Таємничими стежками Косівщини

Давня святиня Текучі (звідки почалася екскурсія) – Церква,  яка, за словами жителів , споруджена у 1832-1833 рр. Від церкви завивисті стежки ведуть урочищами  Площа , Гречуське, Якіми, Жолоб, Растовий, Труфанівка, Френчела, Багна.  Річка Варіатка (від слова «варіювати» , себто бунтувати)  під час сильних злив затоплювала колись прибережні хати.  Виявляється, у  період з 1914 – по 1920рр. в школі були 4 класи, які вчила одна вчителька (відомо лише її прізвище – Трутяк). «Просвіта» була організована у хаті місцевого жителя, читальня працювала, задовільняючи освітянські потреби.

Рухаємося далі вздовж покладів славнозвісної “текуцької соровиці”. В 1940 рр. поширеним було солеваріння. Видобуту сіль міняли у Тернопільській області  на збіжжя: пшеницю, жито, кукурудзу. Сіль тут є і зараз, просто таки чекає переробки й тече водяними солоними струмочками. Люди приходять сюди, щоб набрати “соровиці”, адже її додають в борщ, до мяса, солять салати і т.і.

“У 1950 році нараховувалося приблизно 380 дворів. У повоєнні часи люди  жили бідно, але незважаючи на це, панувала єдність”  – розповідає місцева жителька,  75 -річна Юлія.

Дружність текучан виражалася у вдаємодопомозі – спільних толоках: косили, сапали, громадили сіно. У час Різдвяних свят разом ходили  колядувати, Великодні дні збирали  текучан біля церкви, де перепелоньки водили, під час яких дарували один одному розписані писанки.

Селяни займалися переважно сільським господарством.  Про вівців жартували «вберихата», оскільки із їх шкур зшивали  одяг: «кожухи»,  «кіптарі», а з вовни пряли «капці», «онучі», «светри», «петики», «ліжники», «верети». Взуття – гуцульські «постоли»,  виготовляли  зі шкур телят.

Землю обробляли самотужки конями і навіть биками, яких упрягали в ярмо і взимку возили сіно та дрова, їздили в Коломию по муку, пшеницю. Хліб пекли лише на Великдень та Різдво, а будні дні обходилися переважно  кукурудзяними коржами та буряниками. Весільний стіл складався переважно із 3 основних страв: студенець, голубці, борщ.  Часи 1954 – 1990рр. – часи колгоспів в Україні, які поширилися і на Текучу.

Добираємося до присілка Морданівка с.Акрешори, долаючи стрімкі схили та протяжну смугу лісу. Побут, одяг, традиції рідного краю, а зокрема і Текучі, від давнини і до сьогодні зібрані у музею В. Петрука.

У своєму музею молодий священик збирає по частинках історію побуту та культури гуцулів Косівщини. Насамперед тут виставлені старовинні речі  з Акрешори, Текучі, Верхнього Березова, Середнього Березова, Нижнього Березова.

Наш екскурсовод – пані Ганна детально розповідає про кожну річ, яка збереглася до наших часів, несучи в собі безцінну історію.

Є тут і ліхтарня, виготовлена далекого 1922 року;  на вішаках – жіночий та чоловічий одяг: кіптар, вишиті сорочки, шилінові спідниці, запаски; каганець, що й досі світить на основі згорання олії або лою; терлиця для ламання, тертя стебел льону, конопель та очищення волокон від костриці; глиняні горщики; подотно із зображенням гуцулки.

“Хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього!” – каже українське прислів‘я. Сподіваюся, маємо шанс виховати юне покоління у дусі патріотизму, щоб безцінні знання переходили до прийдешніх поколінь.

Авторка фото і тексту Марія СТРУК.