Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 10

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 10

У п’ятницю, 12 вересня мене приперло терміново кудись гайнути автостопом і найкращим вибором був Львів із його «Форумом видавців», де саме тривав другий день цього збіговиська любителів целюлози.

Автостоп мені вдався, до Рогатина я доїхав із якимось стареньким і дуже приязним чоловіком, а там уже перейшовся на звичний поворот біля заправки і з водієм на с/г фурі доволі швидко домчав до Львова. Найбільш яскраво запам’ятався момент, коли сонце уже було над заходом, по трасі Київ – Чоп пролітали довгі вервеці автівок, а я ішов у напрямку до Стрийського вокзалу і відчував себе героєм якогось вестерну. Але це відчуття завершилося традиційно – у львівській маршрутці. Зійшовши в центрі, я рушив до Палацу Мистецтв, де встиг краєм ока ухопити братів Капранових і поспостерігати як останні відвідувачі покидають Форум. Який на сьогодні завершився. Свою подругу Катю я дочекався під пам’ятником Міцкевичу, відтак ми пішли дивитися якийсь фільм Довженка (чи не «Арсенал»?) у дворику ратуші (показ відбувався теж у рамках форуму).

Зупинився наніч я вже традиційно в Каті, крім того там гостювала ще одна дівчина з Франика – Оля Джус. Зранку я їх залишив, а сам чухнув у центр, де більшість часу провів на Форумі, совався поміж стосів з книгами, частково слухав Ірену Карпу, Іздрика, байки Сашка Лірника на сходах під Палацом Потоцьких. Потім підійшла Катя і ми сходили на Дроздова, а відтак і на Мухарського. Час було вибиратися назад, тож я добрався до уже звичного перехрестя під Давидовом і звідти двома попутками доїхав додому. Про першого чоловіка, що докинув мене до Фраги я нічого не взнав, бо він увесь час мовчав, а от другий був вельми цікавим співрозмовником, займався вирощуванням садовини та її продажем і жив у Чернівецькій області, тож розмови точились, переважно, про політику і садівництво. Загалом, від поїздки цього разу мені найбільше було потрібно власне поїздки, так що катання туди-сюди принесли мені чимале задоволення.

І останньою великою поїздкою у цьому сезоні стала для мене мандрівка до Чернівців, у яку я відправився разом з Ірою, Надею та Павлом теплого суботнього ранку (фактично ще ночі, бо виїжджали ми о 4:30) 11 жовтня. Туман по прибутті на чернівецький вокзал не спішив розсіюватися і надавав місту атмосферності. За допомогою GPSу ми доволі швидко відшукали дорогу до знаменитого головного корпусу ЧНУ (того самого, де знімали «Тіні незабутих предків»), який у тумані виглядав надзвичайно готично, велично і просто прекрасно. Затесавшись зі студентами, ми проникли усередину, а потому ще зупинились у парку поряд із бюстом Федьковича, щоб поснідати кавою і бутерами. Після перекусу рушили вуличками, вбираючи в себе туман і архітектуру чудових споруд, яких у цьому місті не бракує («маленький Париж» же ж).

У якийсь момент, опинившись на площі перед театром, ми звернули кудись у вулички і вийшли до ратуші, а ще через деякий час опинилися на центральній вулиці міста – імені Ольги Кобилянської (колишня назва – Панська, бо дозволялося тут ходити тільки панам, а простолюду – зась). Вона є дуже схожою на нашу стометрівку, от тільки лавочки на ній розміщені не вздовж, як у нас, а впоперек, та й кована залізна карета суттєво відрізняється від нашого «дерева щастя», але такого фонтану як у нас, там точно нема. Зате на ній був краєзнавчий музей, до якого ми рушили. Іра з Павлом доволі швидко пролетіли всі зали, а я з Надею ходили трохи повільніше і перемовлялися з глядачами. Зате для нас запустили музичну машинку ХІХ ст. і ми отримали змогу прослухати типову для тих часів мелодію, що дуже пасувала до місця і міста, в якому ми перебували. Відтак після посиденьок у фаст-фуді ми рушили до нових пригод і опинилися у скверику біля якоїсь тюрми.

Там до нас долучилася Маша Кіронда, яку звідкись вимацав Павло. Дівчина влаштувала нам екскурсію по тих місцях, де ми ще не ходили, а також на загальне замовлення ще раз зводила нас до універу (до того часу туман уже розсіявся і ми отримали змогу розглядати універ, осяяний сонцем, який був дещо позбавлений ореолу таємничості, зате всі його архітектурні особливості стало ще чіткіше видно). Як студентка цього закладу, вона спробувала нас провести усередину і ми навіть змогли проблукати там кільканадцять хвилин, але врешті якийсь охоронець розкусив наші фіглі-міглі і безцеремонно випер нас звідтіля (вхід у ГК ЧНУ для сторонніх людей заборонено, окрім як з екскурсійною групою). Тож довелося забиратися кудись у напрямку Турецької площі (улюбленого місця Маші у Чернівцях), з підйому над якою відкривався чудовий вигляд на якусь частину міста. Цю площу відновили до 600-річчя заснування Чернівців у 2008 р., а до того вона була Богом забутим закапелком для алкані і наркоманів (як Бастіон у Франику до 2012 р. – 350-річчя міста). Звідти ми почвалали на перекус у кафе «Гном» (теж рекомендоване Машею як дешеве, смачне і безпечне), а відтак, оглянувши кілька костьолів, рушили вздовж якоїсь вулички з химерними приватними будиночками до парку з озером, щоб там уже остаточно насидітися. Чвалали ми туди довго, добрели щойно напередодні заходу сонця.

Впродовж часу спілкування у мене з Машею виявилось багато спільного у літературних та музичних смаках, та й розмова з нею велась легко і невимушено. Я зрозумів, що, здається, набув собі ще одного хорошого друга у доти практично незнайомому мені місці – і це було збіса непоганим, хоча й неочікуваним аспектом поїздки. Поверталися на вокзал ми втомлені, але цілком щасливі та задоволені. Ба, більше – атмосферність Чернівців мене підкорила якщо не на 100, то на 99 %. Це була друга моя візита до міста і якщо перший раз воно мені сподобалось, то сьогодні воно дуже сподобалось, настільки, що стало одним із улюблених для мене. Тож мені було чого жалкувати, покидаючи Чернівці, перлину Буковини, улюблений куточок Франца-Йосипа І, з їхніми жовтими кленами і буками, що встилали тверду бруківку, з їхніми горбами і долинами, спусками і підйомами, вигадливими будинками і покрученими вуличками, з їхнім університетом і костьолом, каретою і ще якимись гарними дрібницями, які напоказ не мають жодного значення, але серед невловимих матерій саме вони додають місту атмосферності і цілісності. Сюди я б теж хотів повернутися – просто так, аби було – і це найкращий критерій для оцінювання міста, як на мене.

Так закінчилась моя епопея протягом теплого сезону 2014 року. Але насправді це тільки накидка найбільш яскравих епізодів із усього, що траплялося зі мною за весь час на дорогах і стежках України. Справжні відчуття від мандрів важко передати за допомогою словесної форми чи будь-якого іншого унаочнення. То треба просто любити цю справу – щоб кожного разу, коли ти пакуєш свій наплічник (великий або маленький, залежно від потреби) і в думці згадуєш чи все на місці – тішитися, що ось зараз ти стаєш причетним до чогось незвіданого і невідомого. І неважливо, що всі закутки нашої планети вже кимось відвідані та зафіксовані – твої власні відчуття ніхто не в силі ані спрогнозувати, ані пережити. Відчуття мандрівника треба носити у собі, незалежно вийшов ти за місто у найближче поле чи опинився за тридевять земель – тільки тоді можна відчувати новизну. Одним словом, безпечних вам мандрів і до зустрічі десь на просторах України!

Назар Розлуцький