24.07.2024Походи та маршрути КарпатамиПереглядів: 7 729

Параджін — Терношори

Були всі шанси проспати ранок і так і не побачити того, що тобі покажу в цій фоторозповіді. Захмарений обрій не дарував жодної надії на просвіт, і граючи в лотерею з погодою — сідаю на недільний вранішній автобус з Косова до Верховини. Бачу в автобусі компанію з такими ж запаленими очима побачити справжню осінь. Вони — на Писаний камінь, я — на Параджін. На тому дороги розходяться. Кажу шоферу щоб зупинився біля джерела, що метрів зо 300 від дерев’яного показника “Косівський район”. Крок, подих, ще крок, і я вже відчуваю, як все в мені отримує бажане: ноги –дорогу, альвеоли моїх легень — кисень, мозок — ясність мислення, очі — ідеальну палітру кольорів. Біля кованих воріт повертаю направо в ліс маючи з правого боку орієнтир — яр.

Іноді я думаю, що зі специфікою своєї роботи, я став таким собі “колірним (чи то контрастовим) наркоманом” — не отримав бажаної дози — і все, день пропав. Дехто в ліс ходить по гриби, ягоди, потім консервує їх, сьогодні я ж консервуватиму осінній колорит та контраст, композицію, та долю випадку того що я сьогодні зустріну. Ходімо зі мною.

Маршрут є досить легким, але маркувань нема, любителі “поблукати” зацінять. Лежатиме з присілка Параджін, хребтом Буковець-Ріцький, спуск на Терношори і повернення на перевал Буківець. Тривалість (в моєму випадку з довгим милуванням природою та зупинками для фото) склав 5 годин.

Не люблю ходити в гори компаніями. Це відволікає від того, за чим власне йшов. Щоб провідчувати кожен метр подорожі — потрібно йти наодинці. Здається, ніби й достатньо часу в будній день приділити увагу своїм глибоким думкам, та чи то в силу заклопотаності, чи виру великого міста, а може поглинання нас зоною комфорту, ми мислимо буденно і шаблонно, автоматизовано і заклопотано.

Кольору не існує, є просто поверхні, які по-різному відбивають світло. Це для фізиків, але не для нас. Та як би я не намагався передати яскравість, насиченість та реалістичність кольорів, я ніколи на фото не зможу передати почуття присутності, тож поки осінь ще в розпалі, раджу розвіятись.

Лежу на невеличкій полонині під хребтом, у вишині летять купчасті хмари, наді мною багряним зайнялась горобина, чую як з одного боку дзвенить дзвоник — десь в далечині пасуться вівці, з іншого — білка гризе букові горішки. На мить заплющив очі. Відкриваю — проміння сонця втиснулось поміж хмари і освічує протилежний хребет. Це — гори, і тут кожна секунда може тебе здивувати: попереду може йти дощ, а позаду бути веселка. Кажеш собі: я билинка в цьому світі, а мої проблеми є нічим як…пилом. Мої гори, я так за вами сумував…

З полонинки до хребта — рукою подати: лише перейди березовий лісок, та вийди до старої хати під такою ж старою липою. Не думаю, щоб цій хаті було менш як років 100, ще коли з батьком тут бували, то він казав що з його молодості її вигляд не змінився. Та за кілька років один кут хати провалився і тепер це чудо історії віддане напризволяще природі.

Пришвидшу хід і майже бігом долаю підйом в напрямку Терношорів. Копиці сіна цього року великі і їх кількість побільшала. Цього літа були на диво буйні трави. “Маржина” тепер забезпечена харчами на всю зиму. Як тільки виходжу на хребет — бачу і саму маржину. Отара або як ще кажуть “ботей” овець неспішучи пасеться на полонинці. Завбачивши мене, чорний вожак підбігає до мене, нюхає руку, і втікає. Мугикаю народну пісню:

Вівці мої, вівці,
Вівці та й отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане?!

Вівці ведуть тактику: “нам цікаво хто ти, але ми тримаємо дистанцію”. Підбігають поодинокі з дзвониками на шиї. Це мабуть ті буйні і непосилючі, які часто втікають від отари. Майже всі вівці “шуті” (безрогі), але є один з такими рогами і підозрілим поглядом, що пора рухатись далі до кінця відрогу хребта. Тут, вкінці полонини багато листяних дерев. Під пробігаючими хмарами, освічені вже зовсім не лагідним, але таким яскравим сонцем, їхні крони створюють такий вражаючий ефект, від якого паморочиться в голові.

Та відчуваю — погода змінюється. З Терношорів йдуть потоком одна за одною важкі хмарини. Аж ось з-за хребта виходить отара єрчєт — так гуцули називають молодих овець та баранчиків. Ці ще недовірливіші — не підпускають й на 10 метрів. Обійшовши хребет праворуч, пройшовши овечу “стаю”, пробую збігати вниз стежиною і спускаюсь до урочища Терношори. По ліву руку хатина. Там малий хлопчина пасе одну вівцю, та побачивши мене, пробує ховатись за стовп. Виходить погано, але він того не знає. Собака вчувши чужинця біжить навпереріз, не підпускаючи ближче за “воринє” (огорожу).

Спускаючись вниз, ви навряд відслідкуєте стежку, але потрібно триматись якомога лівіше, тоді ви спуститесь не таким дрімучим лісом до потоку — витоку р. Рибниця. Вересень-жовтень припадає на період відкладання ікри у форелі. “Струги йдут тертися” — кажуть місцеві. В цей період вони заходять високо в потоки, щоб там до перших морозів відкласти ікру. День напередодні знайомий з захопленням говорив як його брат з Яворова зловив 70 стругів. Велике звершення… Найлютіші вороги цієї риби — то місцеві жителі. Вони і в воду сміття підкинуть, і популяцію винищать. Попри нереальну маневренність і швидкість (пройло до пів години поки я зробив вдале фото форелі), ця рибина, як і будь-яка безсила проти електровудочок. На розгалуженні двох потоків — ліва вас виведе до водоспаду, а права — до відомої вже тобі Терношорської Лади.

Стежка все ближче виводить до цивілізації, куди, якщо чесно, більше “мусиш”, аніж “хочеш”. Трохи вище водоспаду, старенька жіночка спитала годину і запропонувала свіжого молока. Відмовитись я просто не міг. Молоко солодке, поживне, ще тепле. Попросив щоб продала ще зо 3 літри 🙂 Я не чув щоб корова пила молоко, але ця — їй богу хотіла. Бабуся каже — важко одній: чоловік помер, сама бездітна, доглядає за худобою, за хатою. Скаржиться на туристів, які недвано понапивашись вибили їй камінням вікна. Чуючи таке ти наче пробуджуєшся від хорошого сну і розумієш, що реальність, цивілізація, соціум, і все що ти залишив там внизу, женуться за тобою.

Розмірковуючи над всім що побачив, не помітив як стежка вивела до перевалу. Легка втома в ногах, п’янке почуття від чистого повітря, а найдорожче для мене — запас кольорів на всю дощову осінь, і як підтвердження тому, що все це не наснилось — барвисті фотознімки і гаряче молоко в улюбленій чашці, яким грію руки під час написання статті. Хай щастить тобі, друже, побачимось на хребтах Карпат. І будь ласка, бережи їх.

Сашко Мартинюк