Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 9

У нову я вибрався нескоро – аж 7 вересня у неділю. Це був одноденний похід на гору Кукул на межі нашої і Закарпатської областей.

Зманив я їхати із собою Іру Гуменюк та її друга Юру. Подорож наша почалася о третій ночі з електрички Івано-Франківськ – Рахів, де мої попутники повсинали, а я спостерігав за нічною пітьмою і слухав музику в навушниках. Вийшли ми на станції Вороненка – глухому гуцульському селі на кільканадцять хат, куди навіть немає рейсового сполучення окрім залізничного. Там справді кінець цивілізації – але ж який мальовничий! Щоправда, відразу нам було не до того, бо було зимно і ми пішли пити каву з бутерами на станцію. Трохи зігрівшись, рушили вздовж колії а, відтак і по подобі дороги, цокотячи зубами. І тут почало виходити сонце. Це була така фантастика, що навіть досконалі фотографії можуть передати хіба відсотків 10 вражень! Нами оволоділо дике відчуття неймовірної радості, бо навколо творилася якась офігенна феєрія. Чим вище ми піднімалися, тим більше ми його бачили, до того ж почало ставати тепло, тому через півгодини після початку походу ми уже були в футболках. Вийшовши за село, ми побачили Ґорґанський хребет, підсвічений сонцем у всій красі – від Хом’яка до Довбушанки (так, того самого Хом’яка, під яким ми з Ірою і з іншими цього року так дурнувато блудили).

Далі почався найстрімкіший підйом нашого маршруту (слово «найстрімкіший» годиться взяти в лапки, бо хоча об’єктивно так і було, проте його стрімкість і протяжність не йде ні в яке порівняння не те що з Петросом, а навіть із Писаним Каменем). Подолавши його, ми опинилися на полянці, потім через ліс вийшли на ще одну, відтак почався спуск, який нас вивів до колиби, біля якої була прив’язана каченя на соснах (шнури зачеплені за гілляки на висоті 10-12 м). Натішившись вдосталь, ми рушили далі, ледь не заблукавши в лісі (повернули направо, вийшовши на дорогу до Лазещини, а треба було іти наліво). На щастя, помилку усвідомили швидко і виправили рішуче – таким чином після ще однієї смуги лісів нас очікувала чергова полонина із водою, а потім знову ліс і знову відкритий простір – цього разу орієнтований на Говерлу і Петрос, до яких, здавалося, рукою подати – настільки великими і близькими здавалися вершини цих карпатських гігантів. Погода була просто суперовою, сонце прогріло місцеві висоти, але припікати навіть не думало, іти було легко, тож ми минали поворот за поворотом, цього разу уже по відкритій місцевості, аж поки не зупинилися на останньому гребені Кукульського хребта. На весь шлях (12 км) нам пішло не більше як 4 години.

Отож, добру годину ми сиділи на гребені на висоті біля 1500, милувалися навколишніми горами і полонинами, жували і лінувалися щось путнє робити. Ага, ще забув згадати, що вишукували афини, які плодилися біля нас у великих кількостях, набиваючи жменями цих гірських дарів свої нечемні писки. Покидати цей схил не хотілося, бо, по-перше, розлучатися з такими краєвидами завжди важко; по-друге, мабуть, то була остання подорож цього сезону у гори і хотілося набутися перед довгим від’їздом. Але люди почали мене сильно впрошувати і довелося підриватися, складатися і сходити в сторону Ворохти. Спочатку перед нашими очима був Ґорґанський масив, але вже невдовзі суцільна смуга лісу поглинула його і тягнулася безкінечно довго (якщо іти з Вороненки на Кукул, краєвиди в кілька разів красивіші, та й дорога легша, так що не допускайте нашої помилки). По дорозі ми відвідали бетонне укріплення (єдина значна замануха на ворохтянському маршруті), на яке Юра казав, що то повстанський бункер, однак я після поверхневого огляду дійшов висновку, що споруда зроблена спеціалістами з фортифікації для довготривалої оборони, а якщо брати до уваги край, то це майже 100 % вийде Австро-Угорська імперія. Ще стався казус, коли я майже перед виходом із лісу втелющився ногою просто у калабаню з болотом і мій правий кросівок і штанка стали брудно-коричневі та мокрі. Найбільше сміялася Іра, мені ж теж не залишалось нічого окрім як самоіронії.

У Ворохту ми увійшли вже достатньо вимученими, а ще довелося блукати у пошуках залізниці. По дорозі, щоправда, натрапили на один із австрійських мостів і цим втішилися. Пиво на вокзалі трохи зуміло підняти настрій, однак ненадовго, бо коли ми побачили кількість бажаючих вміститися в електричку, то зрозуміли у якій дупі будемо їхати. Власне, так воно і сталося – відчуття під час дороги додому були приблизно такі самі як в оселедців у бочці. Тому, злізши на вокзалі, ми швиденько розпрощалися і порозбігалися по домах – приводити себе в порядок і відсипатися.

Назар Розлуцький

Також читайте:

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 5 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 7 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 2 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 1