Річка туристична
Перша письмова згадка про село Річка в 1694 р. Межує з селами Соколівка, Шепіт, Брустури, Прокурава, Шешори. Відстань від Косова 15 км, від залізничної станції Вижниця — 26 км. Висота над рівнем моря в центрі 536 м.Присілки: Потайник, Припір, Боднарево, Рижі, Буковець, Підбуковець, Дроцмани, Гримали, Марли, Середнє, Кичера, Біси, Підбрусний, Брусний, Туні, Шевелівка. Ріка Річка, потоки безіменні. Лісові урочища: Лисичник, Дебеслівка, Мазівка, Іванкове. Вершини на території села: Буковець (1059 м), Брусний (965 м), Кичера (942 м), Хеґа (806 м), Семеново (747 м). Є виходи на поверхню неогенових порід на хребтах Брусний та Семеново.
Річка — мальовниче карпатське село, стародавній центр народного мистецтва Східних Карпат. Щодо походження назви даного населеного пункту, то згідно з легендою на території села 400 років тому шуміли столітні ліси, а на вершинах були полонини. Власником цих полонин був багатий Мицкан. Він вирішив оселити над річкою свого сина. Згодом виникло село, хати будували вздовж річки. Ось так і виникла назва села Річка.
907 господарств, 2450 жителів. Типові прізвища: Білак, Грепіняк, Григорчук, Грималюк, Кіщук, Копчук, Мартищук, Михальчук, Пітеляк, Тонюк, Шатрук.
Спілка селян «Перлина Гуцульщини» (голова М.Мартищук) нараховує 190 членів, за нею закріплено 150 га угідь. Населення займається промислами, зокрема різьбою по дереву, ліжникарством. У селі живуть члени Спілки художників В.Тонюк, також відомі Різьбярі М.О.Кіщук, П.О.Кіщук, Д.О.Кіщук, Б.Білак, Д.П.Білак.
За часів польського панування в селі діяла читальня «Скала». В 1946 році була створена сільська бібліотека. Талановита молодь села брала участь в танцювальному та драматургічному гуртках і робила постановки п’єс «Украдене щастя», «Безталанна», «Сатана в бочці» та ін.
Середня школа (директор М.Кіщук) в типовому приміщенні, збудованому в 1975 р. Найдосвідченіші вчителі — М.Мартищук, І.Кіщук, М.Копчук. Народний дім побудований у 1952 р., споруджується новий. Два фелшьдшерсько-акушерські пункти (зав. М.Кіщук та Г.Білак), великий торговий комплекс.
Релігійна громада користується церквою св. Василія. Храмове свято 14 січня (Василія Великого). Церква повністю дерев’яна і є зразком споруди гуцульської школи народного дерев’яного зодчества, на її стінах зберігся олійний живопис XIX ст. Церковна дзвіниця цегляна, отинькована, з п’ятьма арковими прорізами для дзвонів.
Село Річка є осередком художньої обробки металу. Значну художню спадщину тут залишили майстри мосяжного мистецтва Марко Мегединюк, Іван Тинкалюк та Микола та Михайло Медвідчуки. В асортименті їх виробів: пряжки, брошки, ґудзики, кулони, канцелярське приладдя, лускоріхи, топірці, декоративні метали, які використовували для орнаментування шкіряних виробів.
Найзнаменитіша в селі Річка, звичайно ж різьбярська справа, адже тут навіть є власна школа різьбярства. У селі народився й творив один із найвидатніших майстрів гуцульської різьби та інкрустації Марко Мегединюк (1842–1912, похований у Косові на Москалівському кладовищі); тут усе життя прожив майстер випалювання по дереву І. Грималюк (1904–1989).
Іван Юрійович Грималюк (1904–1989) народився в селі Річка, Косівського р-ну Івано-Франківської обл. Визначний народний майстер художнього випалювання та заслужений майстер народної творчості України (1982).
Саме Іван Грималюк започаткував художнє випалювання по дереву, яким оздоблював боднарські вироби. Сьогодні бондарські традиції продовжує його внук Іван.
Боднарством у родині Грималюків займались з діда-прадіда. Іван Юрійович перейняв ремосело від батька і вже з 14 років працював самостійно. У 1940 — один із перших членів косівської артілі «Гуцульщина» та філіалу артілі у Річці. Також працював у Косівських художньо-виробничих майстернях ХФ УРСР.
Серед його виробів: коновки, гарчики, бербениці, бочівки, фаски, рогачі, сільнички, цебрики, дійнички, кошики, двійнята, пасківці, ложкарі, рахви, відра, маслянки, черпаки, полонники, вази.
Учасник численних всесоюзних, обласних та міжнародних виставок: США, Канада, Болгарія, Угорщина, Югославія, Польща, Великобританія. Твори Грималюка зберігаються у багатьох музеях України, Росії, Білорусі, Естонії.
Майстерня Миколи Грепіняка
- Адреса: с. Річка, біля місцевого ліцею
- Майстерня на карті
- Тел. +38097 973 2265
Микола Грепіняк — відомий майстер різьбярства та інкрустації в третьому поколінні. Інкрустація вимагає ювелірної точності та бездоганного знання геометрії, адже кожна деталь — бісер, перли, деревина різного кольору, метал вставляється у вирізаний вручну отвір, ідеально підігнаний під її розмір. Ви маєте можливість побачити складний процес створення інкрустованих виробів та доторкнутись до мистецтва, яке прославляє це село з 19-го сторіччя.
Майстерня Віталія Мартищука
- Адреса: с. Річка, на початку села, дорога від каплички
- Тел. +38098 049 9146
Віталій Мартищук — талановитий майстер художньої обробки металу (мосяжництва) та спадковий майстер з інкрустації дерева. Він виготовляє предмети побуту та декоративні речі з дерева, бартки, використовуючи традиційні гуцульські орнаменти.
Історія храму: Це вже третя церква на цьому місці. Першу збудували ще у 1716 році. Нинішній дерев’яний храм звели у 1896 році за проєктом відомого майстра Івана Гарасим’юка.
Особливість: Церква має унікальні внутрішні стінописи 1920-х років та розташована посеред мальовничих краєвидів Покутсько-Буковинських Карпат, неподалік від однойменної річки Річка.
Культурно-туристичний проєкт «Сторічна хата»
За вашим запитом найімовірніше йдеться про відомий культурно-туристичний проєкт «Сторічна хата», розташований у високогірному селі Річка (Косівський район, Івано-Франківська область).
Це автентична гуцульська оселя, побудована ще у 1903 році на висоті 790 метрів над рівнем моря. Проєкт став дуже популярним у соцмережах завдяки історії відновлення старовинної спадщини та розвитку локального туризму.
Головне про «Сторічну хату» в селі Річка:
• Історія та відновлення: Навесні 2022 року сторічний будинок придбало подружжя Інни Клімової (Чудайкіної) та Едуарда Чудайкіна, які переїхали з Києва. Вони зберегли унікальну архітектуру будівлі, поєднавши її з сучасними технологіями — на території облаштували автономну сонячну електростанцію та інтернет Starlink.
• Культурний осередок: Зараз хата функціонує не лише як гостьовий простір, а й як майданчик для подій. Тут проводять заходи, поетичні вечори, кінопокази, заняття з йоги, а також підтримують місцевих ремісників (проєкт «Сусідське»).
• Де стежити та забронювати: За повсякденним життям у горах, анонсами ретритів та можливостями відпочинку можна спостерігати на офіційній сторінці @storichna_hata в Instagram.
Оглядовий майданчик Христос на горі Буковець-Річківський у Снідавці (новинка 2027)
На бетонному постаменті стоїть 3-метрова статуя Ісуса Христа, над якою працював відомий скульптор.З оглядового майданчика відкривається вид не тільки на мальовничі краєвиди Карпат, а також на три церкви, в трьох різних селах нашого району. А наголовніше, цей оглядовий майданчик зведений на честь нашої спільної перемоги над російським ворогом. До речі, збудований оглядовий майданчик для людей, на власні кошти місцевого жителя. Поруч із майданчиком є ще три цікаві туристичні локації у селі Снідавка: Верхні Терношори, сироварня “Далекі Гори” та Нижні Терношори (Терношорська Лада).
Гора Буковець-Річківський (1060 м) – це суцільна полонина, на відміну від сусідніх хребтів, тому краєвиди та енергетика дуже схожі на легендарний Свидовець в мініатюрі. Це означає, що вона повністю «лиса», тобто незаліснена. Тому десь із середини підйому вже видно всі сусідні гори на 360 градусів. Хоча варто бути уважним, адже на пасовиськах і на дорозі є багато корів, коней і биків.
Хребет Брусний
Брусний – гірський хребет у Покутсько-Буковинських Карпатах з висотою до 950 м. Розташований у Косівському районі, у межах Національного парку «Гуцульщина».
Хребет cкладається з пісковиків та сланців, вкритий мішаними лісами. І хоча цей хребет практично не відомий для косівських мандрівників та туристів, але якщо підніматися з села Прокурава, то з вершини Брусного відкриваються чудові краєвиди Карпат на 360 градусів.
Похід на Чорний Грунь (через Ігрець)
Чорний Грунь – гора в масиві Покутсько-Буковинських Карпат, з висотою 1386 метрів над рівнем моря. Найближчий населений пункт – село Бережниця, Верховинського району, хоча швидше на гору можна потратити через хребет Ігрець з Буковецького перевалу.
Через Грунь проходять кілька туристичних маршрутів – «На гору Грегіт», «Від Пруту до Черемошу». Гора повністю заліснена, з невеликими розсипами каміння (греготами) на вершині. На Гуцульщині досить часто називають гори грунями, наприклад Чорний Грунь є також в масиві Горгани, Рахівського району Закарпатської області, з висотою – 1486 метрів. Тому ці вершини досить часто плутають.
Також цікава прогулька па гору Шендрівку (1377 м). Вона лежить в пасмі Ігрецькім — йдеться туди приблизно п’ять годин, щоб покрити віддаль на одинадцять кілометрів.
Хребет Сокільський
Сокільський хребет — частина Покутсько-Буковинських Карпат у межах Косівського району Івано-Франківської області. Загальна протяжність — 15 км., максимальна висота — 940 м.
Сокільський, як і Писаний Камінь, користується великою популярністю серед туристів, — як мешканців Косівщини, так і гостей з інших міст. Піший маршрут є досить простий і легкий. З вершини хребта відкриваються чудові краєвиди на Ігрець, Хоминський та Писаний камінь.
Серед цікавинок — велика кількість мальовничих пісковикових скель (висотою до 40 м.). На багатьох з них прокладені скелелазні маршрути, тому радимо захопити з собою альпіністичну мотузку, метрів так з 50, альпіністичну систему і кілька карабінів, — додатковий викид адреналіну гарантовано.
Легенда також відзначає, що на камінні була сторожова залога опришків, які трембітою подавали сигнал про небезпеку. Найвищою з трьох скель є Чортів палець, або Бесівський камінь, який піднімається по крутосхилі на висоту близько 30-ти метрів. За характером наскельних зображень, структурними особливостями можна дійти висновку про те, що на Лесівському камінні виявлено унікальне святилище, яке має складну структуру.
Веломаршрут «Буковець-Ріцький»
- Назва маршруту: «Буковець-Ріцький»
- Географічний район маршруту: Косівський район
- Номер / колір знакування: №6, Чорний
- Призначення: Рекреаційний
- Спосіб пересування: Велосипед
- Довжина маршруту: 32 км
- Перепад висот (м): 860 м
- Середня тривалість пересування: 5.5 год.
Важкий велосипедний маршрут середньої протяжності призначений для досвідчених велосипедистів, проходить по території Косівського району.
Маршрут починається біля автобусної зупинки в с. Соколівка та йде по дорозі вздовж річки Річка до одноіменного села, де звертає та підіймається на хребет Буковець-Ріцький та йде по ньому до телевізійної вежі. Далі спуск в с. Снідавка, дорога проходить по ур. Каменець та ур. Терношори та простує вздовж річки Безулька і виходить в с. Яворів, а далі по асфальтовій дорозі рухаємось до точки старту — автобусної зупинки в с. Соколівка.
Велотріп Косів-Снідавка (через Річку):
На сайті ВелоКосова вже є опис маршруту на Буковець-Річківський через села Річка та Снідавка, а також є gps-трек та фотозвіт. Проте, в дуже короткому описі маршрут починається аж із Соколівки і там же закінчується. Тому я вирішив описати більш детальніше мандри в Снідавці та Річці, бо воно того варте.
Веломаршрут Косів–Шешори через Брустури
Цей маршрут один із найпопулярніших на сайті ВелоКосів і вже має більше 18 тисяч переглядів! А все тому, що село Шешори найбільш відоме і бажане для туристів з усього Косівського району. На маршруті розташована Святодухівська церква в селі Соколівка, а поряд єдина в Косівському районі двоповерхова каплиця. Там обов’язково потрібно побувати, адже це справжнє чудо архітектури.
- Велотріп з Косова в Шешори (через Брустури): фотографії
- Велотріп з Косова в Шешори (через Брустури): gps-трек
Дальші цікаві прогульки можна відбувати до с. Шешор. Ця дорога дорівнюється приблизно одинадцятьом кілометрам. Вона веде до с. Шешор через Брусний. Мандрівка до с. Брустур теж дуже цікава. Ця дорога дорівнюється п’яти кілометрам, яку можна покрити за яких дві години. Сюди можна йти трьома різними дорогами: одна з них провадить через Середній, друга через Нижнє Поле, і третя через Гипровату. Не зле зробити прогульку звідсіля до Яворова, до якого дорога недалека — всього п’ять кілометрів і її легко покрити за одну годину. Ця дорога проходить через перевал між Вороніжем і Борсучним та приводить до церкви в Яворові.
Дещо дальшу прогульку можна відбути до с .Криворівні, куди буде яких 18 км і на яку треба зужити не менше 7 годин, щоб її подолати.Також не близька віддаль до Верховини, але дорога приємна й багата на природні краєвиди. Ця дорога тягнеться яких 23 км, яку можна подолати за вісім годин. Вона проходить через Шандрівку, далі йде під Буковець, а ще далі на — Білу Кобилу. А з неї сходиться через Прислуп, попід Вінчину, до Ільців Горішніх. Ця прогулька ще багата й тим, що дає можливість запізнатися з шпилями групи Гордієвських.
Більшість населення села Річки зайняте в мистецькім промислі. В селі тяжко знайти родину, в якій би не різьбили чи не випалювали б дерева. Тут міститься музей, в якому можна дістати інформації (і оглянути його вироби) про найславнішого річківського різьбаря минулого, Марка Мегединюка (1842-1912), який першим на Гуцульщині застосував інкрустацію бісером на дереві. Також тут, в музеї, є вироби других різьбарів: Ф. Якиб’яка (1877-1959), Я. Тонюка (1903-1957), В. Білака, братів Кіщуків — Івана, Миколи та Василя та багатьох інших. В селі міститься різьбарська філія Косівського промислово-художнього об’єднання “Гуцульщина”.
Не забуваймо їхні імена
Українці — народ мужній, вкорінений у свою землю, довірливий і сентиментальний, від сліз «Ой, у лузі червона калина» — до відчайдушної відваги, переживає важкі часи, маючи за плечима не менш тяжкий досвід трагедій української нації — розстріли комуністами, більшовиками та, навіть, мадярами.
Молодь не відає про це, і тільки старожили сіл Соколівки та Річки знають, що на горі Вершєтка (869 м над рівнем моря, північно-східне продовження хребта Брусний), на присілку Підбрусний в с.Соколівці є могила односельців, яких влітку 1944 року розстріляли мадяри (під час Другої світової війни Угорщина була союзницею фашистської Німеччини).
Житель села Річки Петро Петрович Григорчук розшукав людей, доля яких припала на ті лихі часи, це — Василь Тихонович Гуменюк, Петро Онуфрійович Григорчук, Параска Іванівна Сумарук, Анна Юріївна Кушмелин-Копчук, Анна Юріївна Стефурак, Євдокія Василівна Шкондеюк, і почув від них моторошну розповідь.
Петро Григорчук переповідає: «У кінці червня на початку липня 1944 р. окупаційна влада, а саме — угорське (мадярське) військо, проводило в селах Соколівці, Річці та їх околицях облаву. Шукали партизанів з метою проведення каральних заходів — як помсту за розстріляних мадярських військових загоном УПА в с.Черганівці.
Підозрювали всіх, без винятку, чоловіків, котрі, зрозумівши це, тікали в ліси та гори, рятуючись від окупантів. Окупанти забирали в селян худобу, фураж, вози. Того, хто протестував — били; тих, хто тікав чи переховувався — ловили і вбивали. Так сталося на присілку Лейби (с.Річка), де в ямі-пивниці у Миколи Петровича Сенчука, 1896 р.н., переховувався Петро Романович Атаманюк, 1911 р.н. Його мадяри знайшли і вбили. На присілку Шевелівка розстріляли Петра Миколайовича Білака, 1913р.н..».
Каральну операцію проводив батальйон солдат. Вони прочісували ліси одночасно з сіл Соколівки і Річки, в напрямку хребта Брусного. На самій вершині г. Брусний, в окопі, чергував кулеметник. Це було полювання на людей. Всі, хто жив чи перебував у той час на присілку Підбрусний (соколівський бік), підпав під цю каральну акцію.
«Виловили 15 чоловік, яких повинні були спровадити в Соколівку, до приміщення теперішньої школи, щоб встановити, хто є хто. Однак під горою Вершєтка, без будь-яких звинувачень, без суду і слідства, мирних жителів двох сіл безжалісно розстріляли карателі. Котрі дужчі з горян, пробували тікати (Юрко і Луць Григорчуки однак кулі наздогнали і їх. Тіла вбитих поспіхом поскидали у вибалинок в лісі і прикрили гіллям», — згадували очевидці.
Десь в кінці серпня на початку вересня 1944 р. тіла загиблих знайшли пастухи, що випасали худобу, та дали знати в село Соколівку. Зійшлися люди. Влада дала дозвіл на поховання вбитих в одній могилі на г. Вершєтка. Тільки одного страченого з п’ятнадцяти — Максима Івановича Кушмелина, 1914 р.н. — його дружині Анні Юріївні Кушмелин, 1920 р.н., дозволили забрати в село і поховати на сільському цвинтарі, бо вона дала дошки для домовин убитих.
Чин похорону проводив молодий священник з Соколівки Мирослав Гнатишин. Очевидиця Євдокія Василівна Шкондеюк йшла з процесією з церкви на гору.
Там і поховали їх. Чотирнадцятьох. В одній могилі. В два ряди. Невинних жертв фашизму, війни, протистояння. Ось їхні, світлої пам’яті, імена: Григорчук Дмитро Григорович, Григорчук Олексій Дмитрович, Григорчук Іван Дмитрович, Григорчук Іван Олексійович, Григорчук Юрій Федорович, Григорчук Лук’ян Федорович, Григорчук Петро Федорович, Данилюк Дмитро Палійович, Данилюк Андрій Палійович, Стефурак Василь Дмитрович, Павлюк Микола, Самокіщук Петро Іванович — з с. Соколівки; Кіщук Василь Миколайович — з с. Річки.
Майже 40 років могила була без хреста, лише на початку 1980-х її обгородили штахетником і посадили біля неї горіхове дерево.
«Варто би більш достойно облаштувати це поховання — насипати курган, поновити огорожу, викарбувати імена загиблих. Забути їх ми не маємо права, наш обов’язок — їх пам’ятати», — каже Петро Петрович Григорчук.
Льодове містечко в Соколівці на Йордана (Водохреща)
Підготовка та святкування Водохреща чи, як говорять на Гуцульщині, Йордану — традиція, що базується на давній загальноукраїнській, і в той же час тут вона набула досить своєрідної форми. Так, в селі Соколівка Косівського району, окрім традиційно вирубаного хреста в ополонці, з льоду вирізають браму, дерева, янголів, інформують
Соколівка налічує більше десяти присілків. Кожного року напередодні свята на ріці працюють жителі одного з них. 2000 року хтось проявив фантазію й вперше вирізав не лише хрест, але й браму. Присілок, що працював наступного року, вдосконалив знахідку попередників і додав свої елементи. Тепер рік за роком льодове містечко збільшується, традиція зміцнюється. А сьогодні мешканці Соколівки чекають у льодове містечко туристів та гостей. Пропонуємо переглянути відео приготувань з висоти пташиного лету. Раніше йшлося, що сьогодні православні і греко-католики відзначають Богоявлення Господнє.
У косівському селі Соколівка майже 30 років поспіль на Йордана біля річки споруджують льодове містечко. Кожного разу придумують щось нове. Якщо зима тепла, то замість криги пиляють березу. Робота кипить аж тиждень: усі від старого до малого кидають свої справи і цілою громадою йдуть до річки будувати. Бо то є традиція. На Франківщині далеко не одне село зводить льодове містечко на Йордана, але в Соколівці кажуть, що саме вони були найперші. Офіційно почали традицію ще в ’92-му, придумали її церковні брати.
«За комуністів ми роками мусили потайки святити воду на Йордана, – каже Василь Кознюк. – А коли стали незалежними, людям у селі захотілося, аби то було гарно, пишно». Хоча настоятель сільського Храму зішестя святого Духа отець Василь Дійчук пригадує, як був ще малим, коли в Соколівці до Йордана зробили перший великий хрест із льоду. І то було наприкінці 80-х. Зібралися кілька ґаздів і після Святвечора, коли добряче стемніло, пішли «на ріку» вирубувати кригу.
Соколівка – село велике, має аж 22 присілки. Щороку льодове містечко споруджує інший присілок, або об’єднуються кілька малих. Виходить, що черга кожного присілка наступає приблизно раз на 10-12 років. Цікаво, що між присілками ще здавна зародилася конкуренція: кожна громада старається вигадати щось цікавіше, ніж у попередні роки. Тому щоразу дійство стає все більш помпезне. «Що би то був за гуцул, якби не хотів зробити краще, ніж у сусіда?», – сміється Василь Кознюк. А ще буде фотозона, дзвіниця, довжелезна арка, яка світитиметься гірляндами, велика золота зірка, красиво облаштований підхід до води і дерев’яна палатка, аби перевдягнутися.
До речі, усі витрати на спорудження містечка бере на себе задіяний присілок. Люди починають збирати гроші ще з осені. Цього разу кожна хата здавала по три тисячі гривень. Хоча це не примусово. Якщо в сім’ї біда, то ніхто не вимагатиме грошей. Кожного року на початку зими вся Соколівка переживає, чи буде лід. Ще донедавна майже завжди був. Кригу спершу брали у Косові в ставках, а потім свої ставки викопали у селі.
На Йордана до Соколівки щороку з’їжджається купа люду, не лише з області, але й з України – побачити льодове містечко. Дорога від центру до річки завше забита людьми і машинами, а це аж кілометр. Якось маршрутний автобус відстояв цілу годину поки зміг проїхати.
«Таке багаторічне слідування традиції є ще й чудовим прикладом для наших дітей, – каже отець Василь. – Вони помагають батькам, теж діляться своїми ідеями… Ви би бачили, як у них очі горять. Розумієте, у Соколівці така згуртована і свідома громада була завжди. Сільську церкву, яка діяла ще з 1866 року, люди зуміли зберегти протягом усієї радянської доби. Навіть ті, хто працював на державних роботах, кожного тижня їхали до Франківська до уповноваженого в справах релігії писати заяви, аби не дали церкву закрити. Потім людям за це навіть пенсію не давали. З нашого храму комуністам так і не вдалося зробити склади».
Фактично вже за кілька тижнів до Водохреща господарське життя в одному з присілків Соколівки завмирає, люди живуть лише льодовим містечком.
Те, що власними силами сотворили ці талановиті майстри і справді вражає своєю довершеністю. Це і дзвіниця у формі вхідної арки, і церковця-каплиця, і пам’ятник «Слава Україні», величаві хрести, віфлеємська шопка з березового матеріалу. Дітей потішає льодяна гірка. Спорудження льодового містечка вже стало доброю традицією для соколівчан. Створені місцевими умільцями унікальні різдвяні атрибути засвідчують про глибоку віру і любов людей до Всевишнього, їхню жертовність щодо дотримання релігійних традицій.
18-19 січня священики здійснюють чин освячення води. Вважають, що від Надвечір’я Богоявлення (18 січня) і до півночі Богоявлення Господнього (19 січня) уся вода набуває чудодійних властивостей, які зберігає протягом усього року. Люди здавна вважали освячену йорданську воду за велику святість. її мали у кожній родині, бо вірили, що вона має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Ця вода і справді зберігає в собі якусь надприродну силу: вона не псується, не набуває неприємного запаху. Феномен йорданської води підтверджують і науковці. Вона допомагає зцілити тілесні і душевні недуги. На Водохреща чимало охочих занурюються в крижану купель, щоб отримати заряд здоров’я на цілий рік.
А ще фізичні властивості води підсилює позитивною енергією щира молитва. Отож віряни у свято Водохреща молилися й за тих, хто оберігає наш спокій, молилися, щоб нарешті запанував мир в Україні, щоб наша держава була цілісною, чого хотіли й за що боролися наші діди і прадіди.
Двоповерхова капличка в селі Соколівка
Чудовою і оригінальною спорудою є двоповерхова капличка в селі Соколівка, біля річки за церквою. При нагоді стараюсь туди заїжджати на велосипеді.
Каплиця – це невелика християнська будівля без спеціального приміщення для вівтаря. В Європі їх ще називають – капелла, а в Росії – часовня. Назва походить від терміну «часы», так називаються короткі служби в Православній та Католицькій церковних конфесіях.
Раніше каплички будувалися в місцях поховання святих, явлення Божих сил, цілющих джерел. Також, як правило, їх споруджували у віддалених районах для людей, які в силу старості чи отриманих каліцтв, не могли постійно ходити на службу в головний храм і тому відвідували каплицю. Насправді, ця традиція має давнє коріння і в свій час була виправданою. Як відомо, гуцули є глибоко релігійні люди і за жодних обставин не могли пропускати Службу Божу. Але так як люди в горах жили далеко один від одного, а церква була лише одна в центрі села, то через погоду, особливо взимку, добиратися туди було дуже важко. Тому люди разом будували маленькі церкви (каплички) на куті чи в присілку, щоб молитися і не грішити.
Як відомо, найкращий спосіб мандрувати до Косівщини – це велосипед! Саме тому всі детальні описи маршрутів та gps-треки описані мною на сайті «ВелоКосів»..
З повагою, Тарас Пасимок — журналіст, громадський активіст, засновник та адміністратор проекту «Місто КОСІВ»
Підтримай волонтерський проект
Підтримати волонтерський проект без жодного фінансування за 15 років.
Приватбанк: 4149499074529031
Сьогодні вперше відвідав майстерню Миколи Грепіняка в селі Річка, дякую за гостину, все було дуже гарно!
Музей-майстерня Івана Грималюка
Музей-майстерня Івана Грималюка в селі Річка
Іван Юрійович Грималюк (1904–1989) народився в селі Річка, Косівського р-ну Івано-Франківської обл. Визначний народний майстер художнього випалювання та заслужений майстер народної творчості України (1982). Купитикарти
Саме Іван Грималюк започаткував художнє випалювання по дереву, яким оздоблював боднарські вироби. Сьогодні бондарські традиції продовжує його внук Іван.
Боднарством у родині Грималюків займались з діда-прадіда. Іван Юрійович перейняв ремосело від батька і вже з 14 років працював самостійно. У 1940 — один із перших членів косівської артілі «Гуцульщина» та філіалу артілі у Річці. Також працював у Косівських художньо-виробничих майстернях ХФ УРСР.
Музей-майстерня Івана Грималюка в селі Річка
Коновки, гарчики, бербениці, бочівки, фаски, рогачі, сільнички, цебрики, дійнички, кошики, двійнята, пасківці, ложкарі, рахви, відра, маслянки, черпаки, полонники, вази
Коновки, гарчики, бербениці, бочівки, фаски, рогачі, сільнички, цебрики, дійнички, кошики, двійнята, пасківці, ложкарі, рахви, відра, маслянки, черпаки, полонники, вази
ВелоКосів відвідав музей-майстерню Івана Грималюка
Серед його виробів: коновки, гарчики, бербениці, бочівки, фаски, рогачі, сільнички, цебрики, дійнички, кошики, двійнята, пасківці, ложкарі, рахви, відра, маслянки, черпаки, полонники, вази.
Учасник численних всесоюзних, обласних та міжнародних виставок: США, Канада, Болгарія, Угорщина, Югославія, Польща, Великобританія.
Твори Грималюка зберігаються у багатьох музеях України, Росії, Білорусі, Естонії.
Не забуваймо їхні імена
Українці — народ мужній, вкорінений у свою землю, довірливий і сентиментальний, від сліз «Ой, у лузі червона калина» — до відчайдушної відваги, переживає важкі часи, маючи за плечима не менш тяжкий досвід трагедій української нації — розстріли комуністами, більшовиками та, навіть, мадярами.
Молодь не відає про це, і тільки старожили сіл Соколівки та Річки знають, що на горі Вершєтка (869 м над рівнем моря, північно-східне продовження хребта Брусний), на присілку Підбрусний в с.Соколівці є могила односельців, яких влітку 1944 року розстріляли мадяри (під час Другої світової війни Угорщина була союзницею фашистської Німеччини).
Житель села Річки Петро Петрович Григорчук розшукав людей, доля яких припала на ті лихі часи, це — Василь Тихонович Гуменюк, Петро Онуфрійович Григорчук, Параска Іванівна Сумарук, Анна Юріївна Кушмелин-Копчук, Анна Юріївна Стефурак, Євдокія Василівна Шкондеюк, і почув від них моторошну розповідь. Купитикарти
Петро Григорчук переповідає: «У кінці червня на початку липня 1944 р. окупаційна влада, а саме — угорське (мадярське) військо, проводило в селах Соколівці, Річці та їх околицях облаву. Шукали партизанів з метою проведення каральних заходів — як помсту за розстріляних мадярських військових загоном УПА в с.Черганівці.
Підозрювали всіх, без винятку, чоловіків, котрі, зрозумівши це, тікали в ліси та гори, рятуючись від окупантів. Окупанти забирали в селян худобу, фураж, вози. Того, хто протестував — били; тих, хто тікав чи переховувався — ловили і вбивали. Так сталося на присілку Лейби (с.Річка), де в ямі-пивниці у Миколи Петровича Сенчука, 1896 р.н., переховувався Петро Романович Атаманюк, 1911 р.н. Його мадяри знайшли і вбили. На присілку Шевелівка розстріляли Петра Миколайовича Білака, 1913р.н..».
Каральну операцію проводив батальйон солдат. Вони прочісували ліси одночасно з сіл Соколівки і Річки, в напрямку хребта Брусного. На самій вершині г. Брусний, в окопі, чергував кулеметник. Це було полювання на людей. Всі, хто жив чи перебував у той час на присілку Підбрусний (соколівський бік), підпав під цю каральну акцію.
«Виловили 15 чоловік, яких повинні були спровадити в Соколівку, до приміщення теперішньої школи, щоб встановити, хто є хто. Однак під горою Вершєтка, без будь-яких звинувачень, без суду і слідства, мирних жителів двох сіл безжалісно розстріляли карателі. Котрі дужчі з горян, пробували тікати (Юрко і Луць Григорчуки однак кулі наздогнали і їх. Тіла вбитих поспіхом поскидали у вибалинок в лісі і прикрили гіллям», — згадували очевидці.
Десь в кінці серпня на початку вересня 1944 р. тіла загиблих знайшли пастухи, що випасали худобу, та дали знати в село Соколівку. Зійшлися люди. Влада дала дозвіл на поховання вбитих в одній могилі на г. Вершєтка. Тільки одного страченого з п’ятнадцяти — Максима Івановича Кушмелина, 1914 р.н. — його дружині Анні Юріївні Кушмелин, 1920 р.н., дозволили забрати в село і поховати на сільському цвинтарі, бо вона дала дошки для домовин убитих.
Чин похорону проводив молодий священник з Соколівки Мирослав Гнатишин. Очевидиця Євдокія Василівна Шкондеюк йшла з процесією з церкви на гору.
Там і поховали їх. Чотирнадцятьох. В одній могилі. В два ряди. Невинних жертв фашизму, війни, протистояння. Ось їхні, світлої пам’яті, імена: Григорчук Дмитро Григорович, Григорчук Олексій Дмитрович, Григорчук Іван Дмитрович, Григорчук Іван Олексійович, Григорчук Юрій Федорович, Григорчук Лук’ян Федорович, Григорчук Петро Федорович, Данилюк Дмитро Палійович, Данилюк Андрій Палійович, Стефурак Василь Дмитрович, Павлюк Микола, Самокіщук Петро Іванович — з с. Соколівки; Кіщук Василь Миколайович — з с. Річки.
Майже 40 років могила була без хреста, лише на початку 1980-х її обгородили штахетником і посадили біля неї горіхове дерево.
«Варто би більш достойно облаштувати це поховання — насипати курган, поновити огорожу, викарбувати імена загиблих. Забути їх ми не маємо права, наш обов’язок — їх пам’ятати», — каже Петро Петрович Григорчук.
Річка — це мальовниче село в Косівському районі Івано-Франківської області, розташоване в межах Косівської міської територіальної громади, приблизно за 15 км від районного центру — міста Косова.
Основні факти про відпочинок у селі Річка:
• Географія: Село розтягнулося уздовж мальовничої та крутої долини гірського потоку Річка на висоті близько 560 метрів над рівнем моря.
• Осередок ремесел: Річка відома як давній осередок гуцульського народного мистецтва, зокрема різьбярства та художнього випалювання по дереву (легендарні традиції роду Грималюків та місцевих майстрів).
• Туристичні маршрути: Звідси пролягають пішохідні маршрути та стежки в гори, наприклад, сходження на хребет Брусний, звідки відкриваються панорами на Карпати.
• Місцева природа: Поруч протікає заповідна річка Рибниця, а також безпосередньо сам потік Річка.
Вас цікавить детальніше туристичний маршрут саме по селу Річка та Косівщині — ознайомтеся з матеріалами на порталі МапаКосів.