Феєрія туманів

Карпати. Красна, Ясіня 28.06-01.07.2012 (фотозвіт)

Денис Кривий

Карпати! Хто чи що подарувало нам цю величну силу краси? Відповіді нема і лишається мовчки приймати цей дарунок. Вдихати з повітрям, вбирати в себе серцем, наповнювати ним свої почуття. І не важливо чому так відбувається – головне як з тим бути, і як ми скористаємось цими дарами…

 

Ну що ж.. як то завжди буває, моя поїздка розпочинається з довгого понаднормового робочого дня, після чого беру наплічник і гайда на автовокзал в Житомирі. І що це? В мене дежавю? Знов в кишені квиток, знов чекаю на автобус що їде із Києва (правда зараз вже не на Чернівці, а на Тернопіль), а там нема місць, купа народу в проході… Мда, навіть тиждень не пройшов і все повторюється. Дещо переговоривши з контролером, що на платформах перевіряє квитки – питання вирішено – я їду (як модний штурман) поряд з водієм;))

День перший

 За розмовою час швидко пролетів. І вже через 7 годин зустрічаюсь в Тернополі з товаришем, з Андрієм Майовським, з яким вже завчасно домовились про подорож у Карпати на його машині.

 Підбираємо ще двох, Любомира в селі Мишковичі та Володю у Франківську і вирушаємо до чарівного сонячного Закарпаття. Кінцевою точкою ми намітили Усть-Чорну, звідти й плануємо підніматись на хребет Красна.

Поснідавши в Рахові, їдемо до Ділового, де нас чекають 44 км дороги вздовж кордону Україна-Румунія. Цікаво те, що Любомир ніколи не був в цих місцях та й закордоном не доводилось бувати і він весь час намагався розгледіти як же ж там в тому Євросоюзі. А що там не так як в нас? Ті ж села, ті ж люди, з двома руками з двома ногами, навіть розмовляють тою ж мовою, що й наші українці, які проживають біля кордону.

В Усть-Чорну ми приїхали відносно пізно, ніхто не розраховував, що дорога займе стільки часу. Плюс ще й дощ іде, що гальмує процес пакування та розподілу харчів по рюкзаках. Лишивши машину на одному з подвір’їв, помаленьку починаємо під’йом. Саме під’йом до першої полонини, яка вже на хребті – взагалі не важкий, там відносно непогана (як для гір) дорога, по ній навіть Уазик промчався, поки ми піднімались. Та й забігаючи вперед, скажу: весь похід був відносно легким і зараз дуже шкодую, що зі мною не поїхала моє кохане сонечко – дружина Галинка.

 Ліс, крапає дощ, шарудять дощовики, стукіт палиць по камінцях і свіже гірське повітря. Йшов другим, за мною був Любомир та Володя, жодного разу з ними в горах не був і тому, чесно кажучи, дещо переживав та старався йти так, щоб вони не відставали. Спочатку вслухався в стукіт їх палиць, щоб не зупинятись і не обертатись, а потім взагалі вирішив йди позаду – так надійніше. Бо були в нашій практиці прикрі випадки, коли останні десь в інший бік звертали.

Так під дощем по потічкам води (що текли по дорозі вниз) за 2 години ми вийшли на полонину. Познайомились з водієм того самого Уазика, він нас пригостив пивом, яке ми дуже рідко наважуємось брати з собою в походи саме через зайву вагу.

Запитали в нього чи є вода на тій полонині, де ми маємо ставати на ночівлю та й пішли далі.  

Ні, не так. Не одразу ми пішли;) все ж, мабуть, розкажу. На цій першій полонинці є хата, живе там (вже похилого віку) один гуцул, звати Дмитром. Як тільки Володя з Андрієм побігли ближче до тієї хати фотографувати (а тут дощ трохи спадає і починають грати тумани, буки в мглі, хатинка то з”являється то зникає), тей Дмитро почав щось сильно кричати. Підійшовши ближче, Володя звертається: “Доброго дня!”, у відповідь чує: “Доброго Х** !!!!!” – чесно, вперше таке зустрічаю, завжди місцеві жителі в карпатах поводять себе пристойно, ввічливі та люб”язні з туристами. А тут таке! Як виявилося Дмитре прийняв нас за чехів. Водій Уазика розповідав (він ще виявився сином того старого гуцула), що дістали вже їх ті чехи, ведуть себе по-хамськи, їздять по Красній на джипах, квадроциклах, зривають й так тоненький шар грунту на хребті аж до каміння, і в тих місцях одразу ж проступають потічки, тим самим зменшуючи території придатні для випасання худоби. А ми їх потім бачили, дійсно літають а не їздять.

На цій ноті ми пішли далі, буквально через 500 метрів лісовою доріжкою і ми вже там де й маємо ставити табір, а саме на полонині, що у підніжжя гори Гавайсавор (не знаю, гугл нічого не розказав мені про цю назву, але ми її бачили на польській карті, тому будемо вважати що так вона й зветься). Тим часом погода змінюється на очах, десь там вже над горою проблискує сонце.

 З іншого боку вже видно сусідні хребти, задимлені хмарами.

Тому розуміємо що часу в нас все менше й менше. Ставимо намет, перекусили, штативи з апаратами в руки і побігли на гору, фіксувати божественні миті даровані нам зміною погоди.

Та що тут писати? Краще самі дивіться;)

Десь там в тій рожевій хмарі наш табір;)

Після з’йомки до табору повертались вже пізньої ночі. Розмови про гори, фотографію, технічні аспекти того всього, споглядання зірок (до речі, Любомир в нас астроном, точніше вчитель астрономії і мав купу часу та бажання нам розказувати про планети, зорі та всесвіт), так і провели вечір, наразі час спати, адже скоро світанок і передчуття таке було, що він має принести з собою щось неймовірне.

День другий

 Як завжди, Андрій встає першим, будить решту… Як же ж приємно вдягати мокрі черевики! Але це ще нічого, гірше коли взимку після мокрого снігу черевики замерзають і доводиться ногу вбивати в тей суцільний шматок криги. Та те що я побачив, висунувши голову з намету, вибило всі ліниві думки щодо комфорту… лишилась одна — я там маю бути, маю те відчувати! А потім наздогнала ще одна думка — собі не пробачу, як вам те не покажу;)

Десь там, на самому задньому плані, Велика та Мала Сивулі – найвищі горганські вершини.

Під враженнями побаченого та відчутого потихенько починаємо спускатись з горба до табору. Ще трохи часу і в нас вже готовий справжній смачний борщ на гірській воді. Ум, смакота! І як тут не зробити сімейне фото з борщем та на фоні таких рідкісних туманів?

 Квапитись немає сенсу, наступне місце ночівлі не далі від нас ніж 3 км – тим більш йти маємо майже по рівному. Тому дозволяємо собі трішки повалятись на каріматах під вранішнім сонечком.

  Поговорити завжди є про що, згадати минулі походи, планувати майбутні.

Отримав смс – на Чорногорі все добре, це додало оптимізму.

 О, до речі про це ж ще не розказав. В ці дні, та саме паралельно з нами в Карпатах було ще 2 групи наших друзів. Одна група на Чорногорі, а інша у Високих Татрах, що в Словакії. Від “татранських” отримав останнє повідомлення перед їх виїздом з Мукачева, а от з чорногірською групою  зізвонювались постійно. Час від часу зв’язок зникав, саме так як i під час дощу… В нас дощ був, ми трохи змокли і я міг тільки уявити, що там на Чорногорі. Всі її знаємо і якою буває вона підчас дощів та бурь…  Але відповідь є, я радий, в них теж тумани і теж кльове світло.

Дещо повалявшись, починаємо потрохи збирати табір. 

Дякуємо цьому дому – підемо  до іншого;). За 2 години ми вже на новому місці, але тоді ще не знали що там зупинимось. Андрій запропонував лишити рюкзаки тут, де починається промаркований маршрут спуску на Усть Чорну (тільки заводить маршрут вже з іншого краю села) та збігати на гору Климову (1492 м). Подивитись чи там на самому хребті є вода. Пообідавши вже ніхто нікуди не побіг. Хлопці всі втрьох  просто позасинали там під тим маркером. То цілком логічно – сказується відсутність нормального сну.

 Вчора ввечері до ночі фотографували, сьогодні зранку піднялись ще за годину до світанку, а ночі в кінці червня, як не крути, найкоротші за весь рік.

  Я ж в цей час з гарним видом на Пішконю, Стримбу, Сивулі, Свидовець та Мармароси маю можливість спокійно подумати про вічне, а якщо бути більш точним – то й взагалі не думати, а просто дозволити собі розчинитись у цьому величезному просторі вселенського порядку. Тут все має своє місце і жодної зайвої деталі немає, і  навіть бути не може…

А сонце вже досить низько. Так, дні в нас зараз довгі та якось цей пробіг миттєво, чи то так гори впливають, чи що? Не зрозуміло, але факт. Вирішуємо ставити табір саме в цьому місці, до води відносно недалеко (ми з Любомиром вдвох може й пів години не витратили на те щоб принести води в табір), та й плануємо зійти наступного дня до машини цим маркованим маршрутом, що бере початок саме тут.

 Зробили пару трійку вечірніх кадрів і вже сидимо біля намету, повечеряли, п’ємо запашний чай із солодкими пряниками, до того всього ще й Первомайське згущене молоко, що в походах мені завжди нагадує про мій другий дім… Балдьож!!!

  День третій.

 На світанку фотографувати Андрій ходив сам, хлопці спали, я глянувши на зовні вирішив що тим просто треба милуватись, але не фотографувати. Трохи пізніше горнятко розчинної кави і я знов на ногах та з кльовим настроєм. Поснідали і поки сонце ще не встигло високо піднятись, збираємся сходити вниз, до людей до цивілізації.

 Більша частина маршруту вела  нас лісом. Шкода що туману не було, тей ліс дуже гарний, багато старих химерних дерев, квіти, мхи… От якраз у тому лісі Любомир запримітив звалений, вже оброслий мохом, трухлявий стовбур, а там цілу плантацію грибів, які він з Андрієм мені назвали гливами («Вєшанки»). Чесно, ніколи їх не збирав,  не купував, не їв… завжди надавав перевагу таким грибам як білі, опенькі, бабки, краснючки – тобто більш класичним варіантам. І тому я мав реальні сумніви щодо них, навіть не щодо самих грибів, а щодо ймовірності Любомиром помилитись, адже я (за відсутності знань) перевірити не можу. Та зрештою хлопці вмовили мене що то гливи і ми вирішили їх в тей день на вечерю й засмажити. Тим більш що по планах у нас ночівля на маленькому хребтику біля селища Ясіня, а то вже майже як серед цивілізації.

Під самий кінець спуску нам трапився дуже крутий схил, летіло каміння з-під ніг (досить великого розміру), добре що розтяглися доволі на велику відстань один від одного, тим самим мали можливість попереджувати про падіння камінця, ноги вгрузали в сухий пухкий глине подібний грунт по самі кісточки. Але пройшло не більше хвилин 20, як ми спустились по тому схилу. Ще трохи, зовсім трохи і буде річка. Питання щодо того чи ми будемо купатись навіть не підіймалось, як то так – бути влітку в горах і не скупатись в холодній гірській річці? Після прийнятої ванної в льодяній воді ми рушили по дорозі в Усть-Чорну, ще годинка не більше і ми біля машини.

 Я з Володьою та Любомиром трохи пива, а хтось морозиво, бо ще за руль сідати;) Підзарядили батареї, купили в дорогу води і поїхали до Ясенів.

 Знову тією ж кордонною дорогою їхали. Тут Любомир вже вмовив Андрія зупинитись (пояснюючи те, що пива напився)  та з радістю прогулявся по Румунії.

 4 години… приблизно стільки ми їхали з Усть-Чорної до Ясенів, і я чесно був здивований, далеко, так, далеко вони все ж між собою знаходяться. Знаходимо місце де можна лишити машину. До речі на подвір’ї у одного старенького гуцула Дмитра.  Це ім’я вам нічого не нагадує? Боже, які ж вони всі різні? Один вас посилає, а другий навіть гроші за те, що машина на подвір’ї буде цілу добу стояти не взяв. Ось так буває.

 Ще хвилинок 45 ходу і ми вже на потрібному нам хребтику. Як нас запевнили місцеві то тут мало би бути багато води, але по дорозі ми не знайшли жодного потічка. Здалеку побачили одного косаря, підійшли, запитали, він люб’язно показав де є криниця найближча і що там можна набрати води. Хе хе, а в тій криниці виявилось були і свої місцеві жителі. Там плавало штук 5 рибок, невеличкі такі, не більші за вказівний палець, дітлахи собі зробили акваріум;). Набравши, понюхавши та спробувавши ту воду, зрозуміли, що хоч і є слабенький душок та все ж чай та макарони зварити в цій воді можна. А у нас є ще й гриби. Ум яка ж то смакота – підсмажити гливи та перемішати те все з макаронами. Десь там на Свидовці гроза, гримить і навіть здається то все на нас лізе. Я зрадів, ніколи ще в Карпатах не доводилось знімати блискавки та тільки я про це подумав, як гроза почала вщухати і рухатись в іншому напрямку – на Горгани. Ну що ж, тоді можна спокійно повечеряти, потеревенити та й лягти спати, тим більш, що Андрій обіцяв вранці тумани.

День четвертий.

Ранок зустрів нас прохолодним та вологим повітрям.

Ще декілька хвилин і ми вже в тумані.

 

Прийшов час рухатись за туманом. Я для себе зробив певний висновок, що найкраще знімати гірські тумани рухаючись поряд. Тобто не бути десь далеко на вершині, чи навпаки сидіти як їжак вбілій мглі, а підніматись разом з ним. І все як по накатаній схемі: штатив, апарат та різні прибамбаси.

На  задньому плані, скрізь туман видно Чорногору – Говерла та Петрос.

Після ранкового фотографування сильно пересохло в горлі, даваймо вип’ємо тієї води. Відкриваю пляшку, а звідти такий різкий запах сірководню в носа врізався, що я навіть випустив з рук ту воду. За ніч то все там так набралось, що на ранок то вже була не вода, а якийсь отруйний хімікат. А пити то хочеться та й сніданок потрібно готувати. Беру Любомира, баклашки і йдемо по хребту шукати воду. Один потічок… а він сухий… Далі інший – теж сухий… Йдемо далі, все вище по тій же дорозі, що зранку з Андрієм йшли знімаючи. Через певний час здалеку помітив жіночку,  вона з відрами десь чимчікувала – 100% по воду! Спускаємось, привітались, вона нам дозволила в їх криниці набрати води, нюхаємо, пробуємо – та то кльова вода!!! Напившись досхочу, набираємо баклашки – буде нам і сніданок і ранковий чай.

 Поснідавши, вирішуємо спускатись до машини. Сонце вже дуже сильно жарить, туманів вже давно нема, ще й Андрію подзвонила дружина, сказала що їх найменша донечка захворіла, тому якщо ми раніше повернемось в Тернопіль від того буде всім краще. 

Дорога до Тернополя була мовчазна. Знаєте, як то буває? Вже стільки емоцій та вражень, що сидиш то все перебираєш, насолоджуєшся кожною хвилиною спогадів з походу. Похід закінчився та не закінчилась ще поїздка, в Тернополі мене чекав дуже добрий друг. Часто виходить так, що в їх місті я проїздом і не маю навіть хвилинки, щоб зустрітись з близькими мені людьми, соромно, але то факт. А тут ще 4 години до мого рейсу на Житомир;). Є час поговорити, прогулятись старенькими, вузенькими вуличками «файного міста», з’їсти морозива, та й просто на лавці посидіти, відпочити.

 Так і добігає до кінця вільний час, потрібно на вокзал… Нічний рейс Тернопіль-Київ. Шість годин приємної музики в наушниках та безліч думок, що несуть мене ніби птахи скрізь  минуле до майбутнього…

 Чотири дні, а стільки всього відбулось. Хочу подякувати хлопцям за гарну компанію та всім добрим людям, що зустрічались нам на шляху!

 Наостанок, що хтів би ще сказати: Народ, ми самі собі художники і власноруч створюємо картину свого життя. Як ми намалюємо – так воно й буде. Старайтесь не підкорюватись ситуаціям що складаються, а навпаки брати їх в свої руки. Кому ми зробимо гірше, коли зможемо відчути себе частиною безмежного Всесвіту? Ми всі дуже сильні, просто не завжди в це віримо, а варто було б;) 

denis krivoy © photography


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Піші та велопрогулянки, походи та веломаршрути Карпатами – Косів, Косівський та Верховинський райони – для вас та ваших друзів чи гостей з інших міст!

RSS Нове на туристичному форумі

Туристичний відеоканал