Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 3

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 3

15 червня у неділю вирушив я сам на хребет Явірник. Спочатку електричкою до Яремче, а потім ногами до Ямної. Далі був міст через Прут, кладка через потічок і стежка увесь час догори. Погода була хмурною, однак дощ почався тільки під час спуску, а на підйомі було просто 6-7 км дороги і сосни навколо. Іноді їх розбавляли галявини. Іноді, коли збоку були глибокі улоговини, вдавалось побачити захмарене небо, яке розчахували гострі верхи смерек карпатських. Після майже двогодинної ходьби я дістався до явірницької полонини, де напився води із жолоба і поліз уверх до перемички. Звідти було видно тільки одне, і це одне було Хомяком, який закривав добру половину неба і майже всі навколишні верхи.

На саму гору Круглоявірник, яка була за 2 км звідти я не пішов, бо вівчарі внизу сказали мені, що вона вся заросла лісом і звідти нічого не видно, а просто посидів на перемичці, натягнувши на себе гольф і куртку, бо вітри задували такі пронизливі і зимні, що хотілося тікати звідти якомога швидше, а краєвиди (власне вищезгаданий Хомяк) були такі гарні, що іти геть взагалі не хотілося. Спускаючись, я поїдав суниці, збирав трави і квіти, тому спуск тривав ледь не довше за підйом. А ще натрапив на якихось добрих людей, що вгостили мене цукерками. Спізнився на електричку буквально на три хвилини, але, враховуючи те, що про час її прибуття я й так не знав, то не надто розчарувався, вирішивши спробувати улюбленого методу (здогадайтесь якого). До Яремчі підкинув якийсь дядько, а там чогось майже годину нічого не хотіло ставати. Врешті, підібрали мене хлопці та дівчата з Тернополя, які зупинилися через великий букет гірських квітів, підібраних по дорозі.

Відтак я вибрався у центральний літній похід – підкорення Чорногори, який, за моїми розрахунками, мав тривати 4 дні: 20-23 червня. Дуже вже мені хотілося трушну Купальську ніч (на 22 червня) перебути саме на найвищому гірському хребті України, тому я вибрався у похід попри всі застереження гідрометцентру. У Франику погода була пречудова, у Яремчі хмарки нагадували білі пір’їнки, у Верховині захмарилося на півнеба, однак дощем і не пахло. Смуга непогоди розпочалась уже за Ільцями, куди я в’їхав на знаменитому роздовбаному пазіку по не менш знаменитому рейсу «Верховина – Шибене». Власне, всередині було як завжди – відчуття шпрота в банці (для тих, хто не в курсі – рейс ходить раз на добу, сполучуючи із райцентром села Ільці, Красник, Бистрець, Дземброня, Топільче, Зелене, Явірник, Шибене, а також перевозячи всіх бажаючих туристів із велетенськими ранцями, тому іноді буває, що в салон набивається по 50-70 людей, але оскільки альтернативи немає, то користуються ним усі).

Їзда за 35 км тривала майже 2 год., по прибуттю мої дані переписали прикордонники і я рушив, благо, дощ саме перестав падати. Ще в автобусі їхала компанія з Коломиї, яка десь залишилась позаду, а також якісь 11-класники з Верховини разом зі своєю вчителькою. Саме з ними мені й довелось регулярно перетинатися того дня, тому, забігаючи наперед, скажу, що то були типові верховинські школярі – брутальні, з матюками і з солідними запасами оковитої, одначе з великою повагою до своєї вчительки, пані Лесі, яка, незважаючи на свій бальзаківський вік, ще мала сили і головне (що для наших педагогічних працівників доволі велика рідкість) – бажання волочитися з ними десь по гірських єбенях рідного краю. Людей на кшталт мене (дивакуватого мандрівника з козацьким чубом на голові, який самотужки лазить по горах і при цьому не п’є горілки) їм, якщо й доводилось бачити, то вкрай рідко, тому до мене вони, чомусь, прониклись повагою, хоча якихось авторитетних речей, окрім розповідей по свої попередні мандри, я у їх присутності не робив.

Поки дорога ішла селом попри Черемош, то було легко і красиво, а як почався доволі крутий шибенський підйом на хребет, то стало не до жартів, бо доводилось часто зупинятися і відхекуватися. Ще й невдовзі почало накрапати, а відтак і добряче лити. По дорозі мене обігнала верховинська компанія. Вдруге зустрілися ми на полонині Веснарці, де перечікували дощ під колибою. Вчителька мені доручила бути старшим, бо я знав де озеро Марічейка, на якому вони планували розбиватися на нічліг (та й я, власне, теж). Довелося у дощ туди добиратися, розкладати намети, шукати хоча б мінімально сухе дерево і класти вогонь, що робили синхронно, а відтак і познайомились. Ще того ж вечора я заприязнився з групою туристів із Києва – веселі люди, які вгощали мене сиром і горілкою (перше з’їв, а від другого відмовився, проте близько години розмовляли в їхньому наметі і обмінялися контактами).

Тож ночував я в шумній компанії біля озера під вершиною Попівана і практично всю ніч падав дощ. На щастя, клейонка дозволила мені спати сухим, а зимова куртка – і теплим, бо вночі температура опустилася десь до 5-ти тепла. Зранку попрощався з новими знайомими і рушив знову догори. Всюди була волога, але з неба вона падати перестала. Тим не менше, рюкзак мій чогось видавався дуже важким, а тумани попереду ховали всі краєвиди, небо також не розвиднілось і брів я іноді в білому молоці. На вершині дули сильні вітри, від яких дубіли руки і знову захотілося вдягти зимову куртку. Взагалі, того дня на хребті було мокро, сиро і вітряно, видимість була доволі обмеженою, бо час від часу в розривах туманів проглядалися фрагменти навколишніх вершин чи полонин. Погода була типова для місяця листопада, температура теж, а рвучкі сильні вітри ще більше її знижували, доводячи руки, які були неприкритими до стану задубіння. Але при такій погоді гори теж були чудовими, а іван-чай, який саме у цей час розцвітає, надав такої цікавої розкраски всім схилам, що варто було рушати в похід заради одного цього – подивитися на червоні чорногірські схили в тумані і відчути задоволення від тотальної закинутості і усамітнення.

Того дня я побував на Попівані, відтак завернув на Вухатий Камінь і Смотрич, потім вернувся знову на основну лінію хребта і пішов через Дземброню (гору) і Менчул до Бребенескула (гори). Недалеко від неї мені трапився Славко з Рахівського району, який спочатку допоміг мені лижними палицями, що значно прискорили мою ходу, а відтак вручив баптистське євангеліє. Ще я планував зійти на Гутин-Томнатик, бо це був мій єдиний непідкорений двотисячник у Карпатах, а потім заночувати на Бребенескулі (озері). Але біля 16-ї год. почав сунути з усіх боків туман і довелося іти до озера, щоб не сидіти на перемичці на вітрі і в тумані. Дощ почався ще під час спуску, намет устиг змокнути ще до того, як був повністю розкладений, а потім під нього ще й почала підтікати вода з сусідньої калабаньки. Заснув я біля 21-ї і проспав до півночі в напівмокрій одежі і спальник – далі здійнявся вітер, який щосекунди грозив переламати або й узагалі вирвати намет разом зі мною, тому решту ночі я провів перевертаючись з боку на бік, тримаючи намет і намагаючись хоча б якось зігрітися і обсохнути. То була найбільш небезпечна ніч у моєму житті і найвисокогірніша (1801 м над рівнем моря) – і вона була, власне, купальська.

О 6-й годині ранку я почав збиратися геть, бо залишатися не було сенсу, хоча туман був суцільний і білий як молоко, видимість метрів 10 від сили, вітер – метрів 20 в секунду і температура близька до нуля (і це кінець червня!). Після такої ночі хотілося просто вибратися і їхати геть звідси, тим більше, що сухих речей у мене не залишилось. Але прагнучи вийти до озера Несамовитого, я в тумані зблудив і опинився перед незнайомою горою. Оскільки нічого іншого не залишалося, то довелося лізти догори, попутно гадаючи чи це вже Ребра чи я звернув назад і дійшов до Бребенескула. Далі більше – після вершини стежка почала губитися і невдовзі взагалі пропала, а попереду зяяло щось на кшталт провалля. Отут стало страшно по-справжньому, особливо коли я згадав, що у моєму становищі навіть рятувальників я не зможу викликати, бо біса з два вони щось розгледять у суцільному молоці клятого туману. Раціонально було повернути назад і піти по стежці, яка хоч кудись та й мала вивести. І – о диво – через 10 хвилин після спуску з туману виринув вказівник над розгалуженням стежок! То був справді порятунок і після цього я без пригод за півтори години добувся до Несамовитого. З цього боку хребта уже не було такого рвучкого вітру, зате почав накрапати дощ, який тривав майже всю дорогу від озера до турбази «Заросляк» (2,5 год.). Щоправда, значно потепліло і зимову куртку я скинув, залишившись у теплому светрі і футболці. Відтак довелося долати пішки ще 12 км до дороги Верховина – Ворохта (по дорозі светр теж перекочував у рюкзак). Нарешті я опинився там десь перед 17-ю годиною, готовий добиратися уже будь-чим.

І тут за кільканадцять хвилин над’їхав автобус, який зупинився на мою витягнуту руку. Як виявилось, у ньому було повно поетів і журналістів з Львівської області, о їздили на екскурсію. Так сталося, що вони розкусили мене як поета і довелося їх вражати своїми віршами, після чого настала приязнь і обмін контактами. У Яремче ми попрощалися, я пішов на поїзд, де зустрівся разом з Нютою та її мамою і ми втрьох доїхали до Франківська. Одна з найекстремальніших мандрівок життя була позаду, хоча увесь хребет я так і не обійшов.

Назар Розлуцький