Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 1

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 1

Ну що ж, надворі уже листопад дуже неоднозначного для нас 2014 року і мабуть, варто поволі підводити підсумки своїх мандрівок цього сезону. Попри усю неспокійну ситуацію у світі, яка каталізувалась через українську революцію та її наслідки (а тому апріорі ми є найбільш напруженою точкою цього протистояння, хочемо того чи ні), мені вдалося зробити цей сезон багатим на різноманітні приємні сюрпризи. Все-таки, якось не захочеться на старості, коли будеш згадувати своє життя, розглядати той період виключно у двовимірному світі монітора.

Почалося цього разу усе 29-30 березня із поїзди на Тлумаччину. Нас було четверо – я, Іра Гуменюк, Надя Кравець і Нюта Жеребецька. Ми мали намір відвідати Остринський тризуб на схилі горба в однойменному селі, який ще у 1992 р. виклав колишній упівець Анастасій Козак у пам’ять про бойових побратимів. Спочатку ми мали проблеми із добиранням, бо жодного автобуса з вокзалу у тому керунку не їхало, тож довелося іти на Пасічну. Але по приїзді усе пішло так як треба – ми пройшлися селом, намилувалися краєвидами, перетнули Тлумач (то не райцентр, а річка) і вибралися на горб, де і був тризуб. Із нього простягалися чудові краєвиди на Остриню, Палагичі та інші села. Сам тризуб теж сподобався – великий і доглянутий, нащадки не забувають його білити вапном і косити навколо траву так, щоб було видно навіть з тернопільської траси (хоча мені здається, що то байки, бо після того теж їхав тієї трасою і бачив тільки схил). Відтак ми пішли у чисте поле, щоб пограти бадмінтон, попоїсти і рушити далі стежкою попри ліс, який виглядав трохи моторошно через відсутність листя на деревах (було враження, що ми десь у Чорнобилі чи щось подібне). Мало не забув сказати – під час прогулянки селом ми натрапили на лелек у гнізді. Їх було двоє, тож цього року кожен із нас мусить знайти собі пару (бо як побачиш одного лелеку, то цілий рік будеш сам, а як двох, то знайдеш свою пару).

Стежка нас вивела крізь ліс до дороги і ми половили попутки та й поїхали до Нижнева (сусіднє село). Там поласували морозивом на лавочці і пішли до Дністра, де на нас напала така змора, що просто на поляні усі повсинали на якийсь час. Після пробудження, не спішачи зібралися і пішли на дорогу, щоб їхати назад. Нам трапився переповнений автобус, але настрій був все одно чудесний, бо весна і мандри завжди сприяють цьому. А наостанок нам трапився кумедний дядько, який у Франківську на Майзлях зайшов до автобуса (рейсом Рівне – Івано-Франківськ, між іншим) і вийшов через півкілометра на вокзалі, зате справився з ручкою від дверей, з якою не могли собі дати ради ні я, ні хтось інший із пасажирів.

Наступною була поїздка у Львів на обливаний понеділок 21 квітня. Туди я добирався поїздом з Нютою та Зоряною Романович, а там перестрів уже багатьох знайомих – Богдана Кухту, Катю Судин, Маринку Когут, Дашу Стахову та інших, а також познайомився з Нютиним другом Дмитром Короляком, який виявився чудовим хлопакою. Я пізнав дві культові львівські кафешки – «Копальню кави», де треба іти темними підземеллями у шахтарській касці до неосвітленого залу (то така в них фішка, зате кава смачнюча) та «Криївку», про яку не треба уже нічого казати, тому що це просто «Криївка». Ще ми побували на площі, де обливали себе, глядачів і перехожих завзяті веселі молоді люди (раціональність задумки полягала в тому, що площа була оголошена офіційною територією обливання, там навіть фонтани з водою не відключили, а за її межами це вже вважалось хуліганськими діями. Як на мене – то цілком розумно зроблено, щоб убезпечити людей, які категорично не хотіли потрапляти під душ і дати можливість всім прикольним фрікам провести свято згідно з традиційними уявленнями).

Найбільше чомусь дісталося Зоряні – вона в буквальному сенсі «змила» усі наші гріхи (бо є повір’я, що кого обіллють, тому всі гріхи простяться, а її облили і за себе й за нас). Ще відвідали народні гуляння в Шевченківському гаю і там було справді дуже крутезно – музика, танці, різні забави, в т. ч. й «стінка на стінку» у хлопців і ще якась дивна штука, коли серед кола хлопців і дівчат вибраний хлопець має будь-яким способом поцілувати вибрану дівчину, а та всіма силами має пручатися і завадити цьому (збоку виглядало практично як зґвалтування, але в учасників від цього був неймовірний кайф). В результаті, я, маючи квиток на вечірній поїзд, не поїхав назад разом із Нютою і Зоряною, а залишився ночувати в Каті і під’їдати її великодні смаколики. Додому вибрався наступного дня автостопом – зі звичного місця на перехресті трас Київ – Чоп та Львів – Івано-Франківськ. Їхав десь біля трьох годин, змінив 5 автівок (десь так я й уявляв собі той автостоп, бо ж то ще тривали великодні свята, був вівторок і люди їхали, в основному до родичів і друзів по селах. А не у справах). Але небо було таке синє, а повітря таке тепле, що дорога назад теж вийшла суцільним задоволенням.

Через півтора тижні, 1 травня я знову вирушив автостопом до Львова – на цей раз на концерт гурту «Кому Вниз», куди мене в якості журналіста акредитувала Катя, а Богдан виступав як фотограф. З тієї поїздки запам’яталась велика кишеня (це не деталь суконного виробу і не назва маркету, а назва велетенської булки у фаст-фуді біля львівського універу, напханої всякою смачною всячиною) за 15.50 – хотів потім якось ще раз спробувати, але вже не було. Ну і, звісно, сам концерт. Я не дуже уявляв як цей культовий рок-гурт буде виступати на академічній сцені, бо до того чув його виключно на концертах і фестах під відкритим небом, але коли у повній темряві увімкнулася підсвітка, з-за куліс випливли постаті Середи та інших музикантів і пролунали перші акорди пісні «Хустина» — то я зрозумів, що гірше точно не буде і не помилився. Останні слова вокаліста про те, що ми тільки почали свій шлях додому і до самих себе вразили і запам’яталися. Того ж дня в Одесі згоріло біля 50-ти сепаратистів і хоча тішитися смертям людей добре не є, одначе засинав я у Каті зі спокійною думкою, що проголошення ОНР, очевидно, зазнало краху (а у момент, коли я збирався до Львова сепари і тітушня атакували ультрасів і мирних мешканців і вже було з десяток поранених і двоє чи троє вбитих і ніхто не міг передбачити як обернеться ситуація).

Прокинувся я збіса-раненько, бо ще ж того дня мав добиратися у село Криворіня у Верховинському районі на Черемош-фест. О 7-й був на трасі під Давидовом і дуже швидко зловив авто до Станіслава, яке мене докинуло до пункту призначення за годину сорок п’ять. Там під вокзалом на мене звідкись налетіла Надя Стефанишин і сказала, що їх з подругою кинули із доставкою до Криворівні і вони не знають чим їхати і чи не міг би я поїхати з ними, бо я ж, мабуть, туди? Я їм запропонував свій метод – автостоп. На що вони погодилися, однак коли узнали, що доведеться їхати самими, то трохи перелякалися, але відступати було пізно, бо маршрутка уже мчала нас до Тисмениці. Там, на перехресті, пояснюючи їм негласні правила автостопу, я умудрився зупинити авто, яке докинуло нас до Коломиї, звідти вже добиралися нарізно, а у Косові сіли на бус, що закинув нас у село. У горах була далеко не така райдужна погода, дощ, який застав нас ще під Буковцем, під час виходу з буса стартанув з потроєною силою, однак невдовзі стих і півнеба навіть очистилося від хмар і до вечора вже опадів не було.

На фесті було повно людей із франківської туси та інших знайомих, трохи побродивши по території і підхарчувавшись чим попало, я зібрав людей і махнув на найближчу гору, яку підкорив і минулого року під час фесту. Щоправда, з семи людей до верху дісталося тільки п’ятеро, бо крутий підйом дав про себе знати. Під вершиною зустрів «стару знайому» — пам’ятну ще з того року бабу, яка сиділа і курила дзиґаря, у неї і довідалися, що та гора називається Тарничка. Звідти мав бути шикарний вигляд на Чорногірський хребет, але цього разу усе заступили хмари. Проте Черемош унизу, село і наше наметове містечко було видно пречудово і Надя з Танею (своєю подругою), які ніколи не бували в горах, сказали, що тепер вони розуміють для чого людям ходити у гори. Так за один день я цих дівчат навчив їздити автостопом і вперше в житті вивів у гори, чим дуже запишався.

Спускаючись, почув патріархів українського року «Гуцулів», але, на жаль, вони закінчили швидше, ніж ми встигли добратися. Зате порадували «КораЛЛі» і «Козак Систем», а також містерія про «велетецких їжів» від Бабуїна. Уночі мене нахабно не впустили в намет мої вірогідні співмешканки – Нюта і Зоряна, тому довелося коротати цю пору доби за багаттям зі знайомими і не зовсім людьми, розмови з якими тривали аж під ранок, а потім після короткого сну я зібрався у зворотню дорогу – уже не стопом, бо був дуже втомлений. Забув згадати, що познайомився з кількома цікавими дівчатами, з яких найбільше запам’яталася Руся Тимчук. А також ледь не забув свій червоно-чорни прапор під час від’їзду і вже перед самими приходом автобуса довелося стрімголов летіти за ним до наших наметів, не знаючи чи не провтикаю транспорт. Але залишити його на інших людей не міг, бо ж він мій особистий, до того ж освячений у Холодному Яру.

Назар Розлуцький