Лікувальна сила гір, або дримбо-тур по-буковинськи

Моїм новим друзям присвячую.

Пролог.

 

У житті кожного з нас стаються переломні моменти. При чому переломними вони є як правило через те, що ламають все те, що було до цього… І не факт, що після зміниться на краще. Якщо без пафосу, то, втративши те, заради чого колись втратив усе інше, відчуваєш себе… м’яко кажучи, не дуже. Похапцем знервовано і водночас апатично шукав, чим би це себе таким розрадити, але ж таке овочеве існування гнітило…

Саме у такий момент (як ніколи доречно) бачу в мережі чергові кльові знімки одного Митця, якого знаю вже не один рік. І якщо зазвичай я просто ними милувався і лайкав, то саме того дня щось ніби торкнуло. Неймовірно захтілось і собі опинитись там, тим більше, що Митець вже рік чи два у гори кликав, та до діла не доходило. Чи то кликав не надто добре, чи то хотів я їхати не надто сильно. Словом, намагаюсь напроситися в гори, і мій друг-Митець радо погоджується.

Власній радості також немає меж. Якесь таке дивне передчуття панувало наступні два тижні в організмі, йог навіть зараз пояснити складно. Нехай буде просто собі передчуття і хвилювання та й годі!

Тож, до походу лишається менше тижня, друг  усіляко прагнучи мені помогти, починає придумувати, яким же чином мені краще дістатися потрібного місця. Комбінуємо кілька день, зупиняємось на варіанті їхати залізницею до Івано-Франківська, далі маршруткою до Ясенів (звідти ми мали стартувати). Ось тут-то і почався екшн! За два-три дні до виїзду виявляється, що варіант із поїздом до Франківська – вже не варіант. Натомість Митець генерує нову ідею – дістатися автобусом Чернівців, далі прямувати на Ясені. АЛЕ. Вирішили, що прибуду я до Ясенів на день раніше, ніж стартує наш фото тур. Мовляв, екскурсію Ясінями мені проведемо, пива ввечері скуштуємо, а на ранок разом з рештою групи рушимо у гори. Рішення це, маю сказати, було ой як вірним! Про те – далі.

 

 

Розділ 1. «Троха їдем, троха пхаєм!», або мій шлях на Буковину.

 

Тож, довгоочікуваний день від’їзду нарешті настав, і все було круто. На душі нарешті емоційний підйом, я повернувся до рідного міста і ось-ось мав отримати купу нових приємних вражень. Словом, ніщо не віщувало біди… Але в той день явно хтось там зверху черговий раз вирішив собі перевірити мене і мої прагнення на міцність.

Справа у тім, що встигнути до від’їзду я мав досить багато. А головне, перед самим відправленням автобуса відвідати свій рідний телеканал, якому саме виповнювалося 8 років! І той факт, що святкування призначили на 19.00, а їхати мені треба було о 19.40 мене аніскільки не злякав! Я вирішив, що встигну все!

Власне, деталі святкування, мабуть варто опустити, хоча б тому, що я його майже не застав. Бо ж усі ми знаємо – вирішили стартувати о дев’ятнадцятій – раніше о-пів на восьму не почнемо! Так і сталося, я побачив, що до від’їзду 10 хвилин, а до автовокзалу ще треба дістатися! Викликаю таксі і стрімголов лечу до виходу. Забігаю в ліфт, щосили тисну на кнопку, підганяю його бідолашного і вербально, і фізично… І тут…між третім і другим поверхом ліфт став. Просто став. Спочатку стає смішно, та за хвилину «нерухомості» починається істерика. У цей момент згадав Івана Васильовича, який змінював професію і хрестив ліфт, коли не міг звідти вибратися… Мимоволі посміхнувся, а мій ліфт раптом поїхав! Хочете вірте, хочете ні, але «вот что крест животворящий делает!!!».

Вибігши на вулицю жодного таксі у дворі не бачу, між тим годинник показує 19.38. Дзвоню, викликаю таксі заново, через слово пояснюю про ліфт, мене ніхто не розуміє, але машину таки присилають. Тож, за хвилину до відправлення автобуса я виїхав на автовокзал. Знову напрошувалась кінематографічна паралель. Цього разу з фільмом «Таксі». Думаю собі, що непогано було б зараз на реактивному «Пежо» пролетіти містом за хвилину, але не обригатись як пасажири Самі Насері, а немов Джеймс Бонд, заскочити у карколомному стрибку до автобуса. Ну, в принципі, все сталося майже так… Майже. Доїхали до вокзалу і справді досить швидко. І вестибулярний апарат мене не підвів. А от зі стрибком усю картину водії буса зіпсували, поганці. Вони, виявляється, приїхали трохи раніше, і раніше хотіли поїхати, а контролер все не міг дорахуватися одного пасажира, і тому автобус затримали. І от уявіть собі картину: на пустій платформі навколо єдиного автобуса бігають мов навіжені, водії, матюками перекрикуючи двигун свого транспортного засобу. За тим усім знервовано спостерігають пасажири, чоловік 10 з яких у забитому салоні автобуса традиційно стоять. Аж раптом, здійнявши хмару пилу, з’являється таксі зі мною всередині, водії переадресовують увесь свій неконтрольований вербальний потік на мене, обіцяють причепити ззаду до автобуса, або взагалі покинути… Дивно, нафіга ж тоді чекати було? Загалом, водії попалися ще ті, я це зрозумів майже одразу, а вже буквально за півгодини переконався у тому остаточно.

Тож, після обміну люб’язностями ми таки рушили і поступово почав радіти, що вже за 12 годин буду на Буковині, а там у гори… Клас… Але ні ж бо! Як сніг на голову наступний стьоб підступної долі! Від’їхавши менше ніж 10 кілометрів від мого міста, автобус раптом зупиняється на узбіччі. Дядько, що сидів поряд, флегматично мовив: «То вже є надовго…». Якби ми усі ще тоді знали, наскільки він був правий, але ж сподіваємось завжди на краще. Саме у надіях і сподіваннях стоїмо хвилин 15-20, за цей час усі бажаючі встигають тричі перекурити, і автобус заводиться. Ми сприйняли те за норму тільки тому, що не знали, що на нас очікує далі. А далі ми проїхали буквально метрів 150-200 і стали знову. Люди з найбільш розвиненою інтуїцією почали передчувати щось неладне, інші ж (в тому числі і я) були певні, що зараз водії покопирсаються ще кілька хвилин і рушимо далі. Але ж час минав, а ми стояли. Забігаючи наперед, скажу, що протягом усього тернистого шляху бажання розвернутися і рушити додому не з’являлося ні на мить. Між тим, минула майже година, почало сутеніти, а віз, точніше, автобус, був і нині там…Непомітним плин часу робився завдяки приємній розмові з дядьком-сусідом. Виявилося, він також як і я їде до Чернівців, і окрім того, все життя працює водієм і автомеханіком, а тому знанням діла передрікав нашому автобусові швидку і неминучу непридатність. Мабуть, саме тому, коли ми рушили і за 15 хвилин знову зупинилися – я анітрохи не здивувався! Цього разу навіть ті, для кого інтуїція – не більше ніж просто розумне слово, зрозуміли, що це кінець… 

Стоїмо близько 40 хвилин… Вітер… Степ… Давно змерклось, на небі зійшли зорі, але тією красою нашої місцевості ніхто і не думав милуватись. Натомість у одних почалась істерика, в інших апатія, хтось намагався допомогти водіям порадою і був відправлений ними так далеко, що йти мабуть тре довго…Ми з дядьком-сусідом стояли і дивилися на те все зі сторони, зрідка посміхаючись. Не знаю чому, але лиш нам двом чогось було так спокійно, як дверям. Минає ще година. «Слава Богові, то не є зима» – каже дядько-сусід, і закурює. Затим розповідає мені про усі подробиці і особливості функціонування вітчизняних машин, з якими йому все життя працювалось. «Їх же ніхто не винує, що воно ломиться! То ж є зарубіжна техніка, там колупатися нічого, воно або їде, або ні, одне слово електроніка!» – підсумував він і задумливо поплентався в кущі.

Я тим часом спостеріг, як хаотичне обурення пасажирів переросло у масовий мітинг. Вони почали явно демонструвати бажання застосувати силу до бідолашних зневірених водіїв. Але, побачивши, що ті і так без лиця на лиці (пардон за тавтологію), дещо заспокоїлися.

Минула ще година, було вже десь біля 23-ї, вирішив і хоч якось допомогти усім нам. Тим більше, ніби і професія зобов’язує… Передусім, за порадою дядька-сусіда, зателефонував до МНС, і … о диво! Там одразу ж згодилися допомогти, але дізнавшись, що ми вже знаходимось на території іншої області – порадили дзвонити туди. Отак… А в ДАІ взагалі додзвонитися не вдалось, мабуть, святкували День десантури… Останні гроші на мобільному витратив на дзвінок на автовокзал, звідки я виїхав. Там також не надто пройнялися перспективою 50 людей заночувати в полі – мовляв, підприємство-перевізник є приватне, а тому повністю відповідає за безпеку і доставку пасажирів. Підходжу до водіїв, ті вже зовсім ніякі, стомилися колупатися в тому клятому автобусі, ради йому дати не можуть… З острахом все-таки раджу їм спробувати ще раз зв’язатися з їхніми хазяями, на що один з них розчаровано махнув рукою, відійшов і сів на узбіччі. Від другого водія дізнаюсь, що з власником їхньої пере візницької контори розмовляли буквально 15 хвилин до того, і повідомили, що автобус далі не поїде, треба висилати інший з Миколаєва… Гад-буржуй відповів бідолахам, аби вони не видумували казна-чого, а ремонтувались (вночі серед степу!) і їхали далі, і щоб без запізнень у Чернівці!!!

Минає третя година, як стоїмо серед поля. Половина пасажирів, кому від того місця до пункту призначення лишалось небагато доїхати, ловили попутки або ж викликали родичів. В автобусі лишилось десь зо півтора десятки чоловік, які просто не мали інших варіантів, як сидіти і чекати милості Божої. Серед них був і я. Хоча батьки телефонували і наполягали, аби їхав назад додому, та я на те не зважив зовсім, я певен був, що маю таки дістатися Карпат, я вірив, що дістанусь їх. Тим більше, з дядьком-сусідом якраз заговорили про перспективи сучасної молоді, її майбуття, створення родини, подальше життя і так далі… Ой, тут я саме мав шо розказати, а тому непомітно сплинула ще година.

Зрештою, десь після опівночі неочікувано для усіх наш вмерлий автобус воскрес! Це настільки нам було вже всім до лампочки, що спершу навіть не повірили! Тому неквапно пошкутильгали сідати та їхати. Я остаточно заспокоївся, подумав, на ранок вже буду в Чернівцях, і заснув…

Спав, як здавалось, цілу вічність. Прокинувшись, побачив чергове розчарування. За вікном Вінниця, і ми знову стоїмо… Але перестав на те зважати, вирішив собі – головне, що вже від дому далеко від’їхав і тепер будь що доїду куди треба! Відтак знову заснув.

Розбудила мене пляшка води, що впала на голову з верхньої полиці. «Який же ж то мудак її туда запхав» -, подумалось мені, і поглянув у вікно. За вікном якесь село, але вже майже день! Прокинувся також і дядько-сусід, який повідомив, що знаходимось ми неподалік Хмельницького, у селищі Летичів. Це при тому, що мали б бути вже в Чернівцях… Та нехай, я радію з того, що вже на Західній Україні, і дядько-сусід підбадьорює, мовляв, тепер вже до Чернівців за будь-яких розкладів дістанемось!

Між тим, до 8 ранку «на честном слове и на одном крыле» доповзаємо до Хмельницького, де за 10 метрів до автовокзалу посеред дороги на світлофорі стаємо знов, цього разу остаточно і повністю. Водій з розмаху вдарив кермо, плюнув і вийшов геть, проклинаючи «тот день когда я сел за баранку этого пылесоса!». Півтора десятка героїв, що доїхали до Хмельницького зі мною в тому числі вийшли і попрямували до вокзалу шукати транспорту на Чернівці. Благо, згорьовані водії проявили верх чемності і знайшли для нас підходящий рейс, який виїхав буквально за 5 хвилин, та ще й дорогу нам оплатили з отриманих від нас же грошей. Ну, слід сказати і на тому спасибі, бо я був готовий до гіршого.

Тож, їдемо вже в Чернівці, аж не віриться. Дивлюся у вікно, милуюся західноукраїнськими краєвидами, гарно, подобається… Після майже безсонної ночі разом з дядьком-сусідом машинально рахуємо хвилини в очікуванні, що автобус знов заглохне, але ні, їдемо без пригод! Це також не може не радувати… Одне лиш не окей, нестерпно хочеться їсти, і що з тим робити, не знаю! Тут дзвонить мені мій друг, який вже певен був, що я з Чернівців прямую до Ясенів, але дізнавшись, що я дуже затримуюсь, чи то з горя чи просто заради розслабитись (зранку!) бахнув горілки, про що повідомив мені за годину. Те все чув мій дядько-сусід, і на найближчій зупинці, коли я побіг у пошуках чогось їстівного аби втамувати вовчий голод, сходив до магазину і придбав оковитої. І от, уявіть собі картину, я насолоджуюсь як ніколи смачними пиріжками посеред автостанції в селищі Дунаївці, аж раптом підходить дядько-сусід і запопадливим голосом каже: «На, не спіши те доїдати, бо закусити буде нічим!». Після чого спритним рухом видобуває з кишені напівпорожнього вже шкалика горілки, і протягує мені. Я спочатку знітився, а потім питаю: «А як же це, може хоч стаканчика якого?», на що отримую відповідь, що ми люди прості, нам нічого соромитись. Ось так, вперше після 2 курсу університету я стояв на людях і глушив горілку з горла… Романтика… Тут у мене десь глибоко в свідомості майнула чуйка, що я не просто дістанусь таки потрібного місця, але ще й дуже кльово проведу час! Інтуїція не підвела мене і цього разу, як власне і щоразу до цього.

Хоч і дещо повільно, але невпинно, я таки наближався до Чернівців, де на мене, як виявилося вже чекали! 

 

 

Розділ 2. Чернівецьким євреям пощастило, або екскурсія містом.

 

Таки правду казали, що світ не без добрих людей! Зрозумівши, що я «трохи спізнюся до Чернівців» і ранком на Ясіня не потраплю, мій друг зробив хід конем і здійняв на вуха організатора нашого фототуру. Прибувши в Чернівці замість сьомої ранку аж близько другої дня, мої негаразди скінчилися. Мені як віп-гостеві влаштували експрес-екскурсію містом з гарною історичною довідкою. Та про все по порядку.

Опинившись нарешті на автовокзалі серця Буковини, я спочатку думав, що це місто нічим не різниться від інших. Але тут же сам себе виправив. Адже автовокзали, то я к не парадоксально, біль усіх міст СНГ. І яким не було саме місто, автостанція усюди без виключення нагадує арабський ринок. Різниця лиш у мові «просящих подаяния». Тут прохали мадярською, до речі не надто нахабно, як наприклад в Одесі. Відзначивши для себе місцевий своєрідний колорит, увагу переключив на табличку маршрутки, яка стояла на одній з платформ. «Тут ще й транспорт не громадський, а особистий»,- подумав я, адже на табличці було написано «Чернівці – Валя Кузьмина». Нічого так Валя влаштувалась. Це вже згодом я дізнався, що Валя, з румунської означає «долина», і все стало по місцях в умі.

Вже за кілька хвилин мене зустріла Людмила – організатор нашого трипу, «ум, честь и совесть» нашої групи. Людина виключно приємна і компанійська, що одразу заспокоїло і впевнило в завтрашньому дні.)) Люда запропонувала спочатку десь пообідати, а потім пройтися містом (бо найближчий рейс на Ясіня був аж о 17-й). Пообідати вирішили в центрі міста, де до нас приєднався Олег (чоловік Людмили), який саме мав обідню перерву і шляхом до кафе провів мені короткий екскурс в історію Чернівців. Дещо з того я знав, дещо почув уперше, але навкруги дивився з подумки відкритим ротом. Передусім вражало неймовірне єднання різних культур, етносоціальних і національних типів, які увібрало в себе і примножило це неповторне місто. Тут тобі і айстро-угорський консерватизм, і румунський Бродвей, і акуратні єврейські квартали. Цьому місту пощастило багато в чому. Віками саме на цих землях різні народи, різні лідери і характери творили імідж, ексклюзивність Чернівців. Це місто чи не найменше постраждало у Другій Світовій війні, відтак зберегло свою прекрасну архітектуру. Чернівці – ніби компактний варіант Львова, але я навмисне надто згладив кути. Насправді ці два міста дуже різні. Хоча б тому, що в Чернівцях, навідміну від Львова, мені захотілося залишитися (нехай не ображаються за те на мене львів’яни). Словом, Чернівці на мене справили свого роду магічний вплив. Багато в чому завдяки моїм гідам Олегу та Людмилі, які справді люблять своє місто і знають його історію.

Окремо маю сказати про обід у Чернівцях. Виявляється, у самому серці обласного центру таки можливо пообідати за 20 гривень! Приємна обстановка, дуже смачна кухня, гарні і привітні офіціантки, і абсолютно дефолтні ціни! Це просто щось! Я пережив культурний шок.

Але не тільки і не стільки кав’ярні привернули мою увагу до Чернівців. Як і всюди, будь-яке місто прикрашають…люди. З цим на Буковині жодних проблем! Привітність і толерантність – візитівка чернівчан (мабуть так слід називати мешканців Чернівців). Єдиним непривітним виявися охоронець Національного Чернівецького університету, що не пустив нас пройтися коридорами закладу, пославшись на старт вступної кампанії. Втім образи на нього нема – така вже його робота. Зате повністю компенсувати цей інцидент вдалося, відвідавши редакцію однієї з місцевих газет. Неповторність візиту в тому, що газета перебуває в одному і тому ж приміщенні ще мабуть з довоєнного часу, а саме приміщення збережене у первинному вигляді, таким як його звели ще австріяки! І подивитись на те все ми отримали змогу, позаяк привітна жіночка (майже ровесниця редакції певно) гостинно зустріла нас і провела усіма кімнатами. 

Час так непомітно і швидко сплинув, і вже треба було рухати на автовокзал, бо в Ясінях зранку чекає згорьований друг. Відтак, від пропозиції Людмили лишится у них переночувати а на ранок разом з іншими учасниками походу їхати разом я відмовляюсь і таки вирушаю до Ясенів.

Тож, заходячи до автобуса знову згадую свою вдачу, і гадаю, вчасно доїдемо чи… Далі думати боюся!)) Хвилювання були марними, їхали без жодних пригод, от лиш жарко було як у мікрохвильовій печі. Пасажири були немов бабусині пиріжки, принаймні через годину дороги вигляд мали відповідний. Разом з тим, поступово позаду залишилась Коломия, потім Яремче… Остання година дороги тягнулась неймовірно довго для мене. Я вже не міг знайти собі місця, хотів по скоріше приїхати, вдихнути карпатського повітря, і нарешті перестати їхати! Адже протягом останньої доби я більшість часу тільки їхав! Мабуть матиму алергію на автобуси певний час…

І ось нарешті, я на місці! Аж не вірю своїм очам. Шкода лише, що вже зовсім темно, але повітря таки класне. Мене зустрічає друг, вітає з приїздом. Дійсно, є з чим привітати! Я прибув до Ясенів о 22.20, а виїхав з Первомайська о 19.40 напередодні! Оце покатався… Але то все позаду, і це не може не тішити!

Разом з другом готуємо нехитру холостяцьку вечерю прямо на вулиці, і стомлені лягаємо спати. Адже вже завтра на мене очікують нові враження – я вперше піду в гори! Я таки дістався до них, не повернувся, хоча мав немало для цього можливостей, але таки ж доїхав… Те мене дуже тішило, і з тим на думці я заснув.

 

 

Розділ 2. Краще гір можуть бути лиш гори…

 

Настав прохолодний ранок, який я зустрів у небувалому емоційному підйомі. По-перше, завдяки чистому повітрю виспався вперше за останній рік вперше…Жах, та то є так. Ну а по-друге, за годину ми вже мали бути в горах. І хоча мій друг з деякою ноткою зневаги назвав наш похід «матрасним» (себто нескладним, без дряпання під гору цілий день і таке інше), все ж я цього чекав із нетерпінням. Хай там як, Денові є з чим порівняти, він вже зо два роки сайгаком по Карпатах гоцає і став свого роду аксакалом, лиш гуцульським.)) Я б звичайно також був би не проти справжнього екшену, але як для першого разу мені (власне як і усім іншим) позитиву цілком вистачило!

Поки решта нашої групи долала відстань від Чернівців до Ясенів, ми з Денисом пили каву, шукали на сільському базарі бринзу і чекали. Кави обпилися, бринзи не знайшли, але дочекалися! Решта групи на чолі з Людмилою прибула вже у дуже гарному настрої. Складалась вона окрім власне Людмили та Олега, ще також з їхніх дітей Тімура і Лєри, які стали без перебільшення героями походу, Людиної сестри Алли, яка набралася стільки вражень від походу, що нумерували ми їх уже гуртом та Наді, доброї знайомої Дениса, яка прибула з Києва (причому набагато більш вдало ніж я, і вчасно). Тож, придбавши трохи «палива» в дорогу та на вечір, завантажуємося у всюдихідний УАЗік з файним газдою Василем за кермом. Цього автопідкорювача гірських вершин Денис знайшов напередодні і домовився. Аби він нас доставив на Драгобрат, звідки ми мали почати фототурити і подорожувати. Дорога на Драгобрат видалась напрочуд веселою. Я зрозумів, чому більшість наших вже з Чернівців прибули заряджені – відти ж їхати довше. Ще я не тільки побачив, але і на собі відчув максимум можливостей УАЗіка, бо він долав настільки круті підйоми, що особисто в мене аж дух перехоплювало. Дивлюсь по сторонам – інші нівроку, пиво п’ють, регочуть, лиш Алла, що сиділа поряд з рейнджером Василем, вже почала лік своїм враженням. Ну, думаю, якшо для всіх це звична річ, то й собі не даватиму виду, що шокований… Тож, їдемо, точніше залазимо стрімко нагору, шляхом обганяючи «справжніх» піших туристів, уявляємо, що ті думають про нас, бачачи у вікнах бобіка наші задоволені мордашки. Хвилин 20 екстриму, і перед моїми очима відкривається неозорий простір, від якого втрачаю дар мови на кілька секунд. Вилазимо з бобіка, продовжуємо сміятись. Наш команданте Людмила вирішує підкріпитись перед дорогою, тож «по яйцю» з овочами і дивною стравою, якої я раніше не куштував. Ззовні звична слойка, але начинена макаронами по-флотськи!))) Виявилось, що страва то з єврейської кухні, відтак усі питання подальші відпали самі собою! Трохи попоївши, лаштуємося в дорогу. Нам треба дістатися озера Ворожеска. Отже, роблю глибокий вдих, як Брюс Уілліс перед поєдинком зі Злом, і крокую за усіма слідом. Такий ритуал виконав лише я, бо по-перше, був вперше в горах, а по-друге, інші знали куди нам треба іти. А шлях туди мовою Дениса був дитячий, бо йшов по прямій, без карколомних спусків і підйомів. Але прокрокувавши десь з годину, я зрозумів, що то він вже від досвіду гірського таку дорогу «прямою» кличе, адже мені дещо відчувалося, що йду таки не по рівному, та нехай! Нічого себе жаліти, це є гори, і то прекрасно! Аби осягнути оточуючу красу, не вистачає очей і часу, група йде доволі жваво, і я майже не встигаю хоча б на пам’ять собі зняти пару кадрів, вже без жодних претензій на художність. Побачивши це, Денис приймає мудре мистецьке рішення – час від часу робить невеликі зупинки і показує, немов гід, найкращі місцини, аби я і усі бажаючі могли на те поглянути и клацнути. Дяка йому за це!)) Згодом навіть я призвичаююсь до путі, і для мене вона вже не надто важка, відтак приєднуюсь до розмов, що точаться у групі. А їх тут катма! Люди дали волю язикам, як то кажуть, у повний зріст! Усіх тем, яких торкнулися ми, не згадаю, та й нема в тому сенсу. А от наш сенсей Денис між тим, поки усіх лагодив знімати, сам дістав собі з кишені дримбу, і усю дорогу нам акомпанував. Та мимоволі від когось прозвучала влучна метафора, що це вже ніякий не фототур, а дримботур! Так йому і судилося внаслідок назватися…

Топали ми, топали, було над-позитивно, але зволікати часу не було. Керівництво групи, перебуваючи на прямому зв’язку з Небесною канцелярією, повідомило, що о 15-й годині рівно небо нас мочитиме, а тому треба до того часу будь-що дістатися Ворожески і розбити табір. Відтак трохи квапимося, долаємо крутий спуск (мовою досвідчених туристів падаємо) до озера. Я цей спуск долав не тільки на ногах, бо кілька разів сковзався і їхав по землі. Треба віддати належне новим моїм шортам, придбаним незадовго до походу – витримали вони те випробування з честю. Тим самим виправдавши свою вартість, про яку я не казатиму. Досі жаба душить!)))

Також маю сказати, що зв’язок нашого керівництва з Небесною канцелярією – то не пусті слова! Адже рівно за чверть до третьої години над нашими головами гримнуло. Під перші акорди грому ми швидко по-спецназівськи напнули намети, і коли почався дощ (до речі також рівно о 15-й), ми вже сиділи у Денисовій палатці (вона радше нагадувала квартиру) і варили їсти на пальнику. При цьому зрідка визирали назовні і глумились над сусідньою групою, яка саме під дощ прибула до озера, а наметів поставити не встигла.

Добре цього разу попоївши і перечекавши дощ, кинулися полювати на фото шедеври. Денис одразу усіх заспокоїв, що світло для зйомок ніяке, і кнопка «шедевр» є тільки на його камері. Відтак, вирішили часу дарма не витрачати, а піти купатися. Ідея справді класна, але я вирішив перестрахуватися і в воду поки не лізти. Боявся за нещодавно відремонтовану спину. Усі ж інші як тюлені борсалися у досить прохолодній гірській воді і кайфували від того на повну!

Почало вечоріти, а метке око Митця все не фіксувало достатнього для шедеврів світла (хоча сам він кілька разів, хитрун, відходив, «на зорі подивитися», а за кілька днів виринули знімки, про які ніхто не міг зрозуміти, коли то було знято…).

Потроху вечоріло, ми вже продуктивно сходили по дрова, пару раз збігали на озеро, де під копітким поглядом Дениса клацнули з Надією по кілька кадрів. На тому облишили полювання на шедеври до появи на небі зірок, і пішли усім гуртом готувати вечерю. Одним з вечірніх хітів було постібатися наді мною, бо я необачно жартома назвав національний карпатський делікатес мамалигу жовтим тортиком. Так…Довго ше мені той жовтий тортик пам’ятатимуть. Хоча на практиці – каша кашею, лиш тільки замість ложки ломакою замішана…))Ну то моє суб’єктивне бачення, нехай не дратує воно усіх поціновувачів того кулінарного дива та етнічного релікту.

Між тим геть зовсім звечоріло, поряд з нами отаборилися знайомі Люди, яких вона особисто сам і запросила, але потім про це забула…))А нічого, сюрприз вийшов кльовий. Головно, у новоприбулих хлопців в арсеналі був диво-напій, виготовлений бабусею одного з них, що мав промовисту назву «бабцін каприз». От цей-то каприз і допоміг нам остаточно дійти до кондиції… Вечір «перестал быть томным», і плавно розтягнувся на пів ночі. Всі хто не поснули, стояли біла ватри, травили різні байки, в які тільки через градус в організмі вірилося, були вже один одному настільки рідними, що ще трохи і почали б брататися… Але «каприз» позбавив нас усіх, навіть най витриваліших, останніх сил і зв’язної мови, тому вирішили таки поспати. Денис завбачливо попередив Надю, аби вона його будь-що на світанку збудила, і змусила до шедеврів, після чого увесь наш табір поглинула глибока й свіжа, неосяжна карпатська ніч…

«Світає, край неба палає…» – писав класик. У нас же все сталось по-іншому. Крізь сон та будун чую Надіне «вставай, прокидайся!» до Дениса і відчуваю, як разом з Денисом хитаюсь по палатці. І головне, я вже від першого поштовху прокинувся, а Денис, незважаючи на те, що штовхали власне, ним, продовжував додивлятись сни! Маю сказати, що Надіному терпінню і наполегливості варто ставити пам’ятник, бо вона таки Дена збудила! Згодом з’ясувалось, що прокинулись від того усі наші. Тож, ідемо шукати шедеврів. Вранішнє свіже повітря трохи допомогло прийти до тями, серед тих інших, що разом з нами прокинулись, вже не змогла заснути Люда, відтак вирішила піти з нами. Тож, ідемо, балакаємо, на дивовижу про якісь серйозні речі, що навіть складно вписати у концепцію дримбо туру, наприклад, про важливість використання тих чи інших фільтрів, взаємозалежність моделі камери і рівності рук фотографа під час зйомки… Так непомітно для самих себе видряпуємось все вище і вище, і… Денис із Людою переглянулися, всміхнулись і сіли собі. Виявляється, світла для створення шедеврів гідних пензля митця цей світанок не має аж ніяк, але тут же обоє мене запевняють фотати попри це і ні на що не зважати. Авжеж, думаю собі, вони вже тих світанків наїлися і тепер перебирають… А мені нічого, зійде.)) Але щось трохи знімаю, тим часом митці виявили чудові крапельки роси на листочках чорниці знизу, і стали думати-гадати, які б вийшли чудові плани в костровому світлі… Але ж відстань-то від землі до листочків сантиметрів 5-7! Для митців це зовсім не проблема! Вирішили, що наступного разу обов’язково прихоплять із собою загін працьовитих шерпів, які вириють вдосвіта під корчиком чорниці яму, вкладуть її м’яким листям, аби митцеві гарно лежалось і тоді от все буде супер! Так трохи помріявши, поплентались далі і натрапили на чималенький малинник. Спочатку малини наїлись самі, потім придумали пригостити решту, і назбирали повну Денисову кепку тієї малини. Маю сказати, смакота то неперевершена! Досі смак згадую і облизуюсь…

Між тим, Сонце піднялося вище, стало припікати, з чого ми зрозуміли, що варто сунути назад до табору. Там уже прокинулися всі (вдруге) і вправно готували сніданок. На свіжому гірському повітрі все так добре їсться…Знов згадали мені про «жовтий тортик», мовляв, мамалига такої образи не стерпить…)) А після сніданку знов пішли купатися у Ворожеску. Цього разу я не втримався і також шубовснув у воду. Як же ж тільки там ульотно!!! Ні, зовсім майже не холодно, але вода настільки чиста і приємна, як ота первинна рідина, що була на зорі існування планети, коли ще людоньки її не загадили))). Словом, накупався досхочу, інші – теж. Стали потроху лаштуватися в зворотну путь, бо вже Бобік за нами не мав приїжджати, а лиш зустріне нас внизу, тому топати мали ніжками своїми. Це мене десь навіть радувало. Проводжати з Ворожески нас прийшло двійко коней, яких ми познімали з усіх ракурсів, після чого рушили. Тут зауважу про те, що потім слід згадати. А саме, піднімаючи на плечі свій рюкзак, я відчув, що наче він заважкий став… Але тоді на те уваги не звернув, пізніше лиш зрозумівши, у чім річ.

Дорога видалась нескладною, і водночас красивою. Йшли ми переважно лісом, зрідка виринаючи на просторі полонини, намагались шукати грибів. Тут я, до речі, дізнався від Олега, що для місцевих існує лише один гриб – білий, вони його називають «справедливий гриб», усе інше, навіть якщо їстівне – отримує статус «то дурне». При цьому в обох випадках неабияку роль відіграє інтонація вимови цих формулювань. Так, минаючи кілометр за кілометром, я потроху став утомлюватись, дивлячись по сторонах, зрозумів, що інші також, хоч і в меншій мірі. Єдині, хто крокував незмінно жваво і на життя майже не скаржився, були Людині малі – Лєра і Тимур. Мабуть, дивлячись на них, решта і не дозволяла собі виявити втому. Дорогою знову цікаво та змістовно розмовляли, хто з ким, хто про що, але так іти було легше. Взагалі, скаржитись абсолютно було нічого – бо ж ми спускалися, а не навпаки!

Години через три-чотири група дримботурівців дісталась села і гірської річки Чорна Тиса, в якій усі із задоволенням викупались. І тут-то я зрозумів, чому мій рюкзак став важчим! То виявилось мене Олег з Денисом мене посвятили в карпатські туристи – запхавши до рюкзака мені каменюку))) І пер я її за настановою Дениса аж додому в Первомайськ, так велить звичай, нічого не поробиш…Наостанок «сімейне фото» – усі учасники походу усміхнені, щиро усміхнені до речі!

А невдовзі приїхав за нами рейнджер Василь на свому Бобіку і відвіз нас до Ясенів, де ми втамували спрагу пивом і стали думати-гадати, як діставатися додому. Цікаво, але мабуть про те мені варто було подумати трохи раніше, але ж ні, про все у свій час!))

Денис мене обрадував, що варіантів дістатися додому поїздом майже нема, відтак придумав мене у довісок докинути Люді з Олегом в Чернівці, відки вже на завтра вибиратися тим же таки автобусом додому. Позаяк усі були вже добре потомлені, то провели Дениса і Надю на автобус до Франківська, самі ж вирушили до Чернівців.

Прибули у столицю Буковини під акомпанемент грози вже пізно ввечері, жартувати вже було несила, тож усі скоро поснули.

На ранок я себе збирав докупи хвилин десять… Неймовірна крепатура не давала спершу навіть з ліжка піднятися, але в душі все було настільки файно, що на фізичні негаразди – жодної уваги! Все, що відбувалось останні 2 дні кружляло у голові, сумбурно виникаючи в свідомості. Одне було ясно напевне – задоволення цілковите, краще розради не придумаєш. Довго ще пам’ятатиму у гарному сенсі це запрошення Дениса, і дуже довго буду йому за те вдячний. Та й усім іншим, з ким мене в цьому поході доля звела вперше, маю щиру надію, що не в останнє. Окрилений і сповнений життєвих сил та оптимізму прибуваю на автостанцію, і виявляється що саме невдовзі відбуватиме автобус на Ялту, який минатиме і рідний Первомайськ. Цього разу дорога була антонімічною до шляху в Чернівці. Доїхав з комфортом, вчасно, ще й поспав трохи… майже Первомайськ не проспав. Але інстинктивно прокинувся, і за 10 хвилин вже був вдома. От і все, здавалося б, екстрим-тур дебютний до Карпат вдався! Але…хочу ще!!!

 

Епілог.

 

Певно, подібні враження та емоції властиві будь-кому, хто вперше пережив щось, утім для мене це не тільки гірський дебют. Після того, як спустились зі Свидовця, відчув, що таки є ще щось у цьому світі. Не лиш плавлений асфальт, прозорі натовпи у метро та суцільна ворожнеча та конкуренція навкруги… Не лише гонитва за фальшивими цінностями та досягнення результатів по головах інших… Ні, не тільки це є! Також є місце і час відчути себе вільним, дихати своїм власним життям на повні груди, а головне – люди, яких після двох спільних днів знаєш мов купу років! Люди, після спілкування з якими в середині хтось перемикає тумблер з положення «депресія» у положення «оптимізм».

Мій колега каже, що наші думки матеріальні. Буцім, варто чогось захтіти, і враз про те забути, після чого як він твердить: «Запускаются определенные маховики мироздания и всё задуманное воплощается в жизнь». І от як не дивно, але замислився над цим, і зрозумів що саме так все життя зі мною і відбувається – але не завжди вдається про те, чого так хочеш забути, аби ті маховики запустилися…))) Та разом з тим, коли все складається, то вже потім коли тебе щось приємне спіткало, згадуєш, як сильно ти цього колись хотів – і стає ще приємніше! Мабуть, чогось подібного колись хотів і я, і судячи з усього, добряче про те забув, якщо воно все так гарно втілилось!

 

08.2012.