Чорногірський аншлаг

Що брехати – не часто ходжу на Чорногору тільки тому, що там завжди людно. Але ж не можна зовсім туди не ходити!

Чотири вихідні дні з нагоди Дня Конституції – чудова нагода не сидіти вдома.

Хотілося пройтися від Попа Івана до Петроса. Та, як завжди, коли збирається маленька компанія і всі свої, маршрут змінюється просто дорогою до старту. Автомобіль дає ряд переваг, заощаджуючи, в першу чергу, час. Але, як і все, має і певні недоліки – потрібно повернутися туди, де він залишився – тобто маршрут повинен бути кільцевим. Трохи покумекали і віришили не ускладнювати собі життя і піти з Заросляка через Говерлу (в компанії були люди, котрі на Говерлі не бували, а побувати там – справа честі) на оз.Несамовите, сходити на ПІЧ і повернутися долиною на Заросляк. Неохопленим залишався тільки Петрос. Ну, не біда, іншим разом.

Але “человек предполагает, а Бог располагает”.

Гори на зламі погоди

Пообіді прогнозувався дощик. Дощик, то дощик… Йдемо. До того “пообіді” ще дійти треба.

Стежкою лісом, понад лісом…

Десь над Сивулями видно дощі, а в нас спокійно.

Тільки на Говерляні почало підозріло піддувати.

Дорогою починаю остаточно впевнюватися, що пропустила цвітіння червоної рути і сон-трави…

Говерла нас зустріла гарним вітром. Чорногірським! Скоро буде “пообіді” і, схоже, раніше, ніж розраховували…

Традиційний “клац” і тікаємо, бо Петрос сфотографувати через вітер вже не вдається нормально – здуває фотографа і фотографії виходять змазані.

Сідали перекусити біля джерела між Говерлою і Брецкулом, ще було гарно.

Але Чорногора таки вирішила нагадати нам, хто в домі господар. Зробила вона це швидко, вправно, як навчилася робити за багато віків: раз – і стало темно. А замість спеки – вітер січе лице чимось середнім між мокрим снігом і підмерзлим дощем.

Отут вже я не втрималася і дістала поларові перчатки, котрі живуть у мене в клапані рюкзака круглий рік, що не раз викликало сміх у дещо більш самовпевнених мандрівників. Зараз мої перчатки чомусь сміху не викликали, хоч на дворі і 28 червня.

Коли в ділянці правої п`ятки зник останній острівець сухості, а мої супутники вкотре запитали: “Ти знала, що ТАК буде?”-, призадумалася і вирішила, що подібні геройства навряд чи комусь принесуть славу і задоволення, а тому треба падати вниз. І чим швидше і нижче, тим краще.

Падати вниз, то добре, але будь-де не спустишся. Поки йшли до першої стежки, що могла нас вивести в найближчу цивілізацію або, бодай, ліс з багаттям, зустріли групу Киян. Група справила життєстверджувальне враження – нам, порівняно з ними, було сухо і комфортно :))) Хлопів в шкіряних куртках, модельних черевиках, з карематами під пахвами і китайських поліетиленових різнобарвних дощовиках, явно ніхто не попередив, що на Чорногорі в святкові дні, серед літа (!) може бути такий … кізяк.

В наших особах вони впізнали тих, хто їх ВИВЕДЕ ЗВІДСИ “на базу”, де є сауна!

Скоро стежка знайшлася. Покопирсавшись в пам`яті, я пригадала, що спуск з хребта на метеостанцію Пожежевська, веде через жереп. Жереп – то завжди туристу радість! А коли йдеш по мокрому жерепу, то радість стає всепоглинаючою – змокає все: спина під рюкзаком, ремінь на штанах і, ясна річ, спідня білизна.

Знаючи це з власного досвіду, вирішила попередити києвлян. Думаю, най налаштуються, що те, що було наверху, то ще не кінець пригод. На мої слова про стежку в жерепах у хлопців навіть око не смикнулося… Ну, думаю, міцні горішки! Просто так не здаються!

Тільки вже в тому жерепі я зрозуміла чому їх та новина не вразила, коли вони по черзі почали лаятися: “Ну, когда уже закончатся эти КУСТЫ?! ”

Кусты… “Панятна” шо воно таке? То не невідомий жереп, то КУСТЫ…

Хлопці, як ви це будете читати, не ображайтеся. Це не злий сміх. Ніхто не народився, знаючи, що таке жереп.

І мені прикро буде, якщо ті з вас, хто там був, більше не підуть в гори. Ви вели себе цілком достойно, це я говорю абсолютно серйозно. Просто так склалося, що погода тоді не посприяла вам. А той, хто взяв на себе відповідальність організувати ту вашу мандрівку, переоцінив свій досвід.

Отак, весело і дружно чортихаючись на ховзькій багнюці і траві на стежці серед жерепу, вийшли без втрат до метеостанції.

Київ почимчикував вдолину в пошуках сауни, а ми пішли проситися заночувати.

Доля, в особі робітника метеостанції – Андрія, посміхнулася нам. В прямому і переносному значенні. Андрій і сам не раз вимокав у горах, тому, добре розуміючи нас, прийняв, як гостинний господар. Доки ми, залишаючи за собою цілі калюжі води, перевдягалися, скип`ятив води для чаю. На ніч обіцяв ввімкнути опалення, щоб ми могли просушитися. Забігючи наперед скажу, обіцянки дотримався – напалив так, що батареї аж пекли і ми повисушували практично все. Тільки черевики були вогкуваті на ранок, але точно не мокрі.

Перевдяглися, випили чаю, повечеряли… і все здалося не так-то вже й погано! Навіть навпаки! С-У-У-У-П-Е-Р! Нарешті з`явилася нагода і можливість все роздивитися і почути компетентну розповідь, як працює метеослужба.

Андрій і тут не відмовив нам.

Купа всіляких пристроїв. Зізнаюся, я слухала краєм вуха, більше слухав мій Олег, тому сказати що як називається – не скажу. Термометри для вимірювання температури повітря і грунту, прилади для вимірювання кількості опадів, самописці, що ті опади і температуру реєструють, флюгера для визначення напрямку і сили вітру. Насправді, робота більшості приладів без будь-яких високих матерій і нанотехнологій – проста надійна механіка.

+ уважні люди, які ті всі показники знімають цілодобово круглорічно кожні три години. Особливий режим роботи взимку, коли доводиться ще й крім всього цього досліджувати характер снігу на різних ділянках. Така робота вже є й відверто небезпечною.

То ж не судіть строго метеослужбу, навіть якщо прогнози не завжди справджуються.

Особливе захоплення виклав у мене, як і, зазвичай, у всіх відвідувачів метеостанції ось цей прилад

Нехай пробачить вся метеослужба України, але перша думка, яка виникла у мене в голові, коли я те побачила: “Кришталева куля, по якій визначають погоду )))” Насправді, я не така далека від істини виявилася. Це геліограф. Тобто прилад, який фіксує кількість сонячних годин протягом дня. Скляна куля працює як лінза, пропалюючи паперову смужку, з нанесеною на неї часовою шкалою. Просто і ефективно. Тільки папірець потрібно змінювати щодня.

Доки ми слухали розповіді про гадання на кофейній гущі метеоприлади, в оточуючому нас світі відбулися зміни, заради яких варто вимокнути, змерзнути і нести важкого рюкзака. Погода почала змінюватися, обіцяючи на завтра справдити прогнози меторологів, вичитані мною ще за тиждень до поїздки.

Ми б собі не пробачили, якби не завітали на вогник до сусідів – біостаціонар екології Карпат.

На свіжому повітрі вислухали коротку лекцію по історії створення біостаціонару, про історію використання карпатських полонин у часи Радянські і часи правління Речі Посполитої. Що сказати? Ми, люди, варвари по відношенню до природи у всі часи…

Свою причетність до варварства відчула вранці. Коли фотополювала за ранковими туманами вдолині, чую окрик:

– Ви що, не бачите дороги?!

– Бачу…

– То йдіть по ній, не топчіть траву!

Не хочеться визнавати, але, мабуть, таки правильно. Я одна не по стежці і всі такі одні не по стежці…

Але ж зі стежки фотографій не наробиш!

Арніка, сама мов сонечко, а повертає голівки до Сонечка, благословляючи День, дякуючи за тепло.

Люди! Не спіть ранками в горах! Не лінуйтеся прокинутися з Сонцем!

 Льодовикове озеро Несамовите

“…Вернув би я цес град назад, відків він прийшов – у Чорногори, але жєлую тих бідних душ людських, шо за свої проступки попалиси у чорногірські одзера тай там пид командов Арідникових наставників куют град. Насипают у міхє та й у фортуні несут йиго на плечох, у хмарах и на приказ градового царя висипают на наші грунта.”

Петро Шекерик-Доників

“Дідо Иванчік”

Ось воно! Нарешті! Несамовите! Оповите легендами… Чого тільки варта сама назва – Несамовите! Який характер закладений в тому слові!

Завдяки тому, що я не полінувалася встати о 5-й, щоб зустріти схід сонця, а потім порозбуджувала своїх товаришів, ми на озері були ще до полудня. То ж часу для подільшої мандрівки хребтом було достатньо.

Милучись краєвидами, зовсім без спіху, прогулялися до іншого, більшого, чорногірського озера – Бребенескула.

Людей в ті дні на Чорногорі було… багато, скажімо так. Як нормальна туристка, спочатку здоровалася з усіма зустрічними. Потім зрозуміла, що то виходить майже те саме, якби йшла по місту в базарний день і намагалася з усіма привітатися.

Головний сюрприз чекав нас при поверненні до Несамовитого – аншлаг…

Олег приблизно нарахував 50 наметів. Через один намет – ватра. Хтось був газифікований, дехто приходив з дровами, принесеними з лісу, а більшість безжально рубала жереп. Я було спробувала зупинити рубку жерепа, закінчилося тим, що хлопи пішли рубати жереп подалі, де мені не видно… Кипіла люттю, шипіла… І пішла ні з чим…

Існує повір`я, що не можна купатися в Несамовитому, щоб не псувалася погода, щоб блискавка не вбила на  хребті. Того дня це загальновідоме правило було порушене багаторазово. Схоже, градовий цар опустив руки, воюючи з тими, хто порушує його спокій, так само, як я, з тими, хто нищить жереп…

Не зважаючи на те, що було настільки людно, вечір пройшов доволі тихо й абсолютно мирно. Це немало втішило й дозволило добряче виспатися. Коли вранці прокинулася о 8-й, третина наметів вже була зібрана. Народ досить оперативно збирався продовжувати свої мандрівки.

Ми неспішно зібралися і вирушили в строну Говерли, щоб спуститися на Заросляк через водоспади на витоку Прута.

Вражала кількість людей… Я здогадувалася, що буде людно, але стільки я й не уявляла – давно не ходила Чорногорою. Молодь, трохи старші, старші настільки, що відверто захоплювалася, дивлячись, як дідусі й бабусі крокують поряд.

Під самою вже Говерлою зустріли це сімейство. Спробувала уявити, як би то виглядала моя Умка з такими рюкзачками.

Ось і долина Прута, його виток.

Дивлячись на цей лагідний потічок, не віриться, що чрез 200 км на в`їзді в Чернівці ми знову зустрінемося з ним же. Але там то вже справжня гірська річка – норовлива, непередбачувана і бурхлива.

Далі вниз-вниз… Вже скоро наша мандрівка добігає кінця, але ще залишилося одне потужне враження – купання під водоспадом!

Втому, накопичену за кілометри подорожі, змило враз! Водичка, щиро скажу вам, тонізуючої температури була. Крик з легень виривався сам по собі, як результат контрасту температур. В додачу до термічного шоку, отримали дармовий масаж втомлених тіл – справжній душ Шарко.

Похід виявився небуденним, контрастним, багатим на події і враження. Вкотре впевнилася, Чорногора вартує того аби повертатися сюди знову і знову. Щоразу Вона знайде спосіб здивувати і вразити навіть найвибагливіших і найдосвіченіших туристів.

І не забувайте, хто в домі господар!

Також читайте:

Чорногірський хребет (gps-трек) Добошанка – спроба 4 Для дівчиськ Дениса Кривого