Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 6

Настало 20 липня, недільний день і з подачі Іри я з нею та Надею Кравець ми поїхали в Рогатин. У нас було дві мети: стара церква і Чортова гора. Добралися туди втрьох, однією машиною, яку зловили за Пасічною. Трохи походили по центру, зацінили пам’ятник Роксолані, старий костьол, який, на жаль, був закритим, і подалися шукати церкву святого Духа, про яку знали, що вона дерев’яна і дуже стара і гарна. Знайшли ми її біля Гнилої Липи (то така річка), зайшли на подвір’я і відчули там неймовірний спокій і затишок. Всередині вона була зачинена, то ми так і сиділи майже годину десь у лободі, на дерев’яних підмурках церкви біля старого цвинтаря, який починався за кілька метрів від храму. І слухали боголослужіння, яке з нагоди неділі проводилось у новому соборі за двісті метрів від старої реліквії.

О 10-й ранку сюди прийшла молода дівчина-екскурсовод і відчинила вхід, тому ми мали нагоду і оглянути колекцію ікон із ХУ-ХУІІІ ст., що були тут зібрані, і зайти за іконостас, і почовгати ногами по кам’яних плитах, якими було устелено підлогу (виявляється, у цій церкві існував звичай, що найбагатших прихожан за умови внесення ними певної суми, ховали просто під долівкою церкви, а зверху ставили кам’яну плиту з їхнім ім’ям. І чим швидше вичовгувалось ім’я, тим, вважалося, швидше прощалися людині її гріхи і вона потрапляла до раю. Тож і ми доклали зусиль на кількох плитах, найбільш незатертих, щоб їхні покійники уже нарешті наблизились до раю). А також довідалися про припущення вчених, що вік церкви насправді може наближатися до 550 років, а не до 450, як вважалося раніше, і у ній міг проводити богослужіння ще батько Роксолани. Із 50-х рр. ХХ ст. церква перестала функціонувати як культова споруда, а у 80-х, щоб уберегти її, тут відкрили музей. Але в особливих випадках богослужіння проводяться і зараз.

Спокій і умиротвореність після старої церкви ще довго нас не полишали, навіть, коли ми вийшли за Рогатин до іншого містичного об’єкту. Щоправда, по дорозі до нього ми підкорили ще один й горб, який місцеві називають Матвіїв. На фоні навколишніх рівнин звідти проглядався неперевершений краєвид на Рогатин і усі підрогатинські села аж до Бурштина. Ще там Надя загубила куртку, яку шукали два рази і знайшли за 10 метрів від місця, яким ішли догори (містика Чортової гори, очевидно, діяла ще здалека, тож довелося залишити тут окраєць хліба для задобрення тутешніх духів).

Набувшися, ми помандрували схилом в напрямку Чортової, відтак звернули на шосе і дійшли до підніжжя. Підйом тут вів по стежці (бо це уже була територія однойменного заказника і витоптувати трави не можна), і він був значно крутішим аніж на Матвіїв (хоча там ми ішли просто травами без стежки), а що сонце палило немилосердно, то наверх ми вибралися втомлені й захекані (попри те, що висота Чортової – 427 м, а над рівниною – до 200 м. Цю гору (хоча насправді горб) направду можна назвати рогатинським Петросом. Краєвиди з неї насправді не такі шикарні, як з Матвіїва пагорба, однак містичних історій про неї розказують чимало. Головні з них – звичайно про походження імені. Починаються вони по різному: одна говорить, про те, що жителі Рогатина були в давнину дуже праведними людьми, а інша – що великим грішниками. Далі фабула розгортається так: Бог наказав чорту (або ж чорт із власної ініціативи вирішив) стерти Рогатин з лиця землі. Для цього останній набрав гору землі і ніс її на місто. Але із наближенням ранку у сусідньому селі Бабинці запіяв кугут і дідько мусив кинути гору за кількасот метрів від міста і драпати через землю до пекла, і з того часу гора залишилась стояти тут. Ще місцеві вірять, що десь на горі лежить камінь, під яким є дорога до пекла. А з недавніх легенд повідають, що у 1994 році громада села Пуків, що зі східного боку горба поставила на горі хрест і вирішила назвати її Божою, а не імені якогось нечистого. З того часу в навколишніх селах кілька тижнів не було дощу і тільки коли обурені мешканці з інших сіл того хреста повалили, опади поновилися. Як би там не було, але ми таки відшукали якийсь камінь на горі, біля якого під кущем посідали відпочити та перекусити. Відтак і звідси почали спуск, потім уже ловили в авто в Рогатин, а звідти – і назад. Ще не було пізньої години, як ми уже добралися до міста і порозходилися по домах.

У наступну п’ятницю, 25 липня я добирався до свого села Дібринова у Рогатинському районі. Власне то не була мандрівка, а поїздка до похресниці на день народження. Але про це варто оповісти, бо по дорозі мені зупинився водій на фурі (під Бурштином), який подарував мені шайбу – то така паперова бабіна, на яку далекобійники записують маршрут. Вона допомагає в автостопі, бо за її допомогою далекобійники на дорозі ловлять своїх колег, відповідно і мені швидше зупиняться, сприйнявши за свого. Про таку штукенцію я вже чув, але оце тільки вперше вона мені трапилась до рук. Комусь чужому водії дають її рідко, так що такий подарунок був для мене водночас і знаком визнання і практичною допомогою на майбутнє.

Саме свято пройшло традиційно і гарно – надворі гасало купа дітвори від моїх двоюрідних сестер, дорослі сиділи за столом на тому ж таки дворі і об’їдалися смаколиками, а також говорили про все на світі. Найбільше запам’яталося, коли ми утрьох (я, мій кум та кум мого кума) повлягалися на сіно уже у смерковий час – як у якійсь патріархальній ідилії усіх попередніх століть. Зрештою, наступного дня зранку я зібрався і чухнув до міста, бо через два дні було день народження у мене і треба було ще багато чого встигнути.

А у мандри я вибрався знову аж через півтора тижні – на етно-рицарський фестиваль «Ту стань» до села Урич Львівської області, де знаходяться скали, на яких у ХІІ-ХІІІ ст. була зведена княжа фортеця. Із собою прихопив Юлечку Рущак і добиралися ми до місця призначення автостопом. Доволі швидко на стрийській трасі нам упіймалась машина, на якій молода пара рушала відпочивати у Сколівський район, тож підкинули вони нас аж до Нижнього Синевидного перед безпосереднім поворотом на Урич. Тут починалися гори і було справді глухо з транспортом. Але через кільканадцять хвилин надїхало три бусики і перший із них нам зупинився. Там були організатори фестивалю, з якими ми й добрались до місця призначення.

Урицькі скелі нависали над галявиною як відростки зі спини могутнього чудовиська, колись вони були забудовані деревом, а центральний проміжок між ними служив внутрішнім двором і місцем розташування господарських та житлових споруд фортеці, яку у 1240 р. зруйнували монголи. Вона була високою і недоступною для штурму, але укріплення між скелями – суцільно деревяні, і після пожежі нападники зуміли здобути її. З того часу збереглось лише каміння. І після розкладення намету ми, прихопивши із собою Лілю Мелешко, пішли оглядати краєвиди з висоти. Навколо скал були суцільні сосни, з яких витиналися ще кілька розсипищ каменюк, внизу лежала галявина з фестивальним людом і наметами, а далі було село і західні горби (тут починалися передгір’я Карпат і сама фортеця будувалася із розрахунком, що вона буде контролювати перевали у цій частині гір).

Після спуску я пішов дивитися на представлення військово-історичних клубів реконструкції і на бої між ними, а дівчата подалися на лекції середньовічного університету. В одиночних боях перевагу здобув Шалімов із Запоріжжя, клуб «ДЗХ», який побив і Ярему, капітана «Чорної Галичі», і Сігурда з Києва і інших. А ще усі гості брали участь у рольовій грі – витягували карточки із зазначенням хто ким мав бути на фестивалі. Так, мені трапилось бути «душею письменною», бо у мене «гостра думка і слова красні з-під пера мого виходять», а Юлі – татарським ратником (частину гостей готували в ополчення руське або татарське і після підготовки вони мали брати участь у вечірньому штурмі фортеці – якщо татари, або ж відбивати штурм – якщо русичі). Щоб вона не була сама, я теж записався в татарське ополчення і став пікінером, а Юля щитоносцем. Нас муштрували біля години, вчили тримати стрій і виконувати маневри, а відтак відібрали здорових і сильних хлопців і наказали зібратися увечері біля стін імпровізованої «фортеці». Тож після лекцій в середньовічному універі, знайомства з гуртом мандрівних дяків «Вертеп» із Дніпропетровська і вечірнього сходження на скелі, де ми зустріли захід сонця, я пішов до «фортеці». Там нам видали зброю і частину обладунку (комусь трапилась ватянка, комусь шолом, комусь кольчуга) і вивели шикуватися. «Русичі» зайняли позиції, над нашим «військом» запалали смолоскипи і ми рушили на штурм. Звісно, крику і показухи там було набагато більше, аніж реальних сутичок, але у темноті при світлі факелів це виглядало доволі правдоподібно, особливо, коли ми тараном винесли головні ворота. І хоч у реальності було навпаки, але за легендою фестивалю татарське «воїнство» було розбите і ми змушені були рятуватися втечею. Ратник Юля за цим дійством спостерігала на безпечній відстані серед знайомих дівчат. Після цього всього глядачам було продемонстроване лазерне шоу і запалена велика ватра. Власне, ватр було дві, коли більшої зібралась купа п’яного бидла і тому ми з дівчатами рушили до меншої, де співи під гітару і читання віршів тривали до третіх півнів. Так довго ми не витримали, тож розійшлися по наметах біля 24-ї ночі.

Годині о 3-й почався дощ, тож довелося укріпляти намет, але моя клейонка, як завжди, виручила мене і в цьому випадку, тож ранок (уже сонячний) ми зустріли сухими і радісними. Після сніданку пішли знову на скелі, щоб набутися, бо це місце і справді приваблювало (у 2011 р. я уже був на Тустані і так само найбільше мені сподобалися скелі і панорама з них, тому й вибрав цей варіант мандрівки серед інших – найбільше кортіло вилізти знову на це карпатське диво природи). На галявині нічого цікавого не творилося, а десь о 11-й почалася служба Божа, на яку Юлечка пішла як чемна християнка (а я ні). Забув уточнити, що вона відбувалась на джерелі, а тустанське джерело є цілющим і вода у ньому дуже добра, одна з найкращих, яку мені доводилось пити (подібна є хіба в селі Буша на Вінничині і в урочищі Кринчиста під горою Голиця біля Косова).

Служба закінчилася по 13-й і до того часу уже пора було вибиратися назад, бо ночувати тут ми наміру не мали, а на питання чи пощастить нам так, як учора, дати відповідь не могли (а до траси під Нижнім Синевидним було 22 км). Проте через хвилин 40 пішого ходу нам зупинилась автівка, у якій їхали люди з Червонограду, тож наші побоювання не справдилися. Але сталося гірше – Юля загубила у машині телефон і пропажу його ми відчули аж за Стриєм, куди нас підкинуло друге авто. Ради на це не було, тож ми продовжили стоп і упіймали фуру з доволі кумедним шофером із Хмельницького, який докинув нас аж на калуську об’їзну. По дорозі він говорив нам за своє життя та політику, причому всіх називав підарасами, а ми були занадто вимучені, щоб вступати з ним у суперечку, та й емоційність його висловлювань навряд чи дала б змогу щось йому довести. Спочатку я трохи придрімував, «цивав», як він сказав, але під кінець уже спати не хотілося.

На калуській об’їзній ми упіймали хлопців, які рухалися до Бережан, ще й дорогу їм показали, а відтак уже останньою автівкою добралися до рідного міста. Вже попрощавшись з напарницею я додумався передзвонити на телефон і поговорити з людьми, які його знайшли у своєму авто. Вдалося домовитися, щоб телефон переслали автобусом. Таким чином, і ця проблема була успішно вирішена, а мені за старання пізніше перепало ще й морозиво.

Назар Розлуцький

Також читайте:

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 10 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 3 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 2 Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 9