Хомячище

“Влітку там прохідний двір”, – висловився один мій знайомий. Мова про Хомяк і про полонину під ним. 

Сам-то він піти з нами зараз не міг, а це, очевидно, десь з глибин душі виривалася назовні жаба. Що та жаба тільки виспівувала: і вітер ураганний, і різке похолодання до -15 при такому-то вітрі, і “прохідний двір”. Єдине, що не він сказав, так це те, що Хомяк в таких погодних умовах перетворюється на полярного лиса. Я про те і сама знала.

 Назустріч полярному лису ми мчалися вдвох з Олегом. Дивовижно, в перші вихідні грудня, у кожного, кого встигла аврально гукнути в гори (самі до останнього не були певні, що зможемо вирватися з дому), знайшлися обставини не піти з нами: робота, погода, революція, простуда. Та нам не вперше.

Яремча зустріла нас яскравим сонцем, потужним вітром і ні грама снігу. Є такий забобон – не говорити про погоду перед походом. Тішилися сонечку кожен мовчки. Тільки на виїзді з Яремчі, там, звідки зазвичай видніється конус Хомяка, я побачила те, що назвала просто і зрозуміло: “А ось і наша ср-ка видніється!” Насправді, там не було видно нічого – суцільний морок. 

Ми були готові і морально, і матеріально до зустрічі з нею – ср-кою,  і з ним – повним полярним лисом і Хомячищем.

На ККП, біля скромного дачного участку нашого бувшого гаранту, залишили автомобіль. Поцікавилися і чи вдома ВА. Охоронці пожартували – на Майдані. А ми спробували собі уявити як би то ми отак підійшли до охорони ВФ в Межигір`ї і попросили їх приглянути до завтра за автомобілем. Розквіт демократії – на ліцо, все пізнається в порівнянні.

Підйом на хребет для нас получався з підвітряної сторони. Вже знизу стало зрозуміло – ми приїхали недаремно – все буде. І біла казка теж. Принаймі, з цього боку хребта.

Одразу за лісом, на виході на полонину, нас гостинно привітав той, до зустрічі з ким ми були готові.

Хомячище! Полярний лисе! Привіт! Ми тут! 

Після обстеження ймовірних варіантів ночівлі, вирішили зупинитися в старій хаті, тій, що найнижче. Мало віриться, але там, в прихистку лісу, чуть нижче хребта, зовсім інша погода. Звісно, морозець той самий, але вітру зовсім нема.

Апатртаменти, зізнаюся. не п`ятизіркові. Але з живим вогнем, вода – без обмежень і прямо під ногами, тільки розтопити. 

Облаштували кубельце в куточку, законопатили шпарини старими матрацами, знайденими в сусідній колибі. За наполяганням Олега, котрий на відміну від мене не вміщається в спальник геть з головою, над головами навісили поліетилен – неприємно просинатися від того, що полярний лис трусить сніг з хвостика прямо в обличчя.

Можете не вірити, але серед ночі я вимушена була скидати одну поларку, бо спати було жарко. І це при тому, що діапазон температури комфорту для мене складає від 23 до 25 градусів за Цельсієм. Відповідно, все, що не там – або холодно, або жарко. Сама дивуюся, як виживаю, все життя – суцільна боротьба.

Я чесно пропонувала Олегу нарізати хліб ще звечора, щоб зранку не рубати його сокирою. Чи то розморені теплою ситною вечерею, чи тому, що не повірив, але не понарізали. І даремно! Наранок хліб замерз так, що ні відрізати, ні відгризти.

І в таку от погоду Олег мене нещадно прогнав зі спальника зустрічати світанок! 

Вигнав заздалегідь, коли небо ще тільки-тільки почало жевріти.

Вітер пошматував хмари, порозганяв їх невідомо куди, але не вгамувався. 

Я закопалася в барханчик снігу, нахохлилася і почала чекати сонця. І, доки чекала, разів 100 подякувала долі, що ще колись на Кавказ пошила цю пуховку з гортексу, яка не продувається при шквальному вітрі і не промерзає при -20. А ще я думала, гріючи акумулятори, що взимку в горах неодмінно потрібно мати чисто механічний фотоапарат. А найбільше хотіла, коли приїду додому і буду писати цей репортаж, розказати про непросту історію створення попсових зимових гірських пейзажів. Щоб, переглядаючи ці фотографії, Вашій об`єктивній думці з точки зору художності, композиції, компоновки, технічного виконання, заважало суб`єктивне відчуття співучасті, розуміння справжньої їх вартості для автора, їх трудоємність.

Доки я “клепала бояни” (тобто фотографувала банальні картинки), Олег виспався, закип`ятив каву, розпиляв хліб на бутерброди і, ховаючи те богатсво під пуховий одяг, приніс мені сніданок прямо на робоче місце. 

“Художник должен быть голодным” – не дурень сказав. Після сніданку знайшлася маса об`єктивних причин припинити гонитву за шедевром. Я не стала сперечатися з внутрішнім голосом. Мене навіть перестало мучити сумління – йти чи не йти на вершину. Зі спокійною ситою совістю ми зібрали монатки і вирушили в сторону тепла – тобто вниз.

Дорогою додому ми ще навідалися на водоспад Гук, який, до речі, майже повністю замерз. Смачно пообідали в Яремчі, де вовсю світило сонце, але вітер пробирав до кісток і не було ніде жодної сніжинки. 

Як завжди дорогою додому в мене було купа думок, відчуттів. З одного боку, дивлячись за вікно, не вірилося, що ще вранці ми гребли сніжною цілиною, місцями по пояс провалюючись в сніг. З іншого боку – це нам не наснилося! Ми побували в казці і отримали заряд позитиву, який в місті годі й шукати. Чесалися руки від нетерплячки побачити відзнятий матеріал і, як завжди, певна важкість від очікуваного розчарування, що фотографія передає лише незначну долю тої краси і відчуттів, що є в горах.  І, звісно, класика – чому, коли я вже їду додому таке гарне світло?! Чому не вчора, коли я була там?! Мабуть, то заздрість тих, хто знову з нами не поїхав… 😉

Також читайте:

Добошанка – спроба 4 Похід на Маттерхорн