06.05.2012Архів сайту «Хочу в гори»Переглядів: 2 395

9 хлопців, одна я

Створення сайту – приємна штука, скажу Вам 🙂 Такий класний привід окунутися в спогади, передивитися стос фотографій, побачитися з людьми, яких не бачила купу років!

Щоб нашкрябати пару слів про цей похід, поїхала в Глибоку, в рідний турцентр, який мене і направив на гірський шлях, за фотографіями і звітом. Довго рилися всім гуртом в пошуках потрібного в “організованону хаосі” в кабінеті директора Дудки Анатолія Петровича, потім в “закромах”, потім… частину так і не знайшли 🙂 Але яка прозвучала фраза, поки шукали!!! Задля того, аби таке почути, варто було пройти всі походи, що пройшла! Увага, чоловіки і хлопці! Вчіться робити такі компліменти! Мене запитав співробітник, Руслан: “А може то не 94, а 2004 року звіт?” Народ! Оце ДА! Мені зробили комплімент на 10 років! Ходіть в гори, дівчата 😉 Руслан, дякую.

Отже… Що я можу розказати? Спогади, як з дитинства, розірвані на окремі моменти – нема чіткої зв`язаної послідовності: мокрий сніг і по кілька кілограмів того снігу на кожній лижі, неймовірне зоряне небо і балачки на ганку колиби, хата, в якій мали ночувати, але промахнулися і побачили її в стороні і доволі вище по схилу – рішення падати вниз в село і безкінечний шлях до того Шибеного, брудний, але сухий і теплий, гуртожиток лісорубів у Шибеному (доречі, його вже нема), і ще багато різних миттєвостей. Зрештою, я і була дитиною, хоч і здавалася собі дорослою і досвіченою туристкою – це був вже мій другий лижний категорійний похід і було мені… 16 років.

Під час пакування рюкзааків в турклубі я зробила для себе відкриття – нас буде 10, а з 10-ти тільки одна я – дівчина. Страшно? Нічогенько подібного! А де набрати тих дівчат, котрі б по добрій волі погодилися піти в лижний похід? Нести рюкзак важелезний, топтати сніги, мерзнути… та ще й лижі на собі тягнути! Ясна річ, “не женское это дело!” ну, одна, то одна, подумаєш… Зато я добре знаю керівника групи, Лєрчика (Качуляка Валерія Миколайовича), з ним я пройшла попередній похід, а також замісника керівника – Дудку Анатолія Птровича – він минулого походу був керівником, і свого вчителя зі школи – Блисенка Юрія Дмитровича. Решта – познайомимося.

Стартували з Путили. Власне, далі нитка маршруту, як і всі спогади, у мене уривчасті. Благо, можна подивитися, де то я насправді була, у звіті.

Наступне, що відкарбувалося в пам`яті – Свята вечеря. Вірніше, не сама вечеря, а 6 січня. 6 січня було вирішено, що до вечері нам потрібен свіжий хліб. Для того, щоб його придбати, треба було збігати на лижах кілька кілометрів до найближчого сільпо. Ні, тоді сільпо означало не мережу супермаркетів, а справжній сільський магазин, в який кілька разів на тиждень (1-2) завозили найнеобхідніше – мило, сірники, халву інколи і хліб. Чомусь вирішили відправити за хлібом з Юрієм Дмитровичем мене. По втрамобованій дорозі, на лижах, кілкьа кілометрів під балачки… пробігли залюбки. Тільки хліба в магазині не виявилося – от досада! Купили натомість печива, в формі звірушок різних, шось типу крекера. От і весь наш улов… Повертаємося через кілька годин до хати, куди нас впустили переночувати, переймаючись, що то ми скажемо, що йдемо без хліба, а нас зустрічають наші, наввипеердки вихваляючись, що була Господиня з хутора, котра нас на ночівлю пустила, і принесла величезного дома печеного свіжого хліба!

Якщо мені не зраджує пам`ять, то на фото з нами саме та жіночка. Частування перед виходом далі на маршрут.

Є у Мітяєва, барда, така пісня “Лето – это маленькая жизнь” . Так і кожен похід – маленьке життя. Коли починається похід, кожному по-різному, але потрібен день-два, щоб адаптуватися до ритму, навантажень, побуту, а потім починається звичайне життя. Правда, потім, повертаючись у блага цивілізації, процес адаптації стає зворотнім, і, часто, тривалішим і хворобливішим.

От і у мене подальші події походу набули характеристик звичайного розміреного життя, зі своїми радостями і складнощами, що запам`яталися загалом, однією емоцією, особливо не виділяючись з-поміж подій під час маршруту.

Тільки спалахи. Одна з ночівель в “п`ятизірковій” колибі: тепло, нари з сіном, ясна погода і надзвичайно зоряне небо… Скільки тоді падаючих зірок нарахувала… – все збулося!

Ще запам`яталися краєвиди з хребта Пнів`є. Природа нас тоді побалувала яскравим сонечком і безмежною видимістю.

З сонячними променями і ясною погодою серед зими і в гори прийшла відлига. Добре? Не холодно? Якби то так. Насправді, відлига в лижному поході означає, що йти далі треба, але то не так просто: снігу мокрого, важкого багато – без лиж провалюєшся, а в лижах – на них, не зважаючи на всі можливі мазюки, наклеюється миттєво по кілька кг того тістуватого снігу – провалюватися не провалюєшся, але шоразу піднімати неховзкі важкі лижі вимагає неабиякого зусилля. Чи варто розказувати про кумкання жабів у черевиках? 😉

Ну, і найсвятіше, без чого не відбувається жодний похід, жодна мандрівка – чуточку, зовсім трішечки, бодай збитися з шляху, якщо не заблукати повновісно. Ми, ясна річ, не оминули цю традицію. В передостанній день проскочили мимо місця ночівлі. Хату на схилі побачили вже далеченько в стороні і будучи добряче нижче. Враховуючи мокрий сніг на лижах і жабів у черевиках, дивовжно одностайно вирішили до хати не повертатися, а падати вниз, до Шибеного, не зважаючи на те, що вже геть звечоріло. Коли ми прийшли до того гуртожитку лісорубів? Опівночі? Десь так. Але по дорозі у всіх відкрилося спочатку друге дихання, потім, мабуть, третє, далі ще якесь резервне… І, вірите, ночівля в брудному напівзруйнованому, але сухому і теплому приміщенні – то було ЩОСЬ! :))

Маленьке життя, спільне для 10-х людей, давно трансформувалося в індивідуальне, кожного своє. На величезний жаль, Віталік Трафюк передчасно і трагічно залишив нас світ. Але, сподіваюся, кожен несе в собі часточку тих подій: і сонечко, і свіжий хліб, і мокрий сніг, і сміх через дрібниці…

Більше фотографій з цього походу Ви можете подивитися в фотогалереї . Не лінуйтеся сканувати і висилати мені ще, якщо у Вас десь збереглися фото з цього походу. Я їх обов`язково опублікую