Крента – березневий джек-пот!

Моя бабця колись казала: “Березень такий добрий, шо якби міг, то заморозив би теля в корові!” Народна мудрість, народжена досвідом поколінь. Та для того аби впевнитися в справедливості вислову, не  потрібно проживати кілька життів, достатньо пригадати минулий, позаминули, поза-позаминулий або будь-який березень. Ні для кого не диво, що погода в березні протягом дня може змінюватися кільканадцять разів. А що вже говорити про кілька днів чи тиждень?

 Тому-то, крім як назвати джек-потом ту погоду, що випала нам цього березня, нічого і не скажеш.

Де то таке хто бачив, щоб цілий тиждень у березні було сонячно і ясно? Може так і бувало колись, але ж не на вихідні. Бо відомий факт, якщо після двох непогожих днів раптом засяяло сонце, то прийшов понеділок…

А от ми не тільки бачили, а навіть встигли в гори сходити!

Отже,  після кількох марних спроб переступити через всі буденні перешкоди, нарешті настав ранок, коли ніч здалася надто довгою! Та кому ж спиться, коли на горизонті маячать гори, в яких не була цілих 3 (три, three, drei, trei, trois) місяці!

Ще тиждень тому у нас в лісі лежав сніг. А мій косівський товариш заклався, що вже цих вихідних я побачу квіточки. Чесно? Думала, намісимо снігу… які вже там квіточки під снігом? Підсніжники? То тільки в казках підсніжники під снігом, а в житті вони чекають, поки сніг зійде і сонечко добряче пригріє.

На південних схилах сонечко таки пригріло, але навіть в селах, в долинах, в затінках ще повно снігу.

 Але жодної квіточки ні на південних сухих схилах, ні в затінках…

Тільки сором лице лупить, бо сільські люди біля весняних робіт спішать поратися, а ми, “гороцькі пройдисвіти”, шукаємо собі труднощів і премося в гори, ніби на нас весни нема!

 Тільки всюдисущі пацанчуки не пропускають тих дивних людей з великими рюкзакамиі, нишком крутячи пальцем біля скроні, підказують дорогу і питають чи не важко 😉

Мапа малювала нам лінивий підйом, гуцулята обіцяли: “Пів-години і Ви на Кренті”, а йшли ми… не спішили 🙂 Трохи сніг обходили буреломами, трохи довелося йти через мокрющі сніжники, А КВІТОЧОК НЕМА!

 Але то писати довго, а йшлося весело! Вже й колибу “свою” побачили на горизонті, тільки квіточок – аж два вимучених крокуси… А обіцяно було ціле поле, ще й з справжніми підсніжниками, які на Буковині просто так не ростуть, тільки в квітниках.

Аж тут… обірвавши якусь чергову байку на пів-слові, я побачила те, про що так довго мріяла – ПІДСНІЖНИКИ!!! Кажуть, я так скрикнула, що поперелякувала супутників :)) Крокуси? Ні-і-і, білі, тендітні, крихітні дзвіночки – підсніжник звичайний, білосніжний, Galanthus nivalis.

Фотосесія, треба зізнатися, дещо затягнулася. А що перейматися? День теплий і вже довгий, хата на горизонті… Все – просто мрія, фен-шуй, як каже косівський колега 🙂

 Вечоріло, косі сонячні промені створювали таке правильне гарне світло для світлин… Але треба б уже рухатися до ночівлі, бо в рюкзаку чекає запікання фарширована рибка! 

Приходимо до хати, а хата закрита! Оп-па… а сонечко вже низько… Березень, хоч і теплий видався, але без наметів не заночуєш, а ми так розраховували на хату.

Поки ще не геть звечоріло, підтягуємо ремені на рюкзаках, пакуємо фотоапарати, щоб не спокушали зупинитися… і спішимо до наступної, видимої на горизонті, хати.  Ось вона, рукою подати, кілометра півтора, не більше. Але, піднявшись на пригорок, розуміємо, що чисте гірське повітря і неправильний ландшафт зіграли з нами звичний жарт – до хати явно більше кілометра і то треба пройти через долинку, скинувши висоту, і по добрячому сніжнику… А раптом вона теж закрита? А сонечко вже торкається диском Чорногори…

Благо, з того ж пригорка стало помітну ще одну хату, якої, за відрогом, не було видно раніше. Не роздумуючи довго, йду до неї. Поки мої підтягнуться, хоча б побачу чи відкрита вона, щоб дарма не спускалися…

 Нас чекала справжня гуцульська гражда. Не музейний експонат, а цілком реальна, де літують пастухи і в наш час. 

З першого погляду благенький китайський замочок, що висів на дверях, не викликав у мене сумнівів у тому, що хату відкрию, а потім і закрию так, що ніхто і не здогадається, що там хтось ночував. Тому гукнула товаришів і прийнялася розгинати кільце ланцюга, на котрому висів замочок. Розігнула, зняла замочок… і, знову несподіванка! Двері не відчиняються! Відчувається, що закрито зсередини і закрито надійно… Ламати двері чи вікна – на то ми не погодимося. Вже подумки готувалася ночувати на подвір`ї біля ватри. Але де одна голова добре, там 5 краще! Знайшли лаз через під. Там, порівняно з подвір`ям, справжні апартаменти! Тільки вхід високо і для малогабаритних… А у нас не всі пролізуть туди, куди з легкістю пробралась я 🙂 Йду відкривати зсередини ті двері, що не відкрили ззовні… І знову несподіванка! Справжній гуцульський замок. Все правильно, в гуцульській гражді, гуцульський замок… ми трохи не гуцули і нам туди зась… Але, шо не зробиш, коли березневий морозець починає пощіпувати носа? Знайшли ми код до того кодового замка! Щоправда, забрало у нас те нервів і часу, але за то нам була винагородою комфортабельна ночівля в хаті зі старовинною утваррю, шпаргатом, на ліжках і під образами… 

Рибка чесно дочекалася вечері – ми її, запечену в фользі на шпаргаті, з`їли і кісточкою не подавилися! 

Ранкова фотосесія. Як і сподівалися, зігріті сонячним теплом миті, закарбовані у цифрі, досі гріють душу спогадами.

 Сніданок, посиденьки на ганку, балачки… Фен-шуй, одним словом! 

 Аби хто не подумав поганого, наголошу, піля себе в хаті ми залишили чистоту і порядок, хату замкнули на той же гуцульський замок, а зовні повісили китайський замочок. Точнісінько все так, як до нашого приходу. 

Тільки-но ми вийшли додому, як помітили, що назустріч нам спішить гуцул. Виявилося, циганською поштою до господаря гражди дійшла вісточка, шо в хаті хтось ночував… Після детального розпитування, як нам вдалося потрапити всередину (минулої зими якісь горе-туристи сокирою розрубали двері, понівечили стареньку дідівську хату), пішов перевірити чи все залишили гаразд. Ми сказали, що зачекаємо, доки він перевірить. Враховуючи, що все залишили по-людськи, господар нас не наздоганяв. 

 Ще було багато квітів дорогою додому, значно менше снігу, приємна втома і відчуття позитивного заряду! Мегапозитивного! 

 Джек-пот у березня зірвано, але тепло тої мандрівки гріє серця спогадами ще і нині. Вкотре впевнююся, на прикладі цієї мандрівки теж, що, мабуть, головне в кожній подорожі те, хто поряд, а погода – то бонус!

Щирих товаришів і Вам поряд!