Відпочинок, мандрівки та маршрути в селі Річка

Відпочинок, мандрівки та маршрути в селі Річка

Річка — село Косівського району Івано-Франківської области (колись належало до Косівського повіту). Село лежить на 560 м над рівнем моря. Розташоване воно на просторі 15 кілометрів і тягнеться уздовж крутої долини потоку Річки. Віддалене воно 15 км від районного міста Косова. З архівних джерел довідуємося, що село Річка вперше згадується в письмових документах під 1735-им роком.

За переказами старожителів, назва села походить від потоку Річка.

Історія

За даними, опублікованими в “Громадському Голосі” з 1934-го року, подано, що в 20 і 30-их роках нашого століття загальний простір села дорівнювався 51.30 км2, а простір рільних ужитків виносив на той час 40.17 км2, орної землі село посідало тоді всього 2.59 км2.

На день 30. IX. 1921-го року село Річка начислювала 729 мешканевих будинків, в яких на той час замешкувало 3372 особи. А через десять років пізніше, тобто на день 9. XII. 1931-го року, село мало 833 житлові будинки, в яких замешкувало 3893 особи.

За даними Генрика Ґонсьоровського, в перших десятиліттях XX століття, в селі Річка замешкувало 3360 осіб і це село було найгустіше заселеною місцевістю на Гуцульщині, де на кожний квадратовий кілометр припадало 66 мешканців. А календар св. Йосафата подає, що в 1924-му році замешкувало тут 4035 осіб. Тож виглядає, що поміж повищими двома джерелами заходять деякі розбіжності щодо кількості населення села, але хто помиляється, неможливо встановити. Церковний шематизм подає, що в 30-их роках XX століття в селі проживало 3976 гуцулів, 29 євреїв і 6 поляків.

Під кінець ХЇХ століття в селі було засновано народну школу, про яку згадує календар св. Йосафата з датою 1924-го року. У 30-их роках XX ст. в селі існувала двоклясова школа утраквістична, що діяла аж до вибуху Другої світової війни.

У 1924-му році до церкви належало 4035 греко-католиків, тобто гуцулів. Парохом у тих роках був о. Кость Ласійчук. А дещо пізніше, тобто в 1935-му році, як довідуємося із церковного шематизму, в селі існувала парафіяльна церква св. Василія, побудована ще в 1896-му році, посвячена в 1900-му році. Помальовано цю церкву в 1925-му році. На той час була на цвинтарі каплиця св. апостолів Петра і Павла, яка була посвячена в 1878-му році. Крім того, в селі було чотири придорожні каплички. Парохом в тих часах, як ми вже згадували, був о. Кость Ласійчук, народжений 1871-го року, рукоположений в 1898-му році, а призначений на парафію в 1921-му році, був він вдівцем. При парафії існувало церковне братство ім. св. Василя Великого, а парафіян нараховувалося тоді 3978 осіб.

Мандрівки

Щодо природних умов, то село Річка славиться своїми відпочинковими можливостями, бо розташоване в чудовій гірській околиці. З села можна влаштовувати багато прогульок. Так, наприклад, в долину Річки дорога простягається на близько три кілометри. Тут перед очима мандрівника відкривається чудовий перевал між Старою Горою і Семеновою, а ще далі протікають гарні потоки, при яких колись були млини і тартаки. Цей прохід триває по узгір’ях гори Буковця. Дальше можна продовжувати на Річківський Буковець (1060 м). Ця віддаль дорівнюється приблизно 3.5 кілометрам і покривається за яких дві години. Дорога тут проходить мимо церкви, де переходить на другий бік річки і плаєм можна перейти на гору Звар.

Далі можна продовжувати прогульку на гору Брусну (965 м). Ця дорога простягається приблизно на 4.5 кілометри і покривається за яких дві з половиною години.

Чорний Грунь – це найвища гора в Ігрецькім пасмі, яка підноситься на 1382 метри над рівнем моря. Ця дорога має десять з половиною км і покривається за 5 годин. Вона провадить через Річківський Буковець із виходом до села Снідавка. А потім потоком Чорговатим виходить на перевал між Тернишорою і Млаками, які знаходяться на ділі вод Чогороватого і Безульки. А вже з цього перевалу, через Млаки, йдеться на рам’я пасма Ігрецького і цим рам’ям переходиться на Чорний Грунь.

Також цікава прогулька па гору Шендрівку (1377 м). Вона лежить в пасмі Ігрецькім — йдеться туди приблизно п’ять годин, щоб покрити віддаль на одинадцять кілометрів.

Дальші цікаві прогульки можна відбувати до с. Шешор. Ця дорога дорівнюється приблизно одинадцятьом кілометрам. Вона веде до с. Шешор через Брусний.

Мандрівка до с. Брустур теж дуже цікава. Ця дорога дорівнюється п’яти кілометрам, яку можна покрити за яких дві години. Сюди можна йти трьома різними дорогами: одна з них провадить через Середній, друга через Нижнє Поле, і третя через Гипровату.

Не зле зробити прогульку звідсіля до Яворова, до якого дорога недалека — всього п’ять кілометрів і її легко покрити за одну годину. Ця дорога проходить через перевал між Вороніжем і Борсучним та приводить до церкви в Яворові.

Дещо дальшу прогульку можна відбути до с .Криворівні, куди буде яких 18 км і на яку треба зужити не менше 7 годин, щоб її подолати.

Також не близька віддаль до Верховини, але дорога приємна й багата на природні краєвиди. Ця дорога тягнеться яких 23 км, яку можна подолати за вісім годин. Вона проходить через Шандрівку, далі йде під Буковець, а ще далі на — Білу Кобилу. А з неї сходиться через Прислуп, попід Вінчину, до Ільців Горішніх. Ця прогулька ще багата й тим, що дає можливість запізнатися з шпилями групи Гордієвських.

Більшість населення села Річки зайняте в мистецькім промислі. В селі тяжко знайти родину, в якій би не різьбили чи не випалювали б дерева. Тут міститься музей, в якому можна дістати інформації (і оглянути його вироби) про найславнішого річківського різьбаря минулого, Марка Мегединюка (1842-1912), який першим на Гуцульщині застосував інкрустацію бісером на дереві. Також тут, в музеї, є вироби других різьбарів: Ф. Якиб’яка (1877-1959), Я. Тонюка (1903-1957), В. Білака, братів Кіщуків — Івана, Миколи та Василя та багатьох інших. В селі міститься різьбарська філія Косівського промислово-художнього об’єднання “Гуцульщина”.

У Річці замешкує майстер мистецького випалювання Іван Грималюк. Батько Івана Грималюка був бондарем, а Іван ще з дитинства допомагав батькові оздоблювати дерев’яний посуд — коновки, гарчики, дійниці, сільнички тощо. Це випалювання робиться з допомогою писаків — залізних зразків, які розжарюють на вогні і потім прикладають до дерева, на якому залишається випалений елемент узору. Раніше заліза було обмаль, а тому й писаків доволі не вистачало.

Іван Грималюк виготовляв нові інструменти і його вироби почали привертати увагу не баченими раніше візерунками: “сонечком”, “півмісяцем”, “листочками”, “ружею”, “півружею”, “кривулькою”. Дерево ожило, нескладний орнамент відбив багату красу гуцульського світу. Тож Іван Грималюк є винахідником нових інструментів по випалюванню він започаткував нову сторінку в гуцульській майстерності мистецького випалювання по дереву.

Олег