За хмари

Кожен, поважаючий себе, турист повинен побувати в обійсті Снігової королеви.

В наших краях її резиденція знаходиться на г.Піп Іван Чорногірський, або Чорна гора. Це цікаве і незвичайне місце з давніх-давен відоме своєю особливою енергетикою та красою. Саме тому гуцули вважали її Священною горою і щороку мальфари з різних куточків Карпат під час літнього сонцестояння (що за старим календарем співпадало зі святом Івана Купала) приходили туди, щоб назбирати цілющого зілля і спробувати знайти квітку папороті.

А з 1938 року вершину вінчає споруда обсерваторії (недіючої), яка одним нагадує слона (взимку білого), іншим – корону, яка з усіх куточків Карпат є чітким орієнтиром, а для мене – то резиденція Снігової королеви.

Коли давно не була в горах, коли хочеться, щоб той, кого веду в зимові гори вперше, потім ще ходив в гори – я йду на Піп Іван.

Середина січня – оптимальна пора для таких мандрівок. Погода стабільно морозна, без відлиг, без різких коливань температури й атмосферного тиску – тобто, читайте, без вітру, свіжого пухкого снігу, лавинної небезпеки чи обледеніння. Це так зазвичай. Але у кожному правилі є виключення, що підтверджують правила. Цього разу ми зібралися йти (вже зібралися, не відміняти ж із-за цього поїздку!) якраз у таку пору виключень – потужна відлига з дощем навіть у високогір`ї. Звісно, все це супроводжується всіма тими факторами, які ускладнюють життя навіженим, котрі жити без гір не можуть: ураганий вітер, нульова видимість, обледеніння всього навколишнього, в т.ч. і снігу під ногами – вкрай небезпечна ковзанка.

Але, як кажуть, якщо не можна, але дуже хочеться, то можна. Тому я, пригадавши свій давній гірський досвід, пошаривши по знайомим і коморі, набрала на всіх учасників нашого сходження льодоробів, кішок і навіть взяла шмат мотузки. Хтось може посміхнутися такій ретельній підготовці. Але я не могла ризикувати ні товаришами, які йшли зі мною і були без досвіду зимових сходжень, ні самим фактом, що Я НЕ ВИЙДУ НА ВЕРШИНУ із-за того, що десь над лісом буде 100м ховзького схилу!

Враховуюи все це, щоб не спокушати зайвий раз долю, вирішила йти найнебезпечнішим маршрутом – з с.Шибене.

Вдосвіта приїхали в Шибене. Мда, з болотом там все гаразд.

Набрали кішок, льодорубів… а питання стоїть в тому, що взувати: гумаки чи кішки?

Ідеально було б кішки на гумаки, але то якось не по фен-шую…

Весело ховзаючись, підійшли до кордону заповідної території.

Далі їхати заборонено. Про що попереджає відповідний знак.

Довго намагалися уявити того джипера, котрого злякає такий ПДД-шний знак. Потім ще довго уявляли ДАЇшника, котрий того джипера вискочить з корчів зупиняти і штрафувати 😉

Дві години підйому, по болоту, в сирості, круто вгору по лісу… І, нарешті, перший сніг. Аж на полонині Веснарка.

Вийшли вдосвіта, не бачачи сонця, прийшли до ночівлі – сонця не бачили. Перспектива наступного дня так само прогулятися, нічого не побачивши, зміцнилася після того, як познайомилися з хлопами з Нетішина, котрі в цей день вже намагалися піднятися на Попа. Вище лісу вийти не змогли із-за шквального вітру, дощу зі снігом і нульової видимості. Все це підтверджували, прикрашеною епітетами розповіддю і, демонструючи, фото і відео.

Наслухавшись, пішли поселятися в сусідню хату. Готувати вечерю, рихтувати і підганяти чуже, відавше на своєму віку багато всякого льоду, спорядження.

Влітку з полонини до вершини години три з половиною ходу. Взимку ця відстань може бути нездоланною взагалі. Тому, настрахавши своїх супутників, виходити вирішили раненько, не пізніше 8-ї. Кажуть же: “Хто рано встає, тому Бог дає”. То вирішили перевірити, раптом Бог дасть піднятися? А спускатися вже доведеться самотужки, то добре б, щоб прийти не серед ночі.

Всю ніч гуділо, завивало, шуміло. На ранок побачили шар свіжого снігу.

Це втішило: сніг – не дощ, не промочить та і, сподівалися, притрусив ту страшенно ховзьку ожеледь, що трималася на схилах весь минулий тиждень.

Порозбирали спорядження і пішли. Толку з того льодоруба, як іншого йому застосування, крім як Меркадер, не знаєш?

Довелося на привалі швиденько провести інструктаж.

З шутками-прибаутками дійшли до межі лісу. Там стало видно те, що вчора нашим новим знайомим не дозволило піднятися вище.

Сила Стихії, з якою краще не знайомитися особисто.

Потроху стало світліти. Чи то сонце вище піднялося, чи то шар туману став меншим, але періодично почав проглядатися “силует” сонця.

Такі речі, як правило, додають отимізму і сил. Ми й до того були щасливі, що нині – не вчора, а тут адреналін почав бумкати в скронях по-новому: ми можемо побачити сонце і небо!

Тут остаточно стало зрозуміло – на світі є сонце, то тільки ми його ще не бачимо, але вже скоро!

Горнятко солодкого чаю і вперед за хмари!

Лише кілька метрів по вертикалі відділяли нас від цього чуда!

Чому ми пішли через цей горбик, коли є дорога? Бо туди за годину до нас пройшли наші сусіди. Стадний інстинкт спрацював чітко. Ми навіть виправдання цьому придумали – по гребеню воно завжди менше снігу і легше йти, ніж по ложбинках. Правда, Олег, як найважчий, швидко спростував це пояснення, провалюючись по самі… верх ніг.

Далі було легше. По фірну, присипаному свіжим снігом.

За горбиком горбик, а потім ще горбик, а там вже за горбиком знову горбик… і так, нарешті!, наша мета – білосніжна вершина, коронована домівкою Снігової королеви!

Як не довелося застосувати льодоруби за прямим призначенням, то, принаймі, нафоткалися ми з ними вдосталь.

Доки я встановлювала штатив, щоб зробити попередній кадр, Тетяна більш грунтовно підійшла до відповідального моменту фотосесії.

Невдячна доля фотографа: спочатку потрібно забігти вперед, щоби всіх пофотографувати спереду, а потім, поскладавши лахи, доганяти їх же. І так постійно – вперед-ззаду… )))

І ось вона, вершина, легенда, казка…

Кам`яні стіни обростають товстим шаром фірну, як ззовні, так і зсередини.

Обійти все навкруги, намилуватися, постаратися запам`ятати все, щоб потім в пору літньої спеки, спогади гріли душу, а фотографії дарували уявну прохолоду.

Ніби, щоби ми повірили, що в глибинах цього безмежного хмарного моря є інше життя, хмари на мить розступилися і показали нам, як з Олімпу, те, що коїться внизу.

Екватор зими, 16 січня, під мурами замку Сніжної королеви… сонячні ванни – мрія!

Та все має свою межу. На жаль, залишатися на ночівлю наверху ми не розраховували.

Шлях вниз – це ще не кінець мандрівки. Все ще продовжується!

Знову провалюючись, вже втомлені, але щасливі.

Ніби поринаючи в інший світ, на сторожі яких стоять дивні потвори, поступово поринули в туман.

Навіть і не віриться, що десь існує інший, надхмарний, яскравий, сонячний світ.

Фактично як у Візбора “лыжи у печки стоят…” Знаю-знаю, що це не лижі! Просто пісня про закінчення сезону, а тут закінчення мандрівки, тому й проасоціювала.

Того разу весь цей льодовий крам виявився зайвим. І слава Богу. Волію носити зайве, ніж, щоб в потрібну мить чогось необхідно не виявилося під рукою.

А ранок був яскравий і безхмарний, та ми вже їхали додому. Це фото зроблено від повороту в Ільцях – прощальний погляд туди, де, не віриться навіть, але ми ще вчора були.

Неймовірні метаморфози у природі. Нічого не буває настільки гарним, як гори на зламі погоди, повірте, перевірте.