гостювати на території проживання диких тварин, мінімально порушуючи їх звичне життя. Для цього нам виділили місце під намет, мангал, воду, туалет і один на 4 місця залізний ящик з хитрою закривалкою – ховати харчі і харчові відходи від ведмедів. Ті, особливо весною, люблять приходити і влаштовувати перевірку на наявність смачненького в наметах. Рейнджер розповіла, що і машини вони вміють дуже вправно відкривати – якщо замкнені ручки, то акуратно виймають скло. Ще не зовсім ведмежий сезон, весна ще несмілива, але хто може бути певен, що котрийсь косолапий не прокинувся трохи раніше?

А от збирати для ватри сухе гілляччя, якого довкола тьма, не дозволяється – бо то ми вмішуємося в нормальний цикл життя. І ніхто не збирає!

Олег поїхав назад в цивілізацію купити дрова, а я тим часом поставила намет (такого нового намета в мене років надцять не було!), приготувала бутервроти. І пішла роздивитися довкола, пофотати квітучі кактуси.

Дика дівчина з міста! Щойно я відйшла від стоянки, присіла біля кактуса, як побачила, що аборигени шматують наші бутерброди! Аборигени – то ворона, сорока і бурундуки! Наглючі морди, вони на мій крик ніяк не зреагували – мусила бігти рятувати. Врятувати вдалося не все. Місцеві жителі далеко не повтікали, тож решту часу, доки чекала Олега, я мусила пантрувати наші припаси. Не ведмеді єдині… ))

Швидкий перекус і для акліматизації потрібно пройтися навколишніми трейлами – стежками, по-нашому.

День четвертий

Олені

Поряд з кемпінгом величезна, широчезна долина з двома прадавніми моренами по боках. На одній з тих морен і є наш кемп. А в долині – пасуться олені. Спочатку ми думали, що то корів вигнали на пасовище, величезне таке стадо, колгоспне. Рейнджер сказала, що то Елки. В перекладі, це один з видів оленів, величезні, схожі на північних, чуть менші за лосів.

Ми під`їхали помилуватися на те чудо. Глядачів, як ми, не менше, ніж тих оленів – ніхто нікому не заважає, нікого не боїться: олені пасуться, зіваки фоткаються. Очі бачать, а мені не віриться, що так буває.

Доки час дозволяє, потрібно пройтися ще кудись. Вибрали напрямок і поїхали до початку стежки.

Нарешті ялини! Пахне хвоєю, домом. В річках видно напрямок течії. Вітер шумить у верхівках дерев.

Довго не ходили, і вечір близенько, і день був довгим. І, нарешті, відчула висоту – гірняшка! Замість голови – величезний ламповий телевізор, в якому щось бовтається і калатається… Благо, пігулка ібупрофену повернула радість буття доволі швидко. Олег виявився стійкішим і прийняв свою дозу ібупрофену аж вночі.

День ен-ний

Вверх і вгору

Ще коли купували газовий балон, хлопчина-продавець, з гірською за смагою на обличчі, запитав куди ми. Ми на мить замешкалися і він відповів за нас: “Чим вище!” Ми посміялися з того, наскільки рибак рибака бачить, навіть не зважаючи на різність культур і мов.

Доки снідали, вирішили стартувати з Ведмежого озера (це найвищий в околоцях старт маршрутів): піднятися на кілька озер під вершинами і замкнути невеличке коло, км в 10.

Ідеальною асфальтованою дорогою, все ще незвичним для нас благом у горах, набрали кілька сотень метрів – дісталися зими. Ранок приємно свіжий, ясне небо, пробираючий наскрізь вітерець – гооори!!!

Поряд з нами перевдягалися для виходу вгору двоє – хлопець проявляв неабияку турботу про свою спутницю, досвічено вбираючи її як цибульку, тільки що кішки не вдів ще прямо на асфальті. Відмітили кожен про себе їхні збори, загалом вирішили – буде штурм Північної стіни. 

Шо тут розказувати? Скучили за рельєфом, за смерековим лісом, його запахом, за вітром, що шумить верхівками… Ой, ні, вітри на Чікагщині такі, які я в горах не щоразу бачила!

Стежки скрізь не те, що протоптані, стежки місцями крізь сніг проглядали асфальтові! Але то не псувало ні вражень, ні краєвидів!

Від одного озера до іншого, чим далі від старту, тим менше людей, тим більше відчуття – ми вдома!

Ось тут дуже схоже на підйом на Кострич, а тут до Гаджини, а ось це точнісінько як під Смотричем! Не віриться, що це на іншому материку і на висоті під 4000м. Дивна різниця.

Зрештою, свіжі сліди закінчилися, лише хтось один ішов тим шляхом, що ми йдемо по сніжку, що його притрусило цієї ночі. Чим вище сонце, тим звичніше темними клубами куряться хмари за хребтом – назбирується, схоже, як на грозу. Грози, мабуть, не буде, але зрештою той фронт проб`ється до нас, переалить хребет, нема що аж так розгойдуватися.

Людської мапи нема, стежка – чиїсь сліди, асфальт якщо на цій висоті і є, то схований під кількома метрами весняного, важкого снігу.

Коли ми вже підходили до плато під хребтом, де мало б бути озеро, нам на зустріч вийшов той, хто залишав сліди – літній чоловік, гарно споряджений, без зайвого, але з усім не обхідним. Повідав, що вийшов рано-раненько, бо до обіду повинен повернутися – його підхопить дружина, яка великодушно дала йому можливість втамувати спрагу за горами самостійно, без її супроводу (їж, хай тобі аж повилазить – нормальні люди тепла, весни чекають, а він в гори преться, хоч голова сива!). Здивувався, що за ним хтось іще наважився йти, дав сфоткати детальну мапу і пішов вниз, а ми далі.

Як вийшли на плато, до ще сплячого озера Снів (а можливо і мрій – англ. Dream Lake), я відмітила, що ота сніжна вершина, котра понад 4000, зовсім поряд, надуви снігу серйзні, ліс нарешті став кривим – ми високо і далеко! А за горизонтом небо чорне, хмари гасають, як божевільні – ми пройшли третину шляху. І виглядає на те, що так, як я собі замислила, нормальні люди взимку не ходять…

Що робити, якщо не впевнений, що робити? Правильно! Потрібно з`їсти бутерброд з салом! Яке чудове сало ми знайшли незадовго до поїздки….ммммм… хіба в Косові у одного чоловіка бувало краще, і то не завжди!

Всі туристи добре знають, що після перекусу думки стають впорядкованішими, податливішими і саме після їди набагато легше вмовити себе піти, як ходили люди – по стежці вниз, а не топтати незнайому місцини, торуючи собі шлях самостійно.

Ми так і зробили – пошурували вниз. Не різко, траверсуючи, зрізаючи гострі кути – подалі від негоди, що виглядає з-за хребта, ближче до рівних, струнких смерек, що не знали шквального вітру, який виламує з корінням і згинає їх подруг, котрі наважилися поселитися вище в горах.

Коротка дорога, на диво, виявилася короткою – до машини вийшли несподівано швидко, веселі з того, що і тут знайшли шлях навпростець, і тут люди ходять не лише пос тежках, а і просто “нам в ту сторону”.

Народу на паркінгу значно побільшало, небо затягнуло суцільним сірим покривалом – і ми тішилися, що встигли побачити зверху долини, залиті сонцем.

Аж тут до знайомої вже машини вийшли наші “знайомі” – чомусь склалося повне відчуття, що сходження все ще в перспективі, що вони все ще лише кудись збираються. Олег радісно викрикнув: “Смотри, это те ребята, которых мы вчера встречали!” Я зареготалася – то було лише три години тому!!! Відчуття часу деформувалося неймовірно – справді, як вчора виходили звідси ж, до тих сніжних вершин, котрі вже не видно.

Новий день

В зв’язку з незаплановано раннім спуском і явним недобором кілометрів, вирішили імпровізувати дорогою до кемпа. Імпровізація вилилася в ще одне озеро і матюком в кілька зайвих км. Як я примудрилася мотанути петлю при тутешній системі маркування? Талант він або є, або нема. Я талановита в пошуку “коротшої” дороги, факт!

Коли повернулися до намету, виявилося, що літо скінчилося: мокрий сніг з пронизливим північним вітром, пусті місця замість гомінких сусідів, годин 5 до вечора, а текіла закінчилася ще вчора – песимістична перспектива на вечір.

І зігріваюча душу думка – годину їзди вниз і 20 по цельсію, теплий душ в готелі і супчик. Погодьтеся, важко втриматися і не змахнути намет одним махом в багажник! Ми і не втрималися – за 10 хвилин всі лахи були в машині, а ми поглядом прощалися з цим домом, прямуючи до нових вражень.