Відчайдушні домогосподарки

Ця розповідь – чергове підтвердження істини, що хто хоче, той знаходить можливості, а хто не хоче – той знаходить причини.

У всіх в ті вихідні були причини, тільки у нас трьох можливість. Як гадаєте, чи просто знайти можливість піти в гори працюючим мамам 4, 4 і 2 дітей? Наголошу, ми знайшли!

Напланували ми того дня пройти Сокільський хребет з Буковинського, Вижницького, краю до Косівського (Яворів). Так я в мапу і не заглянула, кілометрів з 10, не менше. Якраз за короткий осінній день.

Вдосвіта вибравшись з дому, не зважаючи на невтішні прогнози погоди, на світанку були вже в передгір`ї, на кордоні Буковини і Прикарпаття, де “стрімкі потоки, ріки” в краю Черемоша. 

Нас зустріли заспані сади, вкриті, прямо поверх листя, першим снігом.

 Стартували від “Шевченка”.

 Насправді, там є пам`ятник Тарасу Григоровичу. Звідти й починали. Зізнаюся, то не найкоротша дорога, але ж ми не просто мандруємо! Ми ще “тижфотографи“! Тобто, без нагальної потреби фотогенічні місця не оминаємо.

Останні телефонні настанови дітям, проба нового об`єктива і пішли…

 

Годинку лісовою дорогою і ось ми в першому місці, котре вартує зупинки.

 Тут ми перекусили і натішилися туманами. Класно сидіти жувати бутерброди і милуватися щохвилини новою панорамою.

 

 Крім того, що ми “тижфотограф”, ми ще й просто дівчата. І навіть якщо інколи заради кадру потрібно впасти на засніжену землю, пройти мимо квіточок ми не могли.

 

 Хоч Сокільський хребет і невисокий (біля 850-900м над р.м.), але гори. І з кожним набраним метром, погода ставала дедалі суворішою.

Мінус нуль перетворювався на просто мінус.

Те, що на галявині для нас було туманом, тут перетворилося на суцільну хмару, котра під дією вітру і просто мінусу, торкаючись всього навколишнього, перетворювалася на лід.

Мимо такої неймовірної, незвичайної краси пройти неможливо! Особливо, якщо ти “тижфотограф”!

 

Трохи по хребту і ми на місці, яке колись було моїм домом. Скелі! Скільки колін, ліктів тут збито, стерті пальці… Скільки переговорено біля ватри, пережито. А нині там пусто. Тільки ми, відчайдушні домогосподарки.

Швидкий обід і треба поспішити. Стає дедалі пасмурніше, туман густішає ще більше.

 Поїздка окупилася. Ні, ясна річ я не про матеріальні витрати! Я про враження! Ми стільки бачили неймовірного, що зараз не засмучувала суцільна непроглядна стіна сирості. Крім того, я знала, що нам повезе і ми таки ще знайдемо ті гриби, для лінтюхів, котрі ростуть прямо при дорозі!

Заморожені трепітники чекали нас ще з теплої пори. Назбирали ми їх цілий мішечок, на добру таку вечерю. Це був бонус!

Вечоріє на початку листопада швидко. То ж ми поспішили далі. Розмови і думки вже потроху почали повертатися до дітей, до дому. Ось і дзвіночки задзеленькотіли – село вже поряд.

Наслідки “покращення життя вже сьогодні”.

Те, чого не змогла досягнути колективізацією і розкулачуванням радянська влада, за роки незалежності зробила наша влада – гірські села масово покидають люди, залишаючи пустувати цілі маєтки і виїзжають, в пошуках кращої долі, за кордон.

В село ми спустилися, коли вже геть стемніло. Нас зустрів мій товариш і відвіз назад до машини.

Здавалося, ніби “від Шевченка” ми вийшли не вранці, а Бог-зна скільки часу тому. Ми прожили чудовий день. Ми знайшли і використали по повній нашу можливість. Не шукайте причин!

 

Більше фото, як завжди, можете проглянути в галереї

Фотографії, використані в розповіді, сфотографовані не фотографами, а аматорами Ємельяновою Людмилою та Лупуляк Аллою.