Давнина Яворова. Симаргл

Продовження «Бедзвінного Леля» і «В царстві Ярила».

Пролог

Першої ночі після відвідин «скель Ярила» мене у сні провідав волхв Деметр і сказав: «Піднімись на Люльку та йди на Захід. Побачиш багато цікавого – відбивай (він вперто не бажав казати «фотографуй», можливо тому, що цей термін іншомовного походження) і пиши. Лишень нічого не перекручуй. Покараємо!». Я прокинувся, посміхнувся і довго не міг заснути знову, хоча було близько півночі. Розмірковував: ну що там такого може бути західніше Люльки? Впритул прилягає урочище Згарь (колись тут випалили ліс під пасовище, але зараз територію знову «відвоював» густий смеречник), далі йде Качуччине, майже непрохідні чагарники, а після них – крутосхил, порослий мішаним лісом. Якщо йти з центральної яворівської дороги на Сокільський, то зі стежки там видно лише окремі камені. Здалеку вони виглядають малими і нецікавими. Заспокоївшись, заснув знову і спав твердо та без снів. Але під ранок волхв Ярила таки прийшов повторно. Похитав докірливо головою, припер обома руками свій трикінцевий посох до коліна й мовив: «Нічого цікавого, кажеш? Отак ти знаєш рідний край. Прожив свідомо більше півстоліття, справжнього дива біля отчої домівки так і не бачив… Ганьба!» − і зник, розтанувши в повітрі.

Я схопився на рівні ноги: надворі сіріло, вершків Вороничева і Буківця торкались промінчики сонця, яке сходило акурат над скелею закам’янілого Сокола. Зрозумів: треба йти.

Таємничий Симаргл

Легко сказати «Йду», але непросто здійснити реально. Хатні обов’язки – нанести води, дров, накопати картоплі, вивести корову на пасовище, накосити отави і багато іншого займають більшу частину днини.

До того ж дружина поставила ультиматум: «Самого не пущу. Підемо вдвох. При нагоді». Чекати «нагоди» довелося майже десять днів. У неділю, 11-го серпня (мученика Калиніка) пополудні ми, нарешті, вибрались. На Люльку не піднялись, а біля підніжжя гори визначили компасом напрям на захід і…, ні, не пішли. Перед нами був крутий схил, порослий стоячим і повзучим ожинником, кропивою та грабками. «Як хочеш, то йди сам,− сказала дружина, − а я краще пошукаю грибів. Тільки не загрими в прірву і телефонуй хоч би кожні 15 хвилин, а не як тоді з тим Ярилом!»

Я вже було також передумав іти, але в уяві виринув Деметр зі сну. Винувато знітившись, сказав дружині: «Іду. Тут, виглядає, близько, я ненадовго». Скажу вам: ніколи не кажіть подібного! Мандруючи в минуле, не передбачиш, як тече реальний час…

Зробивши десяток кроків крізь ожинник і грабівник, я несподівано наткнувся на стежку, яка вела стрімко вниз. Окрикнув дружину, але вона не відізвалась, тож я попростував таки сам. Хвилин п’ять ходи – і перед очима постав яр, лівий берег котрого вже був крутим підйомом з тією самою стежкою. Неподалік валялася пластмасова пляшка без етикетки – вірна ознака, що люди сюди ходять, хоча на глиняних ділянках стежки – жодних слідів. Я рішуче подряпався вверх, а на маленькій рівній площадці присів перепочити. Налаштував свій фотоапарат на серійне знімання трьох кадрів і з відкритим об’єктивом рушив далі. Стежка привела до вузької ущелини, обійти яку не було жодної змоги:

«Ну тобі наче Сціла і Харіба» − подумав я й зафіксував перший сюжет.

− Не «Сціла і Харіба», а «Сильна і Хоробра» – почувся Голос.

Я різко повернувся кругом і натиснув кнопку спуску свого фотоапарата. Переді мною стояв схожий на волхва Деметра чоловік в червоно-білій мантії тримаючи в руках посох-тризубець. «Не смій фотографувати, смертний! Ти не маєш права показувати нас теперішньому суспільству! Колись ми жили між людьми, але їхня деградація змусила нас повернутись на старі поселення – в гори. Більшість вимерла від нестачі їжі; я і Деметр − останні зі свого роду, попрошу шанувати мене, а за це я покажу тобі свої володіння» − він обернувся і протиснувся крізь ущелину, махнувши рукою. Я зрозумів це як знак, що потрібно йти за ним. «Ага, я тебе обдурив – подумалось,− все-таки сфотографував!» − чув, як тричі спрацював затвор. Лише згодом, − вже дома,− виявив: мій фотоапарат зафіксував тільки руку в червоній рукавичці і посох волхва, причому сюжет «розмазувався» наче то був вихор:

Я протиснувся крізь ущелину «Сильної і Хроброї» й першим робом запитав: «Хто Ти?».

− Ніколае, волхв Симаргла! – була відповідь.

− А хто такий Симарг? – несміло запитав я.

− Ти що, історії не знаєш?! – суворо і з притиском на слові «історія» запитав волхв.− Та ж у пантеоні Володимира в Києві, встановленого ним 980-го року серед семи фігур Симаргл займав почесне третє місце!

«Повість временних літ» читав?!

Я похилив голову. Читав, звісно, але багато чого не запам’яталось. Перуна і Мокош пригадую, а ось Симаргла – ні.

− Це, мабуть, якийсь скіфський персонаж, ім’я ніби іранське… – пробелькотів було, але Ніколае рішуче перебив:

− Не скіфське, а сколотське. Я бачу, ти й Геродота читав, як у вас кажуть, «для галочки». Знав би – не іранці, лиш аріанці, Симаргла до себе вони взяли з оцього місця в Карпатах, де ти стоїш вперше. Ходім!

Я покірно попростував за волхвом. Пройшли недовго, аж перед очима постала чергова перепона – ніби нова Сціла і Харіба, але на додаток ще і з каменем зверху:

− Боїшся? – запитав Ніколае, легко й невимушено прошмигнувши крізь щілину.

Із завмиранням серця я протиснувся також. Коли над головою був камінь, мені здалося, ніби машина часу перенесла моє єство в далеку давнину. Перед очима постав морський пейзаж із голубими хвилями.

− Сарматське море,− почувся голос вохва. Тут плавали риби і морські чудовиська. Коли вода відступила, одна з акул застрягла поміж каменів і з часом теж закам’яніла.

Силует каменя підтверджував правдивість його слів і в цьому легко переконатись, глянувши на фото.

Трохи правіше «акули» знаходиться скеля з численними ходами-печерами. Це, як пояснив Ніколае, сховища їжі (комори) для посильних Симаргла. Ними є, переважно, лиси й борсуки.

− А де мешкали ці посильні?

− О, для них паломники ще крем’яними долотами видовбали в монолітах комфортні печери! Було це, по ваших мірках, тисяч тридцять років тому. Робили ті ж майстри, котрі витісували Терношірську Ладу!
Ніколае підвів мене до однієї такої нори, потім другої. У першій жив борсук Бабайон, у другій – лис Микитон.

Геометрично правильна форма печер не залишала найменшого сумніву у їх рукотворному походженні. Але скільки ж часу треба було довбати ці ніші за допомогою крем’яних інструментів!

− Сім поколінь,− прочитав мої сумніви Ніколае. Нічим іншим, крім виготовлення печер майстри не займалися. Їжі вони мали вдосталь, адже Симаргл опікувався урожаєм. Це потім, коли число паломників поріділо, мій зверхник розгнівався і людям довелося більше часу тратити на добування харчів.

− А що жертвували Симарглу?

− Золото, срібло, коштовне каміння. Все це складали до скринь. Ось одна із них,− волхв показав схожий на хатку камінь:

Я в думці посміхнувся, але «скриню» зафіксував.

− Не смійся! Скриня була дерев’яна, а згодом закам’яніла. Скарби всередині; торкнутися їх зможе лише посвячений. Таких скринь тут декілька; є ще й печера, але цього разу я її тобі не покажу.

Ми йшли далі. «Цікаво, а де ж перебував сам Симаргл, невже також в печері чи якійсь норі?» − лиш подумалось, а Ніколае каже:

− На троні. Його також споруджували сім поколінь – число сім священне у Симаргла, але до кінця будівництво так і не завершили.

Ми підійшли до згромадження каменів. На вигляд ця «споруда» й справді була схожа на те, ніби одну плиту на іншу поставив якийсь богатир:

− Не богатир, а звичайні люди. Задовго до Архімеда вони винайшли важіль, ось поглянь!

Я обійшов «трон» довкола. Місце було мальовниче, вабило до себе. Зі східного боку під «троном» була цікавої форми ніша. «Можна заховатися від дощу і хуртовини» − прийшла думка.

− Не смій, − помахав пальцем Ніколае, − тут можна лише класти жертовний вогонь. Він розігрівається до температури Вольтової дуги, аж плавиться камінь!

І справді, деякі ділянки каменів були ніби оплавлені вогнем, а інші – ніби щойно витягнуті з горна:

Вибираючи точку фотографування, я зміщувався сюди-туди й раптом відчув за спиною ще один погляд невідомого. Повернувся… і на мене зирили Цур та Пек, точнісінько такі, як і в святилищі Бедзвінного Леля:

− Вірно мислиш,− засміявся Ніколае.− Це вхід у потойбіччя. Для смертних, звичайно. Кожному свій час!

Мою увагу привернуло чудернацької форми дерево:

− Це релікт епохи паломництва,− пояснив волхв. Священний бук Симаргла сягав висоти сотні метрів, а охопити його могли хіба десяток чоловіків. Відступники згодом його зрубали, але з кореня виріс новий пагін. Його теж зрубали, але дерево продовжувало вперто проростати. Якомусь нечестивцю прийшла думка зігнути верхівку до землі. Але гілки, як бачиш, все одно простують до неба!

− Як же це все росте, коли ніде й краплі води?− запитав я з іронією в голосі.

− Ні краплі? Тоді дивись! – Ніколае тицьнув своїм посохом в каміння.

Я був готовий до чого завгодно, тільки не цього. Блиснула блискавиця і вдарив грім. Між камінням задзюрчала вода:

Вона була чиста й такого ж, як і в царстві Ярила небесно-синього кольору.

− Пити можна?

− Спробуй!

На смак вода була чудова. Я запитав:

− А тут є якісь записи про події давнини?

− Звичайно, – волхв підвів мене до каменя, вкритого загадковими лініями й рисунками. – Тут написано все. Та чи хто прочитає?− зітхнув з жалем у голосі, додавши: − хіба ось професор Кифішин, чи може

Заслужений лікар України Євген Романишин, котрий власне першим правильно переназвав «камінь Довбуша» на «Терношорську Ладу» в «Гуцульському календарі» на 2012-й рік, сторінки 70-72. Я жду їх в гості ось уже третій рік, але вони не йдуть!

Епілог

…Надривно задзеленчав мій телефон.

− Де ти пропав?! – роздратовано кричала в трубку дружина.− Вже темніє, я дзвоню восьмий раз, а ти не відповідаєш!

Я згадав про число сім – священне у Симаргла, хотів спитати щось у Ніколае, але він щез так само, як і з’явився.

Надворі й справді сутеніло, але стежку я знайшов легко і без проблем. Через десяток хвилин вже був дома. Схвильована дружина аж перехрестилася: − Слава Богу! Я думала, ти розбився на скелях. Вже хотіла кликати сусіда Миколу, аби йшов тебе шукати!

«Миколу чи Ніколае?» − всміхнувся я подумки, після чого зрозумів: побачене можна інтерпретувати сотнями способів. Провідайте яворівські скелі й переконайтеся особисто. Лише йдіть одні – в гурті увага розсіюється і уява не працює. Гостроти вражень буде обмаль…

Василь ГУМЕНЮК
серпень, 2013 р.

Також читайте:

В Царстві Ярила (продовження «Бедзвінного Леля») Карпати кличуть, Карпати ждуть…