Червонорутські веселки Мармаросів

Що може бути красивіше за гори на зламі погоди? Звичайно, тільки гори! Особливо, якщо це Мармароси в пору цвітіння рододендрона – оспіваної червоної рути!

 

Частина перша

“Червону руту ми шукали вечорами… і знайшли!”

Якщо взимку і в березні місяці я, керуючись залишками здорового глузду, змогла відмовитися від подорожі на Марми із-за непогоди, то в червні я вже на таке погоджуся. Тиждень злив, штормових попереджень і увіщувань родичів пройшли марно – ми йдемо на Марми! Мармароси чудові будь-коли, але коли схили вкриваються рожевою ковдрою квітів – вони просто неймовірні! Аби дозволити собі прогавити таке видовище, потрібно бути без душі. Великодушних нас набралося 10, не рахуючи Собаки – Сельми.

 

 

 

 

 

 

 

 Хто ходив на Мармароси з Ділового, потоком Білим після рясних дощів, добре знає ту дорогу. Вірніше, знає, що радісного в тому шляху може бути тільки гарна компанія і передчуття майбутнього щастя зустрічі з мармароським високогір`ям. А в іншому – то пологий (якщо не йти від полонини Обніж серпантином), тривалий (15 км), без будь-яких краєвидів повздовжний брід потоку Білого. Ну, а хто не ходив тими краями, розкажу коротко. Після дощів річка тече дорогою. Все :)) 

От вона перевага великої компанії! Можна скинутися на транспорт і проїхати там, де мокро йти. Василь, водій ГАЗ-66, взявся нас завезти на полонину Лисичу. Через неповні дві години веселого розгойдування в кузові машини під акомпонимент рику старенького мотору, ми вже обідали біля джерела на полонині. Абсолютно щасливі, невтомлені і готові до нових вражень.








15 хвилин підйому і ми на місці, де за домовленістю, нам товариші, що ходили сюди минулого тижня, залишили трохи дров, триногу над кострищем і невитоптані галявинки рододендронів і нарцисів. Друзі! Дякуємо вам!

 

 

 

 

 

 

 

 

 Швиденько розклалися.

 

 

 

 

 

 

 

І, враховуючи, що на 10 чоловік, 8 були з фотоапаратами різного ступеню професійності, дружно порозбредалися на фотополювання. 

Квіточка в профіль, анфас. Пейзаж такий, пейзаж сякий. Кожен в пошуку свого власного кадру. Але з загальним азартом, бажанням зобразити мить, поділитися побаченим. А головне – закарбувати все у пам`яті, у серці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Доки одні ходили схилами у пошуку сюжету і очікуванні вечірніх променів, іншим довелося готувати вечерю. 

 

 

 

 

 

 

 

Може хтось думає, що то в горах так прийнято на висоті 1700 їсти шашлик? На шампурах… з молодою картопелькою, з салатиком зі свіжих овочів… Як в ресторації! Та ні, я вперше до такого гастрономічного збочення додумалася. Я б може й раніше додумалася, але в гори машиною їхала вперше. Ну, тобто буквально в гори. Ото й захотілося чогось незвичайного. 

Вечеря вдалася на відмінно. І справа навіть не в тому, що себе не похвалиш, то… А в тому, шо було весело, затишно, комфортно і навіть співанки під гітару!

 



Частина друга

“Де на світі я не буду – Мармароси не забуду”

 

Які у кого варіанти початку дня у горах? Цього разу, у 8-ми з десяти початок дня був схожим.

 Як не дивно – результати такого очікування у кожного свої. 








Зазвичай стикаюся з проблемою підняти народ зранечку-раненько, коли на день запланувала трохи більше пройти. Тут же нічого заплановано не було, а попідривалися біля 5-ї і вже о пів-восьмої, а то й раніше, всі були на стоянці. Класно з фотографами мати справу 🙂 Ну, і не мною придумано, хто рано встає – тому Бог дає. Нам пощасливилося то перевірити на собі.

Спочатку планували піти на вершину всім гуртом. Але страшнувато було залишати табір без нагляду. Сподіватися, що хтось погодиться не йти на вершину – не сподівалася. Але несподівано виникла ідея розділитися на дві групи – одна йде вранці, інші – по приходу перших. Сказано – зроблено!

Тормозок, фотоапарати – і вперед.

Нарешті прийшла черга розказати трохи і про  Сельму. То моя собачка. Двортер`єр з мамою мисливцем. Вона в нас появилася випадково. Але компаньоном виявилася відмінним. Звісно, вона пішла на гору з господарями. Доки ми фотографували, Олег зі Сашком пішли вперед. Сельма, трохи повагавшись вирішила піти з мамою, тобто зі мною. 

Якби ж вона знала, якби була кішкою… 

Дорога перед підйомом закінчується раптом. Далі гребенем вгору. Але ми вирішили сходити на сусідній гребінь і піднятися ним. Все задля того, щоб спуститися в мальовничий цирк зі сніжнками. В першій декаді червня сніг у наших широтах буває не скрізь і не часто. 

 

 Високохудожні фото “мене отак для мами, а отак на аватарку в …” )) Ну і Сельма з нами. По сніжнику туди-сюди, пузом на холодне – веселуха загальна.

Доволі скоро бідна Сельма-некіт зрозуміла, шо собачачими лапульками по скелях лазити незручно.

 Ще чуть пізніше я зрозуміла, що з псом на руках по стрімкій, кам`яній стежці серед жерепу дертися вгору – справа непроста.

Правда, мені краєвиди компенсували затрачені зусилля. У Сельми, думаю, вимоги скромніші – жива і здорова.

Ненадовго на вершину. 

 

“Ось поглянь, Алла, то легендарне місце на Мармаросах (мова про те озерце, що моджна розгледіти в долині). Там фотошедеври народжуються з набагато більшою частотою, ніж в загальній популяції фотографів. Хто зможе туди пройти – буде тому щастя, вічна нірвана.”

 

 

 

 

 

 

 

Нірвана нірваною, а нас чекають товариші. Пообіді по прогнозам дощ. Варто б поспішити чуть, щоб не тільки нам щастя, а й вони встигли побачити, що ми побачили.

І “побігли” далі по хребту. Побігли – то дуже образно. Як же там бігти, коли із-за квітів ступити нема куди?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Звуки грому десь за горизонтом дуже ефективно вплинули на швидкість нашого руху 🙂 В табір ми повернулися абсолютно вчасно – якраз приготувався обід. Швиденько всі разом поїли. Дякую тим, хто нас чекав. І як тільки потрапезнічали – почало накрапувати. Не довго думаючи, поспівчували тим, хто з нами зранку не пішов і завалилися в намет. 

Коли краплі забарабанили по тенту ритмічніше, Аня, Андрій та Віталік сказали, що все ж ідуть на Піп Іван. Відмовляти, якщо вони вже вирішили, не стали – не чайники в горах.

 

 

 

 

 

 

 

А ми завалилися спати далі.

Дощ барабанив по тенту з різною частотою і силою – спалося нам солодко, аж поки яскраве, вмите вечірне сонце не  розбудило нас. Отут ми зрозуміли – наші товариші мокнуть не дарма. Якщо у нас в долинах розвішані веселки, багатоповерхові, різного ступеню інтенсивності, то в них там… – БОМБА! Шоправда, одноголосно, сонними голосами, вирішили, що веселки і з вікна намета виглядають досить гарно 🙂

Зрозумівши, що можемо проспати більше, пішли шукати сюжету на полонину. Тим більше, що дляВіки то була мрія – побачити справжніх карпатських овець.

Тільки почали спускаися – почули за лісочком багатоголосий передзвін! Ура! На полонину буквально бігли! Та овець так і не побачили, хоч як намагалися визначити напрямок звуку.

Проте, застали полонинський вечір…

 

А ще цього вечора я зрозуміла важливу річ. Дуже хочу, щоб якомога більше фотографів зрозуміли те саме.

В моєму цифровому фотоапараті сів акумулятор. Запасного не виявилося. Тому продовжила фотографувати виключно на плівку. І за ВЕСЬ час до від`їзду додому зробила 12 (!) кадрів. Плівка ще не проявлена, я не певна, що там є щось варте уваги, якщо таке знайдеться, я з часом його вам тут покажу. Але факт в тому, що будь у мене цифровий фотоапарт робочий, я б зробила кадрів100, не менше. Виявляється, мінімум 88 із них були б зайвими? 😉

Коли ж наші повернулися (до речі, як і ми, чітко на вечерю!), тоді ми остаточно зрозуміли, що проспали.

 

Заодно виявилося, що доки ми ходили, Аня встигла пофотографувати омряних Вікою “авєчєк”.

День видався насчений позитивними подіями, сміливо скажу – вартий кількох днів. 

Знову ватра, знову пісні. Якщо перший вечір був вечером-знайомством (практично всі ми бачилися вперше), то тепер вечір був сімейним, ніби роки знайомі. І чуть навіть з грустинкою – більше такого не буде, завтра вже додому.


 

Частина третя

“Зняв – Г – витер…” – не забуваймо!

Зустрічати світанок о 5 на вершині ПІМа пішов лише Андрій. Чого інші спали – не знаю. 

Сніданок. Збори. Ніби ще пів-дня йти, а потім їхати, це ще не кінець побачення з Мармаросами, але жартів вже менше, більше думок про те, які клопоти чекають вдома… То так завжди. До хорошого швидко звикаєш – перейматися тільки реальними, нагальними проблемами – назбирати дров, розпалитим ватру, приготувати їсти. І ніяких глобальних проблем, ніяких грошей і тому подібного. Навіть посміхаються всі щиро.

Традицйне сімейне фото – і пішли!

Обніж зустрів теплом. Справжнім, не таким, як наверху, де сенце сховалося за хмару і починаєш мерзнути. Тут тепло і в тіні – долина. 

 Брід через Білий.

 

 

 

 

 

 

 

І Мармароси залишилися позаду.

Спробуйте відчути прохолоду ранку, запах диму, почути передзвін отари і окрики вівчара. І окуніться в атмосферу свята короткої гірської весни. А наступного червня ви обов`язково це переживете особисто! З дощами, веселками і морем квітів!

 В розповіді використані фотографії Вікторії Тимошенко, Шивринського Ростислава, Ганни Пономаренко, Трофимчука Андрія та, звичайно, трохи й моїх.

Набагато більше фоток в галереї – прошу проходьте.

В цьому відео від Ростика точно-точно є кадри з цієї нашої подорожі!