Пригоди Червоної Кепочки

З творами в мене завжди була біда в школі… Але після такого чудового (липневого) походу неможливо не поділитися враженнями.

Отже, Пригоди Червоної Кепочки.

Запланували ми з фейсбучними друзями похід на Довбушанку і Синяк. Але так сталося, що плани в людей змінилися, а я відмовлятися від походу не могла і не хотіла, бо мене вже давно крутила ломка від тривалої відсутності походів і пригод вцілому. Отже рішення було прийняте, в неділю їду в Татарів, а там почну маршрут з дороги що йде на Паляницю.

На полонину Хом’яків дійду точно, а там як карта ляже… мінімум Хом’як, максимум Синяк.

Напередодні, друзі запросили на вечірні купання на Дністер. Відпочили чудово: покупалися, позагаряли, посиділи біля багаття, послухали музику та безліч цікавих історій. Додому поверталися, коли вже було зовсім темно і трапилася з нами невеличка халепа, яка продовжила наш шлях додому ще на дві години… Отже додому я повернулася вже о пів на третю ночі. І спадала мені в голову думка «А ну його, той похід… Завтра неділя… Висплюсь…». Та ні! Синяк, значить Синяк! Звісно, зранку важко було підніматися і подушка мене не відпускала, і одіяло моцно тримало в своїх обіймах, але сила бажання піти у гори за новими пригодами була сильнішою. А ще манило невідоме – соло похід і нова вершина. Була впевнена, що у вихідний день на цьому маршруті буде безліч туристів і я не заблукаю. Отже вперед!

Стежка починається від траси, що веде на Буковель. Там я припаркувала своє авто, переодяглася і пішла. Поряд стояла машина з сім’єю, які теж збиралися в похід. Люди провели мене здивованим поглядом. Таким же здивованим поглядом мене проводжали всі хто зустрічався мені по дорозі (бо я йшла одна). До водоспаду я прийшла дуже швидко. Дорогою думала,
що не завадив би плейєр. Біля водоспаду зустріла ще туристів, трьох хлопців. Вони запитали мене, що я роблю у лісі сама. Кажу, шукаю двох заблукавших оленів Смайлик 🙂

Я обігнала хлопців і пішла на зустріч своєму щастю.  Після двох поворотів серпантинної стежки мені в голові почав крутитися світ. Попереду було чути голоси величезної дико-галасливої компанії. Ну і не шукаю я легких доріг, тому вирішила набирати висоту «влоб». Виявилося, що «влоб» теж є стежка і маркування, мабуть для таких як я 😉

Перша дивна мітка на дереві ( Є.) мені як обухом по голові дала – я забула вдома бублики 🙂 Ну що за похід без є-бубликів? Ну вже, що маю, то маю…

Не можу сказати, що я йшла швидко, але мені вдалося обігнати дві великі групи туристів і це радувало. Як добре, що в мене не було плейєра, бо я йшла крізь чарівну музику лісу… По дорозі зустріла хлопчину, який з розумінням поставився до мого соло і дав кілька слушних порад, за що дуже йому вдячна. Ще кілька туристів зустріли мене великими знаками питання в очах і коли я їх питала, чи наливають пиво на полонині… у відповідь була німа сцена 🙂

З невеличкими перервами на водохльоб і фотофіксацію на полонину Хом’яків я прибула швидше ніж планувала. Присіла у затінку на перекус морквиною. По часу і по фізичним відчуттям я розуміла, що Синяк сьогодні буде мій і вирушила вперед. На диво, палаток на полонині було небагато і взагалі, я очікувала тут побачити більше туристів.

Прямую до каплички. Від краєвидів мою ломку як рукою зняло. Поряд такий велитенський Хом’ячисько, а навпроти такий манящий Синячок 😉

В мене на шляху пасуться корівки. Одна з них здалека мене примітила і довго не зводила з мене очей. Така симпатяшка… мулаточка з косметичною маскою з білої глини на мордасі і в білих шкарпеточках 🙂

А от «хлопчик», що пасся поряд, ноль уваги на мене, не переставав гризти травку навіть коли я його гладила. Ох ті хльопці! За капличкою під лісом кілька палаток з сонними туристами.

На стільки сонними, що нема з ким поговорити і запитати про джерело. Добре, що маю запас водички і пару огірків.

Заходжу в ліс і знову ця чарівна музика… Йду собі, насолоджуюся пташиним співом, фотографую улюблені дерева-кривулькі… Стежка чудова, маркування кожних 5 метрів, тут точно не заблукаєш, праворуч бачу чудове місце для таборування і… О БОЖЕ!!!!! БЄЗДИХАННОЕ ТЄЛО… Матінко, як я налякалася!!!… Що робити??? В руках телефон, бо весь час щось
фоткаю. Набираю 101… та де там, ковдри немає (немає покриття)… Навколо ні душі… Шо робити??? Йду рятувати… Підхожу ближче… Тьфу… Ну жартівники!!! Ну мало тьотку до інфаркту не довели… Лежить собі таке синьо-жовте опудало і лякає Червоних Кєпочок 🙂 Але, рєбята, я тоді дуже дуже дуже налякалася. Уффф! Ну Слава Богу! Йдем дальше!

Поки я тут діставала пуда, а потім його видихала, мене наздогнала парочка молодят, які ні вітатися і тим паче розмовляти не хотіли. Тому треба їх або обігнати, або дати дорогу вперед. Бачила, що хлопець знає куди веде свою дівчину. Тому думала, що піду за ними, щоб на каміннях не заблукати. Але їх темп мене ніяк не влаштовував, тому я посунула вперед.

Вийшла з лісу і одразу почалася лікувальна терапія краєвидами. Камінчик за камінчиком наближаюся до мети. Ще зустріла дивного дядька, який представився Галайдою з Коломиї і сказав, щоб я обов’язково!!! знайшла інформацію про нього в інтернеті 🙂 А ще сказав: ти туда нє хаді, ти туда хаді ))) Тому я і обійшла стороною ті дивні стовпчики.

За 20 метрів до вершини дістала блуда у альпійці і вийшла на шикарну мохнато-чорничну галявинку. Прилягла у ніжний мох відпочити і перекусити. Підзаправившись, рушила далі.

О цей момент, коли ти досягла мети, щастя тебе переповнює, а нема з ким ним поділитись!!! Ось недолік сольників! І немає кому зафотодокументувати цю подію. Тому вперше прийшлось зайнятися селфінгом. Але це тривало не довго, бо за кілька хвилин на вершину вийшла парочка – рятувальник з Яремче та туристка (дуже перелякана).

Рятувальник мало мене не відшмагав по попі, за те що була одна, але потім люб’язно погодився зробити кілька фоток ))) Погода була чудовою, дякуючи невеличким хмаркам та легкому вітру не було спекотно. Але деяки місця таки обгоріли на сонечку. Коли я була на самій вершині, поряд пропливала сіра дуже набуньдючина хмарка. Прогриміла кілька разів… Але це був мій день, тому вона обійшла мене стороною!

Шлях додому був майже без пригод. Верталась тим же шляхом. В густій високій альпійці побачила, що назустріч мені йде мужчина. Він мене не бачив, тому коли з нього вирвався крик душі ЕГЕГЕЙ!!!! а я йому у відповідь тихонько: Ага!, то тут вже пуда дістав він ))) Коли сіла в машину, ніяк не могла домовитися з ватними ногами, щоб вони чемно тиснули на педалі )

Нарешті вдома! Ватне тіло впало на диван (навіть бодрящий душ не взбадріл 🙂 В голові прокручуються відеоролики прожитого дня.

Опять хочу в гори!!!

Ірина Ржевська

Також читайте:

Перший зимовий похід Карпати кличуть, Карпати ждуть… Похід на Маттерхорн Зимовий Кукул