Давнина Яворова. Симаргл

Продовження «Бедзвінного Леля» і «В царстві Ярила».

Пролог

Першої ночі після відвідин «скель Ярила» мене у сні провідав волхв Деметр і сказав: «Піднімись на Люльку та йди на Захід. Побачиш багато цікавого – відбивай (він вперто не бажав казати «фотографуй», можливо тому, що цей термін іншомовного походження) і пиши. Лишень нічого не перекручуй. Покараємо!». Я прокинувся, посміхнувся і довго не міг заснути знову, хоча було близько півночі. Розмірковував: ну що там такого може бути західніше Люльки? Впритул прилягає урочище Згарь (колись тут випалили ліс під пасовище, але зараз територію знову «відвоював» густий смеречник), далі йде Качуччине, майже непрохідні чагарники, а після них – крутосхил, порослий мішаним лісом. Якщо йти з центральної яворівської дороги на Сокільський, то зі стежки там видно лише окремі камені. Здалеку вони виглядають малими і нецікавими. Заспокоївшись, заснув знову і спав твердо та без снів. Але під ранок волхв Ярила таки прийшов повторно. Похитав докірливо головою, припер обома руками свій трикінцевий посох до коліна й мовив: «Нічого цікавого, кажеш? Отак ти знаєш рідний край. Прожив свідомо більше півстоліття, справжнього дива біля отчої домівки так і не бачив… Ганьба!» − і зник, розтанувши в повітрі.

Я схопився на рівні ноги: надворі сіріло, вершків Вороничева і Буківця торкались промінчики сонця, яке сходило акурат над скелею закам’янілого Сокола. Зрозумів: треба йти.

Таємничий Симаргл

Легко сказати «Йду», але непросто здійснити реально. Хатні обов’язки – нанести води, дров, накопати картоплі, вивести корову на пасовище, накосити отави і багато іншого займають більшу частину днини.

До того ж дружина поставила ультиматум: «Самого не пущу. Підемо вдвох. При нагоді». Чекати «нагоди» довелося майже десять днів. У неділю, 11-го серпня (мученика Калиніка) пополудні ми, нарешті, вибрались. На Люльку не піднялись, а біля підніжжя гори визначили компасом напрям на захід і…, ні, не пішли. Перед нами був крутий схил, порослий стоячим і повзучим ожинником, кропивою та грабками. «Як хочеш, то йди сам,− сказала дружина, − а я краще пошукаю грибів. Тільки не загрими в прірву і телефонуй хоч би кожні 15 хвилин, а не як тоді з тим Ярилом!»

Я вже було також передумав іти, але в уяві виринув Деметр зі сну. Винувато знітившись, сказав дружині: «Іду. Тут, виглядає, близько, я ненадовго». Скажу вам: ніколи не кажіть подібного! Мандруючи в минуле, не передбачиш, як тече реальний час…

Зробивши десяток кроків крізь ожинник і грабівник, я несподівано наткнувся на стежку, яка вела стрімко вниз. Окрикнув дружину, але вона не відізвалась, тож я попростував таки сам. Хвилин п’ять ходи – і перед очима постав яр, лівий берег котрого вже був крутим підйомом з тією самою стежкою. Неподалік валялася пластмасова пляшка без етикетки – вірна ознака, що люди сюди ходять, хоча на глиняних ділянках стежки – жодних слідів. Я рішуче подряпався вверх, а на маленькій рівній площадці присів перепочити. Налаштував свій фотоапарат на серійне знімання трьох кадрів і з відкритим об’єктивом рушив далі. Стежка привела до вузької ущелини, обійти яку не було жодної змоги:

Сціла і Харіба (насправді Сильна і Хоробра − перші) з володінь Симаргла
Сціла і Харіба (насправді Сильна і Хоробра − перші) з володінь Симаргла

«Ну тобі наче Сціла і Харіба» − подумав я й зафіксував перший сюжет.

− Не «Сціла і Харіба», а «Сильна і Хоробра» – почувся Голос.

Я різко повернувся кругом і натиснув кнопку спуску свого фотоапарата. Переді мною стояв схожий на волхва Деметра чоловік в червоно-білій мантії тримаючи в руках посох-тризубець. «Не смій фотографувати, смертний! Ти не маєш права показувати нас теперішньому суспільству! Колись ми жили між людьми, але їхня деградація змусила нас повернутись на старі поселення – в гори. Більшість вимерла від нестачі їжі; я і Деметр − останні зі свого роду, попрошу шанувати мене, а за це я покажу тобі свої володіння» − він обернувся і протиснувся крізь ущелину, махнувши рукою. Я зрозумів це як знак, що потрібно йти за ним. «Ага, я тебе обдурив – подумалось,− все-таки сфотографував!» − чув, як тричі спрацював затвор. Лише згодом, − вже дома,− виявив: мій фотоапарат зафіксував тільки руку в червоній рукавичці і посох волхва, причому сюжет «розмазувався» наче то був вихор:

Я протиснувся крізь ущелину «Сильної і Хроброї» й першим робом запитав: «Хто Ти?».

− Ніколае, волхв Симаргла! – була відповідь.

− А хто такий Симарг? – несміло запитав я.

− Ти що, історії не знаєш?! – суворо і з притиском на слові «історія» запитав волхв.− Та ж у пантеоні Володимира в Києві, встановленого ним 980-го року серед семи фігур Симаргл займав почесне третє місце!

«Повість временних літ» читав?!

Я похилив голову. Читав, звісно, але багато чого не запам’яталось. Перуна і Мокош пригадую, а ось Симаргла – ні.

− Це, мабуть, якийсь скіфський персонаж, ім’я ніби іранське… – пробелькотів було, але Ніколае рішуче перебив:

− Не скіфське, а сколотське. Я бачу, ти й Геродота читав, як у вас кажуть, «для галочки». Знав би – не іранці, лиш аріанці, Симаргла до себе вони взяли з оцього місця в Карпатах, де ти стоїш вперше. Ходім!

Я покірно попростував за волхвом. Пройшли недовго, аж перед очима постала чергова перепона – ніби нова Сціла і Харіба, але на додаток ще і з каменем зверху:

«Сильна і Хоробра» − другі
«Сильна і Хоробра» − другі

− Боїшся? – запитав Ніколае, легко й невимушено прошмигнувши крізь щілину.

Із завмиранням серця я протиснувся також. Коли над головою був камінь, мені здалося, ніби машина часу перенесла моє єство в далеку давнину. Перед очима постав морський пейзаж із голубими хвилями.

− Сарматське море,− почувся голос вохва. Тут плавали риби і морські чудовиська. Коли вода відступила, одна з акул застрягла поміж каменів і з часом теж закам’яніла.

Силует каменя підтверджував правдивість його слів і в цьому легко переконатись, глянувши на фото.

Акула святилища Симаргла
Акула святилища Симаргла

Трохи правіше «акули» знаходиться скеля з численними ходами-печерами. Це, як пояснив Ніколае, сховища їжі (комори) для посильних Симаргла. Ними є, переважно, лиси й борсуки.

Комори посильних
Комори посильних

− А де мешкали ці посильні?

− О, для них паломники ще крем’яними долотами видовбали в монолітах комфортні печери! Було це, по ваших мірках, тисяч тридцять років тому. Робили ті ж майстри, котрі витісували Терношірську Ладу!
Ніколае підвів мене до однієї такої нори, потім другої. У першій жив борсук Бабайон, у другій – лис Микитон.

Геометрично правильна форма печер не залишала найменшого сумніву у їх рукотворному походженні. Але скільки ж часу треба було довбати ці ніші за допомогою крем’яних інструментів!

− Сім поколінь,− прочитав мої сумніви Ніколае. Нічим іншим, крім виготовлення печер майстри не займалися. Їжі вони мали вдосталь, адже Симаргл опікувався урожаєм. Це потім, коли число паломників поріділо, мій зверхник розгнівався і людям довелося більше часу тратити на добування харчів.

− А що жертвували Симарглу?

− Золото, срібло, коштовне каміння. Все це складали до скринь. Ось одна із них,− волхв показав схожий на хатку камінь:

Скриня скарбів Симаргла
Скриня скарбів Симаргла

Я в думці посміхнувся, але «скриню» зафіксував.

− Не смійся! Скриня була дерев’яна, а згодом закам’яніла. Скарби всередині; торкнутися їх зможе лише посвячений. Таких скринь тут декілька; є ще й печера, але цього разу я її тобі не покажу.

Ми йшли далі. «Цікаво, а де ж перебував сам Симаргл, невже також в печері чи якійсь норі?» − лиш подумалось, а Ніколае каже:

− На троні. Його також споруджували сім поколінь – число сім священне у Симаргла, але до кінця будівництво так і не завершили.

Ми підійшли до згромадження каменів. На вигляд ця «споруда» й справді була схожа на те, ніби одну плиту на іншу поставив якийсь богатир:

Трон Симаргла...
Трон Симаргла…

− Не богатир, а звичайні люди. Задовго до Архімеда вони винайшли важіль, ось поглянь!

...а так він будувався
…а так він будувався

Я обійшов «трон» довкола. Місце було мальовниче, вабило до себе. Зі східного боку під «троном» була цікавої форми ніша. «Можна заховатися від дощу і хуртовини» − прийшла думка.

Ніша під «троном»
Ніша під «троном»

− Не смій, − помахав пальцем Ніколае, − тут можна лише класти жертовний вогонь. Він розігрівається до температури Вольтової дуги, аж плавиться камінь!

І справді, деякі ділянки каменів були ніби оплавлені вогнем, а інші – ніби щойно витягнуті з горна:

Жертовний вогонь Симаргла плавив камінь...
Жертовний вогонь Симаргла плавив камінь…

Вибираючи точку фотографування, я зміщувався сюди-туди й раптом відчув за спиною ще один погляд невідомого. Повернувся… і на мене зирили Цур та Пек, точнісінько такі, як і в святилищі Бедзвінного Леля:

Цур і Пек святилища Симаргла
Цур і Пек святилища Симаргла

− Вірно мислиш,− засміявся Ніколае.− Це вхід у потойбіччя. Для смертних, звичайно. Кожному свій час!

Мою увагу привернуло чудернацької форми дерево:

Священний бук Симаргла
Священний бук Симаргла

− Це релікт епохи паломництва,− пояснив волхв. Священний бук Симаргла сягав висоти сотні метрів, а охопити його могли хіба десяток чоловіків. Відступники згодом його зрубали, але з кореня виріс новий пагін. Його теж зрубали, але дерево продовжувало вперто проростати. Якомусь нечестивцю прийшла думка зігнути верхівку до землі. Але гілки, як бачиш, все одно простують до неба!

− Як же це все росте, коли ніде й краплі води?− запитав я з іронією в голосі.

− Ні краплі? Тоді дивись! – Ніколае тицьнув своїм посохом в каміння.

Я був готовий до чого завгодно, тільки не цього. Блиснула блискавиця і вдарив грім. Між камінням задзюрчала вода:

Струмок Симаргла
Струмок Симаргла

Вона була чиста й такого ж, як і в царстві Ярила небесно-синього кольору.

− Пити можна?

− Спробуй!

На смак вода була чудова. Я запитав:

− А тут є якісь записи про події давнини?

− Звичайно, – волхв підвів мене до каменя, вкритого загадковими лініями й рисунками. – Тут написано все. Та чи хто прочитає?− зітхнув з жалем у голосі, додавши: − хіба ось професор Кифішин, чи може

Заслужений лікар України Євген Романишин, котрий власне першим правильно переназвав «камінь Довбуша» на «Терношорську Ладу» в «Гуцульському календарі» на 2012-й рік, сторінки 70-72. Я жду їх в гості ось уже третій рік, але вони не йдуть!

На цьому камені, як твердить волхв Ніколае, викладена вся історія святилища Симаргла
На цьому камені, як твердить волхв Ніколае, викладена вся історія святилища Симаргла

Епілог

…Надривно задзеленчав мій телефон.

− Де ти пропав?! – роздратовано кричала в трубку дружина.− Вже темніє, я дзвоню восьмий раз, а ти не відповідаєш!

Я згадав про число сім – священне у Симаргла, хотів спитати щось у Ніколае, але він щез так само, як і з’явився.

Надворі й справді сутеніло, але стежку я знайшов легко і без проблем. Через десяток хвилин вже був дома. Схвильована дружина аж перехрестилася: − Слава Богу! Я думала, ти розбився на скелях. Вже хотіла кликати сусіда Миколу, аби йшов тебе шукати!

«Миколу чи Ніколае?» − всміхнувся я подумки, після чого зрозумів: побачене можна інтерпретувати сотнями способів. Провідайте яворівські скелі й переконайтеся особисто. Лише йдіть одні – в гурті увага розсіюється і уява не працює. Гостроти вражень буде обмаль…

Василь ГУМЕНЮК
серпень, 2013 р.


9 коментарів на “Давнина Яворова. Симаргл”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Піші та велопрогулянки, походи та веломаршрути Карпатами – Косів, Косівський та Верховинський райони – для вас та ваших друзів чи гостей з інших міст!

RSS Нове на туристичному форумі

Туристичний відеоканал