Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 4

Через тиждень, 28-29 червня, я уже гострив лижі на фест Раковець у однойменному селі недалеко від Львова. Добирався туди автостопом разом з Юлечкою, а перед нами стопили дві мої «падаванки» — Надя Стефанишин і Таня Лопатинська. Тим не менше зупинилися спочатку саме нам, причому без пересадок. У Львові нас чекав теплий прийом франківської туси і набитий автобус прямісінько на фест. Там Юля пішла до своєї групи, а я розбив намет на вершині горба поруч із більшістю франківських (решту були на відстані півхвилини ходьби і, взагалі, на цьому фесті все знаходилося дуже компактно – так, до сцени від наметового містечка було 3-4 хвилини ходьби, до лісу за дровами – 6-7 хвилин, до джерела із цілющою водою – 10 хвилин).

Як учасник літературної сцени, я отримав халявний браслет на вхід, потім пішов на виступи власне поетів, де незадовго до завершення виступив і сам. Коли територія, де була літературка спорожніла, ми з Нютою взялися там грати в бадмінтон, а потім я рушив на джерело, у якому всередині ходило повно людей за годинниковою стрілкою і шептали молитви, бо вірили, що то позбавить їх від хвороб. Та й узагалі, на фесті, як на кожному, була і ватра з різними людьми, і волейбол у незнайомому колі (до якого на цей раз долучився і Сергій Василюк) і якесь пойло, що наливали мені Елвіс і Маврик, і макарони з тушонкою від Тараса Квітика і ще багато приємних речей. Ну і звісно, вечірній концерт, де мене особливо порадували рідні «КораЛЛі», закарпатські драйвові «Рокаші» і найбільше – магічно-величні «Тіні Сонця».

Ночував я у наметі Зоряни і Нюти, до нас також прибилася одна з моїх доць Софійка Челяк, бо свій довелося віддати «безхатченкам» Тані й Наді. Ранок застав мене із відчуттям часткової виспаності і неймовірного вдоволення. Наступний день був схожим на попередній – все ті ж виступи поетів, тусовки з різними людьми, знайомими і незнайомими, під’їдання у них харчів, походи до джерела. З нових знайомств найбільше запам’яталася Віка Романчук із Луцька з типово нєферським зап’ястям, на якому красувалося півтора десятка феньок і темно-рудим волоссям. Все ж, якщо першого дня було відчуття новизни, то на наступний воно поступилося місцем відчуттю якоїсь обжитості (на фестах завжди так – спочатку звикаєш до місця і побуту, потім дуже тяжко їхати геть).

Концерт другого дня був для мене уже менш привабливим, тому після виступу байкерів із «Механічного Апельсину» і навіжених «Флітів» я вирішив іти спати, поки народ ковбасився під «Антитіла». Цієї ночі виспатися вдалося ще менше, тому після сходу сонця я почав лаштуватися у дорогу назад. На цей раз я вирішив їхати додому через Стрий, а моїми супутниками були Таня, Надя і Теодот (спочатку ми його зранку і сп’яну забули в таборі, однак він виявився впертим і таки догнав нас уже на трасі). Ми з Танею поступилися переднім місцем Наді і Богдану, однак знову першими зупинилися саме нам. За всю дорогу ми змінили 4 автівки, мали шанс поїхати на гору Пікуй (найвищу у Львівській області) разом із власником турбази під нею, однак відмовилися, бо були трохи втомлені, і через 2,5 год. після початку стопу добралися до Пасічної. Наші напарники через свою недосвідченість трохи поблукали по Стрию, але відтак теж опинилися на правильному шляху і десь за годину після нас теж прибули домів.

А на наступні вихідні, 5-6 липня у мене був запланований похід у гори на Хомяк, Синяк, Малий Ґорґан (один із відрогів Синяка) і Женецький Гук (водоспад). Зманив із собою я їхати Юлечку та Іринку Гуменюк, косівський Тарас до нас долучився у Яремчі. Через мою неуважність ми трохи зарано вийшли і довелось зайвих 4 км іти по трасі на Яблуницю. У цей момент повз нас промчало до хріна і трошки байкерів (мабуть не менше 200, хоча на око було важко визначити). Далі я знайшов якусь полянку, з якої, як мені здавалося, має починатися підйом, хоча стежка там була дуже умовною і невдовзі скінчилася. В результаті ми опинилися в якихось єбенях і важко було зорієнтуватися куди ж рухатися далі. Здавалося, що ліс неподалік закінчився і ми знайшли полянку, але жодної стежки на ній видно не було, зате чітко стриміла вершина, до якої ми взяли курс навпростець. За полянкою – знову ліс, підйом, який став усе крутіший і єбеня, які ставали чимраз непролазнішими. Як ми не пробували вирватися хоч на якийсь просвіток – все було намарно.

Зрештою, на вершині безіменного горба ми влаштували перекуску і знову подалися по непротореній дорозі. Після ще години блукань ми вийшли на ту саму поляну з іншого боку, підійшли до хати з людьми, набрали води і розпитали маршрут. Через якийсь час знову почалися єбеня. Сил уже не було, тому ми плюнули на все і почали спуск. І буквально за кілька метрів від траси нам нарешті трапилася нормальна широка промаркована стежка із доволі легким набором висоти. Але хотілося тільки одного – відпочинку, тому ми зупинилися біля річки і пішли рятувати свої душі і тіла протічною водою (бо у тих чортових єбенях із нас уже сьомі поти постікали). Після того була приємна і надзвичайно смачна вечеря на вогнищі (особливо запам’яталися Тарасові ковбаски, які ставали неймовірно смачні, коли їх засмажити), і бавленка в показуху. Сон був дуже міцним і твердим, ранок – як завжди в горах – кольоровим і насиченим, а потім ми вирішили вийти хоча б на Хомяк. Речі залишили внизу, з собою взяли маленький дівчачий рюкзачок на воду і якісь котлети з хлібом – і пішли по тому легкому підйомі. Якби не втома від вчорашніх блукань, то перші 6 км можна було б майже бігти – наскільки проста стежка.

Останні півкілометра було різко вгору, майже прямовисно – через зарослі альпійки (її ще називають лелич або жереп) і насипи типових ґорґанських каменюк. Коротше, нагорі ми були за півтори години, роздивилися усе навколо, натішилися нарешті висотою і краєвидами, наробили фотографій і почали спуск. Під полониною Хомяків я зустрів своїх знайомих з дитячого табору «Смерічка», де колись проходив вожатську практику – вони якраз вели чергову ватагу малих засранців на Хомяк. Звісно, не обійшлося без вітань і 50-ти грам для тонусу (а тонус вони завжди мали при собі – то така смеречанська традиція: кудись ідеш – бери тонус). Відтак дорога назад зайняла удвічі менше часу (ми ще й зрізали серпантин), а на інші гори часу не залишилось. Все ж таки, за нами було 1542 м., побачений з висоти Буковель, панорама Круглоявірника, Синяка, Довбушанки, Петроса, Говерли і Драгобрату, тому назад повертатися було не так соромно. Поки ми поїли, відпочили та спакувалися, над верховіттями підхом’яцьких смерек почали кублитися хмари, тому резонно ми вирішили поспішати до повороту. Там упіймали якусь машину, типу мінівена (водій їздив по дорозі та збирав попутників). Ним і дісталися: Тарас до Яремче, звідки мав пересідати до Косова, а ми до Франківська. Ще з нами їхала жіночка і якийсь п’яний дядько, що увесь час намагався схилитися на Іру, а відтак і на Юлю, аж поки їй не довелося пожертвувати своїм рюкзаком, на який схилилась його п’яна голова.

Назар Розлуцький

Також читайте:

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 5 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 9 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 7 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 3