Народився у сорочці мандрівника

У світі нараховують майже 200 країн. Мандрівник із 30-літнім стажем Андрій Мельниченко побував у 137-ти з них.

Він уродженець і житель Житомирської області. Чотири роки тому переїхав жити у Старі Кути на Косівщині, звідки родом дружина. За фахом – лісничий, але народився у сорочці мандрівника. Інтерес до розмаїття природи та людей, близького і далекого світу в майбутнього Марко Поло розвинув шкільний учитель географії. Зачарований розповідями педагога, Андрій купив карту світу, повісив її у кімнаті і вивчив напам’ять.

«А потім мені прийшла в голову думка: чого це я все дивлюся і дивлюся? – згадує Андрій Мельниченко. – Треба вже кудись і поїхати. Мені так захотілося побачити світ, у якому живу!».

Почав свою подорожню епопею у 14 років, з коротких відстаней і близьких місць. Спочатку об’їхав на велосипеді рідний район – 109 сіл. Потім – Житомирську область. До цих поїздок заохотив друзів. За 23 дні побували у 23-х районах.

Разом з роками збільшувалася і кількість підкорених маршрутів. Пройшовся вулицями 459-ти міст України. «Я став першою людиною, хто це зробив», – каже А.Мельниченко.

Він написав для себе сім проектів подорожей, які запланував здійснити у житті. Три з них уже завершив – побачив район, область та міста України. Зараз реалізує ще три задуми, а сьомий – останній – тримає у таємниці.

Проект «Міста України» Андрій Мельниченко закінчив 2011 року. Останніми у списку були постапокаліптичні примари – Чорнобиль і Прип’ять.

«Інформацію про мене помістили у Книзі рекордів України, – розповідає А.Мельниченко. – Це надихнуло і спонукало мене відвідати всі країни світу».

Спершу об’їздив 11 колишніх республік СРСР. Легше перелічити ті, де не був, – Вірменія, Азербайджан, Киргизія і Таджикистан. З часом траєкторія поїздок стала схожою на павутину, що обснувала всю планету.

«Четвертий проект я назвав «Світ для всіх», – розповідає Андрій. – Спершу об’їздив Європу. На сьогодні відвідав 135 країн і територій планети. Був практично на всіх континентах, крім Австралії. Побачив усі п’ять океанів. Об’їздив Азію, залишилося побувати лише в кількох її країнах – Пакистані, Індії, Японії і двох Кореях. На Близькому Сході ще не був у Лівані, Сирії, Омані. Бачив 20 країн Африки, половину держав у Південній Америці».

Слухаю Андрія і в голові з’являються такі ж питання, як у більшості читачів: «Де він бере на це час і гроші?».

З часом ситуація проста – мандрівник ніде не працює. З грошима – цікава. Як тільки з’явилася можливість подорожувати світом, Андрій Мельниченко створив вебсайт в Інтернеті, сторінку у Facebook, де вміщує цікаві розповіді та фото про кожну поїздку. Не обтяжує цифрами і надмірною довідковою інформацією, а просто і цікаво описує власні емоції, які викликають у нього подорожі, зустрічі з людьми, споглядання природи. Мандрівник часто дає інтерв’ю, став членом Національної спілки журналістів. Усе це разом допомогло Андрієві здобути авторитет досвідченого подорожнього, після чого його приватне захоплення почало приносити дохід. «Він невеликий, – пояснює Андрій, – але достатній, щоб покрити мої основні життєві потреби. Розбагатіти на цьому, звичайно, не можна. Спочатку я купував авіаквитки і робив візи лише для себе, тепер допомагаю купувати і робити їх іншим людям. Надаю консультації щодо самостійних подорожей. Є спонсори, які хочуть, щоб я рекламував їх на своєму сайті і під час мандрівок, а взамін оплачують частину моїх подорожніх витрат, наприклад, купують квитки».

Останнім часом Андрій Мельниченко рідко подорожує сам. Розповідає: «У мене з’явилася ідея надавати послугу «Візьму в подорож в обмін на спонсорство». Реалізуючи її, я побував у багатьох країнах завдяки іншим людям. Їх можна поділити на дві групи. Перша категорія – ті, хто хочуть подорожувати, але не знають як. Наприклад, дзвонить мені молодий чоловік з України, каже, що читає мій сайт, йому подобається подорожувати, хоче поїхати, але ніколи не був за кордоном. Просить мене допомогти організувати поїздку, а він оплатить мою. Так я 10 днів був у Непалі. Друга категорія – такі самі мандрівники як я, але більш забезпечені. Їм потрібна компанія. Ці люди з часом стають моїми друзями. Вони компенсують мої витрати на квитки, проживання і т.ін. З такими я побував у кількох десятках країн».

– Андрію, назвіть бажані риси характеру супутника мандрівника.

– Ідеальний попутник у подорожі той, хто має таку ж мету, з повагою ставиться до твоєї думки, вміє слухати, мало говорить. Суперечки в дорозі бувають, треба вміти поступатись, просити пробачення, якщо помилився, вибачати помилки інших.

– Якою для вас є оптимальна кількість подорожніх у групі?

– Два, максимум три. Чим більше людей, тим більше проблем.

– Як долаєте мовний бар’єр?

– Володію лише англійською, на рівні шкільної програми. Її достатньо, щоб порозумітися з великою частиною населення землі. Але я люблю подорожувати такими місцями, де англійська не допомагає.

Мій п’ятий проект має назву «Від народу до народу». Відвідую племена аборигенів Африки. У таких випадках використовую мову жестів. Я переконаний: якщо «різномовні» люди хочуть порозумітися, вони знайдуть для цього спосіб, у них якісь додаткові функції мозку включаються. А якщо не хочуть, то і носії однієї мови посваряться.

– Куди вам хочеться повертатися?

– В Ісландію, Норвегію, Чилі, Непал, Мальдіви (більше для відпочинку), можливо, на Філіппіни. В Ісландії складається таке враження, що в цій країні усе як було тисячу років тому, так і збереглося. Там мало людей і така тиша! Тільки звуки природи, більше нічого. Якщо довго сидіти, то можна чути, як стукає серце і біжить по жилах кров. Тиша – це найкращий відпочинок для мене.

– Чи були у вас під час подорожей небезпечні ситуації?

– Для мандрівника, особливо білого, в деяких країнах є дуже велика ймовірність пограбування. Коли я летів на Ямайку, знав, що у ній висока злочинність. В цій країні туристів навіть за 100 доларів можуть убити. Білошкірі туристи там живуть у готелях і купаються на пляжах, територія яких огороджена колючим дротом, стоять вишки з автоматниками. На екскурсії їздять в автобусах – організовано, з охороною. А я – звичайна людина – прямо з аеропорту поїхав у готель. Мене посадили у підставне таксі, завезли у дуже темне місце і спробували пограбувати. Вдалося уникнути цього завдяки хитрощам – я переконав грабіжників перейти з темного місця в освітлений бар (щоб ліпше бачити, пообіцяв пригостити випивкою), а потім повів їх у другий бар, куди зайшли випити кави двоє поліцейських (я їх побачив, а зловмисники ні). Так викрутився.

Є багато африканських країн, де увечері на вулиці ліпше не з’являтися. Недавно я був у Гвінеї. Після мене там був інший український мандрівник, якого я зацікавив цим маршрутом. Під час його поїздки трапився збройний напад на готель, туристів пограбували, усе забрали.

Крім злочинності, є ще хвороби. У жовтні минулого року мандрував Африкою, звідки привіз тропічну форму малярії. У Косові мені встановили діагноз, в Івано-Франківську лікували. Я вижив. Але якби не знав про цю хворобу, не мав ліків від неї (привіз їх з Африки, в Україні таких немає), усе могло закінчитися летально, тому що симптоми малярії дуже схожі на інші хвороби. Я просто контролював ситуацію і коли занедужав, відразу зрозумів, що зі мною. Мені допомогли мої знання і вчасне втручання лікарів.

– Яких заходів безпеки вживаєте? Що можете порадити іншим мандрівникам?

– Не скажу, що подорожувати світом страшно, але в деяких регіонах треба бути обережним. Якщо ти один у чужій країні, тим більше в небезпечній, потрібно постійно повідомляти рідним і друзям по телефону, в соціальних мережах, де ти перебуваєш у цей момент. Якщо зникнеш, знатимуть, де шукати.

До речі, найважчою у моєму житті була подорож в Україні. 2016 року я відвідав так звані ДНР і ЛНР. Дуже ретельно готувався. Видалив із соціальних мереж інформацію про те, що я журналіст. Допомогла моя прописка – Житомирська. На цих територіях агресивно ставляться до вихідців із Західної України. На кожному блокпосту (вони там розташовані через 10-20 кілометрів) наш автобус зупиняли ополченці, розглядали мої паспорт і прописку. Допитували, чому приїхав, до кого, цікавилися, чи я не журналіст. Одну ніч я переночував у Донецьку, другу – в Алчевську. У мене там справді є друзі, до яких я їхав і в яких зупинявся. Коли повертався додому, на непідконтрольній Україні території мене на блокпосту затримав п’яний військовий з автоматом. Вивів з автобуса. Покликав свого командира. Казали, що мене зараз арештують, будуть допитувати, можливо, я шпигун. Мою долю приїхав вирішувати офіцер-росіянин з московською вимовою. Такий крутий, на крутій машині, дуже перед усіма себе високо підносив. Але до мене поставився нормально. Перевірив, чи я справжній мандрівник. Запитав, чи був я у тій і тій країні. З’ясувалося, що він у них теж був. Віддав мені паспорт і каже: «Їдь звідси, але не цією дорогою. Там стріляють». Я справді чув і бачив, як там стріляють. Все закінчилося добре, але це був єдиний раз, коли я пожалів, що поїхав.

– Чому в такий період? Вирішили перевірити себе на «слабо»?

– Перша причина – хотів відвідати друзів. Друга – чому ні? Це ж моя країна. Чому я не можу по ній їздити?

– Мандрівки зараз дуже популярні в цілому світі. Такий вид дозвілля називають захопленням молодих чоловіків-одинаків. У них немає сім’ї, дітей, вони мінімалісти, їм не потрібні помешкання, побут, багато речей. Вони подорожують тривалий час. У суспільстві неоднозначне ставлення до цього. Вам не дорікають: ти байдикуєш, живеш у своє задоволення, коли інші важко і щодня працюють…

– Я знаю мандрівників, які впали в крайнощі – поїхав, і поїхав, і поїхав… І немає його рік, немає два. З’являється в соціальних мережах, вміщує там свої фотографії і видно, що ця людина веде майже безпритульний спосіб життя. Це затягує. Для мене мандрівки – це хобі. Воно приносить мені задоволення, але не є основним у житті. Якщо говорити про пріоритети, то у мене є важливіші – сім’я, духовні цінності, мама, рідні, здоров’я. Я живу на одному місці, маю сім’ю, роботу, багато різних занять. Починається весна – і я лізу обрізати дерева, копаю город. Але часто думаю про те, як би раз у два-три місяці поїхати у подорож в якусь країну. Якщо ця можливість випадає, я її використовую. Якщо її немає або є, але я не можу в цей момент поїхати, я не поїду, не залишу сім’ю тільки заради свого задоволення.

– Які риси характеру є важливими для мандрівника?

– Він має бути цілеспрямованим, інакше одна-три поїздки – і на цьому подорожі закінчуються. Наполегливим, бо доводиться зустрічатися з труднощами. Ну і, звичайно, має любити подорожувати. Сьогодні я почуваюся збагаченим враженнями і знаннями. Я більше почав розуміти світ. Моє ставлення до людей змінюється. Мандрівки, до речі, дуже допомагають позбутися расизму, націоналізму, після них легше виконувати християнську заповідь любити ближнього, як самого себе. На нашій планеті дуже багато людей. Вони всі різні. Якщо їх не любити, вони будуть дратувати. Я знаю одного мандрівника, який постійно сердиться, в яку би країну не поїхав. Там його обманули таксисти, дорожче заплатив, не так подивилися, стали на ногу. Якщо цим дратуватися, тоді немає сенсу подорожувати. Краще сидіти вдома і дивитися на світ по Інтернету чи телевізору. Щоб подорожувати, треба любити людей. Це допомагає насолоджуватися мандрівками і отримувати від них радість.

– Що ще любите, крім подорожей?

– Мене дуже цікавить психологія. Читаю Біблію, дуже поважаю і дотримуюся її принципів. Ми з дружиною гостинні, любимо приймати в себе вдома друзів і нових людей. Нам це приносить радість.

– Вас зацікавив подорожами вчитель географії. Якщо запросять прийти в школу і розповісти про свої мандрівки дітям, – підете?

– Із задоволенням і радістю.

Аліса Мудрицька.

Газета “Гуцульський край” №23 від 7 червня 2019 р.

Також читайте:

Ознаки справжнього мандрівника На Косівщині живе відомий мандрівник Андрій Мороз: Я зрозумів, що таке бути вільним! Назар «Мандрівник» підкорив Україну автостопом