Відпочинок, мандрівки та маршрути в селі Пістинь

Відпочинок, мандрівки та маршрути в селі Пістинь

Пістинь — місто до 1939-го року — село тепер, яке заходиться в Івано-Франківській області Косівського району (колись повіту). За переказами старожителів, назва села пішла від назви річки Пістинь. Село лежить серед гір Карпат, на 458-59 м понад поземом моря. Розташоване воно над річкою Пістинькою, яка є допливом річки Пруту, також село тягнеться уздовж асфальтової дороги, що веде з Коломиї через Косів до села Кут. Село Пістинь розташоване на віддалі 20 км на південь від міста Коломиї і на 7 км на північний-захід від міста Косова. Межами Пістиня є від сходу — село Хімчин, від північного сходу — місто Косів, від півдня — село Соколівка, від південного заходу — село Шешори, від північного заходу — село Уторопи, а від північного сходу — Микитинці.

Під кінець 80-их років XIX ст., в селі державна власність становила 54 мрґ ріллі та лук, 1738 мрґ г пасовиськ, 2573 мрґ лісу, а гуцули в тому періоді мали в загальному 2482 мрґ землі. Більшість населення Пістиня на той час становили гуцули. За переписом населення на 1870-ий рік, тут проживало 2976 мешканців, а вже десять років пізніше, тобто в 1880-му році, в громаді Пістинь замешкувало 3050 осіб. У присілку Вибранівка замешкувало додатково 63 особи, що становило разом 3113 мешканців у громаді.

Як подають дані з 1912-го року, до Пістиня на той час належало загальної площі — 999.3432 га. На той час тут було 680 хат, одна греко-католицька церква, один римо-католицький костел та одна синагога.

А вже дещо пізніше статистичні дані, що були опубліковані на сторінках газети “Громадський Голос” в 1934-му році, подають, що Пістинь у 20-их та 80-их роках XX ст. займало загальний простір 33.98 км2. Простір рільних ужитків — 15.17 км2, а орної землі на той час було 4.76 км2. Далі подано, що на день 30. IX. 1921-го року в Пістині було 760 житлових домів, в яких замешкувало на той час 3379 осіб, а вже на день 9. XII. 1931-го року, тут було 852 хат, в яких мешкало в тому часі 3711 осіб.

Під кінець 80-их років XIX ст., у Пістині було дві греко-католицькі церкви, обидві носили одне ім’я — Пречистої Діви Марії. Одна з них знаходилася в центрі, а друга на одному з присілків Пістиня. На той час тут проживало 2018 греко-католиків — вони мали свою парафію таки в Пістині, що належала до Пістинського Деканату, Станіславівської дієцезії. В тому часі було тут 426 римо-католиків, що також мали свою парафію в Пістині. Ця парафія була створена, як подають дані з кінця XIX століття, у 1776 році Маріянною Понінською з Каліновських. Був це дерев’яний костел св. Тройці, посвячений у 1778-му році. Був він на той час парафією, до якої належали такі довколишні місцевості: Кропивище, де було 3 римо-католики, Микитинці — 20, Шешори — 151, Трачі — 19, Уторопи — 17. Тож ця римо-католицька парафія в Пістині начислювала 763 парафіян римо-католиків.

А як подає календар св. Йосафата за 1924-ий рік, у селі Пістинь на той час замешкувало 2460 греко-католиків, а парохом був о. Авґустин Арсенич. Ці джерела зазначують про існування одної лише церкви греко-католицької.

А як подає церковний шематизм за 1935-ий рік, на той час в Пістині проживало 2890 греко-католиків, 400 римо-католиків, 48 євангелистів та 593 євреїв.

В тому часі тут існувала парафія греко-католицька, яка мала церкву Благовіщення ПДМ. Була вона дерев’яна, побудована та посвячена в 1861-му році; друга церква — Успення ПДМ, також дерев’яна, побудована и посвячена в 1858-му році. У селі були також чотири каплички. Парохом був о. д-р Василь Бабин, народжений в 1884-му році, рукоположений в 1910-му році.

При парафії в Пістині існували церковні братства без статутів, товариство Апостольства Молитви. Була й читальня “Просвіти”, головою якої був тодішній парох о. д-р Василь Бабин.

Як подають джерела з кінця XIX ст., в Пістині приблизно 1869-го року були лікувальні заклади зимною водою, а давніше були тут також солярні.

Уже в 80-их роках XIX ст. тут була початкова школа 1-клясова, якої існування потверджують і джерела з 1912-го року зазначаючи її “народною”. А вже у 30-их роках XX ст. і аж до вибуху Другої світової війни, у Пістині була школа етатова систематична, 5-клясова, утраквістична.

Від 1971-го року тут є середня й початкова школи.

Розташоване село Пістинь в долині, оточеній горами, що створює для села гарні кліматичні умови для відпочинку. В минулому до Пістиня завжди приїжджало близько 200 людей на відпочинок, головним чином, приїжджали люди з Коломиї в літню пору. Розміщувались приїзні по гуцульських хатах а також тут було й кілька розкішних біллів. В околицях села було багато ягід і грибів, а також не бракувало й різної зеленини для прилагоджування харчів. В центрі села існував чималий ринок, куди на торги з’їжджалися гуцули з поближчих сіл. Курортна частина Пістиня містилася в околиці церкви, що нижче Космацької дороги.

Коли стати біля каплички, що на роздоріжжі до ринку, то звідси відкривається вид в долині, де немов стрічка видніється річка Пістинка, що допливає з південного заходу. В тому напрямі знаходиться й село Шешори. У східному напрямі пливе річка Пистинька до Коломиї, а найближче — там село Микитинці, що віддалене від Пістиня на 6.5 км. Далі на південь замикає обрій скеляста гора Клева, наліво від тієї гори видніється Косівська дорога, спинаючися на діл річок Пістиньки і Рибниці, а під нею розташований присілок Пістиня-Вибранівка. Направо від гори Клеви видніються лісні узбіччя Каменистого та Клеви Шешорівської. Позаду за ними, по другій стороні Рибниці, тягнеться розвір Пістиньки, який замикається на обрії Брусним. По лівому боці Пістиньки є Пасічна і найближче до Пістиня, в західній стороні — Кошилівка, в західній стороні від якої на узбіччях розташований присілок Левади.

Далі можна робити прогульку в напрямі села Уторопи. Траса ця веде попри виробню гончаря Петра Кошака, а далі під Клеву.

Далі можемо робити прогульку в сторону села Шешори, куди віддаль дорівнюється приблизно 3 км.

Потім можна оглянути церкву-манастир св. Івана Хрестителя. Місце, на якому збудовано цей манастир, називається гора Писарева, що лежить на 719 м над рівнем моря. Вона входить в пасмо гір Керничих, які тягнуться між Пістинькою і Рибницею. А від південної сторони цю гору відгороджує потік Йордан, який є дуже каменистий і має багато малих водоспадів.

З цим монастирем пов’язано багато різних легенд. Так, наприклад, є одна така легенда, в якій розповідається, що нібито за часів нападу татарської орди, церква була по одній стороні річки Пістиньки і її янголи перенесли на другій бік, а тому вона й була врятована від татар, бо татари не могли перейти скелястих берегів-дебрів. А в другій легенді розповідається, що як почали будувати церкву, то св. Іван вночі переніс її підвалини на другу сторону річки і тим зазначив, де має бути побудована церква. Св. Іван переносив ці підвалини аж три рази, доки люди не повірили, що саме тут, а не деінде треба будувати церкву, а повіривши, назвали цю церкву його іменем.

Колись в цьому монастирі, два рази на рік, відбувалися багатолюдні відпусти. Перший — на свято св. Івана Хрестителя (1-го липня) а другий на Вознесення Божої Матері (28-го серпня).

Коли вже перебувати в околицях названого монастиря, то варто звідси ще попрямувати на гору Клеву. До цієї гори віддаль 2.5 км, а покривається ЇЇ за яких 1.5 години.
Поряд з цією природною красою та приємними прогульками із села Пістинь варто зазначити, що село жило вже на початку нашого століття й громадсько-політичним життям, до чого збуджувала селян Радикальна партія, яка дуже багато робила для добра гуцулів та освідомлювала їх, і на цьому ґрунті радикали часто входили в конфлікт з окремими парохами по гуцульських парафіях.

Перша письмова згадка про село Пістинь належить до 1375-го року. В пізніших часах, тобто вже в кінці XVII і на початку XIX віків тут діяв загін опришків, яким керував місцевий гуцул Палісеча. А в селі Микитинцях в 1842-1846 роках жив і працював видатний того часу український письменник Я. Ф. Головацький, що належав до так званої “Руської Трійці”, яку очолював о. Маркіян Шашкевич і яка так багато зробила в тій національній темряві. Та трійця була ясним променем на темному тодішньому українському небосхилі за часів Австро-Угорщини.

У сиву давнину село Пістинь належало до Руси-України. Від XV століття воно належало до Польщі, від половини XVII століття — до Австро-Угорщини, від 1918-го року — до ЗУНР, опісля знову до Польщі (аж до 1939-го року), відколи включене до УРСР.

За даними з 1971-го року, Пістинь є центром сільської Ради, якій підпорядковане, крім села Пістиня, ще й село Микитині, яке було від’єднане від Пістиня 21 травня 1990року. В селі функціонує, середня й початкова школи, клуб, бібліотека, пошта й лікарня.

Олег