Сусанін-герой

У всіх, хто більше або менше ходив чи ходить в гори, є якась історія про блукання. То є невід`ємний компонент мандрівок. Причому, навіть розвиток технологій, не завжди допомагає уникнути блукальних ситуацій. Інколи, навпаки, з джипіесами, як з крутими джипами – чим круче, тим далі йти за трактором, щоб витягнути.

Сидячи біля ватри, як заходить подібна розмова, інколи важко встигнути вставити свої 5 копійок – так народ оживляється.

Хочу розпочати подібну бесіду і тут, у віртуальній колибі біля віртуальної ватри.

 

Користуючись тим, що ніхто мене зараз не перекричить і не зможе розказати щось захопливіше, розкажу першою.

Туман на Чорногорі… То класна штука. Як сідає на хребет, то хоч дмухай, хоч ножем ріж, руками махай… а він собі висить. 

Під Петросом в колибах, тих, що зі сторони Козмещика, ночувала, бувала, проходила… ну, дуже багато раз. Заблукати там, ясна річ, піднімаючись на Петрос, просто неможливо, бо нема де: йдеш вверх – там дорога, а не стежка, і вправо в лоб на Петрос.

Але Чорногірський туман вміє творити чудеса… Вийшли з колиби, не видно ні…чого. 

Доки є орієнтир – колиба – кажу: “Тримаймося вліво – там точно дорогу не проскочимо.” Йдемо… Там метрів 200 підйому і повинна бути дорога, тримаємося купкою вліво… Вже точно пройшли метрів 300, а не 200, беремо ще вліво… Щось не те, явно… Якісь підозрілі ялиночки, яких не повинно бути, стежка губиться, потічок звідкись взявся… Схоже, занадто вліво пішли. Кидаю рюкзак і, як їжакок в тумані, тримаючи глосовий зв`язок, бреду вправо через хащі – тре шукати стежку. І тут на мить трохи розріджується туман. Те, що я побачила, м`яко кажучи, мене здивувало – камя`ні схили Петроса по ліву руку від мене. Тобто ми забрели добряче вправо… Як? Туман вміє жартувати ))) Заблукали в трьох соснах, в десятки разів ходженому місці.

 

Чекаю ваших байок, захопливіших і так само зі щасливим кінцем 🙂