Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 5

Теплий сезон — 2014: хроніки ніг і коліс. Част. 5

На вихідні 12-13 липня у мене залишалась хіба неділя, щоб кудись чухнути, але виїхати я міг ще в суботу увечері. Тому я рішив навідатися до Тараса в гості, заночувати, а зранечка піти на Сокільський хребет біля Косова. Свій автостоп я розпочав перед 18-ю годиною, однак не врахував, що то свято Петра і Павла і всі їдуть бухі і з родинами. В результаті на добре знайомому перехресті перед Тисменицею довелося стояти з годину, та й потім було не легше. Того дня я поміняв 5 автівок, ішов пішки через Отинію, де за мною кидалися камінням, а потім ховалися по кущах якісь підлітки, що з невідомого дива вирішили, що я представник секс-меншин. Ще їхав із інвалідом без ноги, який тиснув на педаль протезом, із православним священиком з Чернівці, із власником дорогого джипа (кращу автівку в житті я ще не зупиняв), із сімєю з Харкова, що їхала до родичів у Кути.

Власне, з останніми людьми пов’язані чи не найбільш приємні спогади того дня. По-перше, підібрали вони мене у Коломиї вже перед смерком, у момент, коли періщила грандіозна злива, поблизу не було жодного пристойного укриття і я стояв у дощовику без надії викидаючи руку перед всіма проїжджими машинами і сподіваючись виключно на останній автобус, якого могло і не бути. По-друге, спілкуючись із ними, я дійшов висновку, що в Харкові більшість людей налаштовані проукраїнськи, хоча, як вони запевняли, пропутінських ідіотів теж вистачає. По-третє і найцікавіше, за Яблуневом вони сказали, що на хвилинку заїдуть у село привітати знайомого Петра зі святом. Так я неждано-негадано опинився під хатою у якогось Петра з Уторопів, про існування якого ще півгодини тому не відав ні сном ні духом. Звісно, він почав кликати всіх гостей до столу, в т. ч. і мене, тому не залишалось нічого іншого, як заприязнитися з цим газдою, регулярно пити 50 грам за його здоровя і поїдати різноманітні смаколики, від яких розбігалися очі.

Мало того, коли цей Петро почув, що я ще не одружений, він пообіцяв не випустити мене із хати, поки не пошлюблю котрусь із трьох його дочок, однак наочно продемонструвати міг тільки наймолодшу, 18-річну, що на той момент обслуговувала гостей за столом і розважала їх грою на ямасі. Побачивши, що я не надто спішу підхоплювати його намір, Петро трохи заспокоївся і через півтори години гостювання ми рушили далі. Таким чином, у Косів я потрапив уже після 23-ї год.

Заночував у Тараса на кариматі. Зранку по приходу на автостанцію ми довідалися, що у село Малий Рожен ніякого транспорту не буде до обіду. Тому залишилось хіба замінити Сокільський хребет на Хоминський, до якого ми могли добратися без проблем, пройти його і зійти у Кутах. Цей хребет є практично копією Сокільського, тільки на третину коротший, а ще практично невідомий для більшості мандрівників і місцевих туристів, тоді як пробіжка Сокільським є одним із туристичних брендів Косівського району. В іншому вони майже збігаються – паралельна протяжність (ідучи по одному, можна спостерігати за іншим і навпаки), такі ж поперечні спуски-підйоми (щоправда, на Сокільському їх зо 15, а на Хоминському – 7-8), схоже чергування відкритих та заліснених ділянок і т.п. Єдина різниця – за Хоминським практично відразу починається покутська рівнина, яку можна спостерігати в районі Кут, тоді як Сокільський знаходиться в оточенні таких же, як і він, Покутсько-Буковинських Карпат (якраз Хоминським він і відокремлюється від рівнини).

Одним словом, Хоминський був кращим вибором аніж взагалі нічого, тому ми добралися до села Город, що прилягає до Косова і почали підйом попри церкву догори, відтак натрапили на стежку і стали набирати висоту. То було найстрімкіше місце у всьому поході, якщо слово «стрімкість» узагалі може пасувати до цього хребта. З невеликої безлісої площадки було гарно видно села Город і Бабин, тому ми на ній трохи затрималися. Відтак почалися уже вищезазначені підйоми-спуски, іти доводилось і лісом, і лугом, і травами по коліна, по дорозі трапилася черешня і ще якась пожива. На найвищому підйомі GPS-трекер показав висоту 794 метри. Хороша велосипедна доріжка доволі швидко закінчилась і більшу частину хребта стежка була поганою або її узагалі не було. Кілька разів ми потрапляли в зарослі малинника (з одного боку неприємно, з іншого – смачно), тому для тих, хто любить ці ягоди, середина липня є оптимальним сезоном, щоб іти на Хоминський.

Майже усю дорогу ми спостерігали як поруч проносяться аналогічні зубці Сокільского хребта, а перед спуском нам відкрився чудесний вид на затиснутий між горами у вузькій долині Черемошу Тюдів – то був один із найкращих тамтешніх краєвидів. Однак туди спускатися не було сенсу і ми взяли вліво і попрошкували на Кути. Після затяжного і доволі важкого через бездоріжжя спуску опинилися на галявині, з якої було чудесно видно і самі Кути і рівнину аж до Снятина і початок гір по праву руку. Відтак після останнього перепочинку добралися до селища, оглянули церкву в козацькому стилі, на яку вийшли просто зі спуску, а потім пішли щось ловити на автостанцію. Назад я добирався автостопом із зупинками у Косові, Яблуневі і Коломиї. Після висадки в Отинії плюнув на все і сів на бус, бо був дуже втомленим. А Хоминський записав до своїх активів на майбутнє.

Назар Розлуцький