подарунок на 20-ліття

Хто про які подарунки мріє на 20-ліття? Я, ніби й подорослішала з того часу, але мрію так само – похід! Класний похід – незабутній подарунок на все життя!

 Мені в мої 20 років підфартило по-дорослому! Саме на День мого народження було заплановано виїзд на маршрут в Румунію. Не все просто так, не просто прогулятися. Категорійна пішохідна трійка по трьох найвищих хребтах Південних Карпат – Пятра Краюл (Кам`янистий край), Єзер і Фагараш. 

 То Карпати, але не такі як у нас. Маленький Кавказ, думалося мені. Насправді виявилося – то особливі гори, як і будь-які гори. Порівнювати їх з іншими – справа невдячна. Треба просто бачити, милуватися, радіти, вдихати і старатися ЗАПАМ`ЯТАТИ. Бо, як не дивно, фотографії і відео – чудово, але головне те, що ми виносимо у серці і в душі.

Народилася ідея такого іноваційного, на той час, походу в Глибоцькому ЦДЮМТЕ – моєму alma mater. Група зібралася рідна і знайома. Керівник,  Єромасов Володимир (Дзудзік – для тих, хто не знає, хто такий Єромасов Володимир Ілліч!) – товариш, зя ким до того часу вже було протоптано не одну сотню кілометрів. Качуляк Валерій Миколайович (Лєрчик) – який то похід з Глибоки і без нього?! Трошин Дмитро – ой, натоптали ми стежок разом… І Ніна, незнайома мені до того дівчина, але з усього зрозуміло – наш хлопець 🙂 

Збори, як в старі добрі часи, НА ФІРМІ – так ми називали наш турцентр. Збори гамірні, з толпою співчуваючих і проводжаючих. Тих, хто причетний і тих, хто просто прийшов позаважати… Загалом, все, як годиться! Тон мандрівці задавався з самого початку правильний!

Спакувалися… Ой, не промовчу! Шо то були за рюкзаки! Лінійний маршрут без забросок… Хто ще не зрозумів, що це означає – пояснюю. ТАКОГО рюкзака у мене ще не було! Скільки важив? Я підняти сама не могла… Тільки як на спину кинули, то тоді можна швиденько ногами перебирати. І у мене рюкзак був найлегший. Шо несли наші хлопці, страшно говорити. Скляні банки з салатами на обід… Після Кавказів, коли ми переважували всі продукти на аптечних вагах, мені ці скляні банки здалися…  яке б то слово підібрати…  “расточительством”. Але на то, шоб думки думати є керівник. А наша справа йти і нести!

В передчутті мегапозитиву походу незалежно від ваги рюкзаків, разом з проводжанням скромно відмітили й мою 20-ту річницю. Бутиль шампанського на незагартовану алкоголем туристичну братію і… пора виходити.

 Порубне, митний контроль, закордонні паспорти… Ціла пригода, доросла, самостійна, за кордон! 

Переїхали кордон, ніби нічого й не змінилося: такі ж села, трохи інакше драницею оббиті хати, люди ще говорять по-українськи. До вечора заїхали в Сучаву. Обмінний пункт, квитки на потяг. І тут виявилося, що ми всі, жителі прикордонного району, де багато румунських сіл і товаришів, для яких румунська мова – рідна, ми ніхто не знаємо мови! Мова жестів класно, але не завжди зручно. Тут-то кожен пошкодував, що не навчався у подвір`ї :))

До ранку доїхали до Брашова. Тут вже стала помітна відмінність, відчувся закордон. Східна і Західна Румунія так само відрізняються, як Східна і Західна Україна. Ми втрапили в Європу, де вранці перони миють з шампунем. 

І справжня диковинка – двоповерхові поїзди!

Ми, діти Радянського союзу, і не підозрювали, що в нашій братній соціалістичній Румунії є таке диво. Мало того, там існуть класи вагонів, і чим комфортніше, тим дорожче. Неуважно глянувши квитки, всілися туди, де більше сподобалося. Довго гамірним бабцям з залученням начальника поїзда довелося нам пояснювати ламаною мовоюі жестів, шоб ми забирали свої непідйомні клумаки і йшли туди, за що заплатили.

Доїхали…

Перший наш хребет – Пятра Краюл. 

Отут стало зрозуміло, що нас чекає справді незвичайна мандрівка…

 Щось незвичайне, надзвичайне! То не наші пісковики, то біла тверда порода, щось на кшталт кремнію. Знаєте, такі білі камінці, що в дитинстві збирають, а якщо один об оден вдарити, то пахне сірником. Знаєте? Ото весь той хребет з такого каменю! 

 Ночівля в наметі, біля річки, на м`якій траві – справжній рай псля доби добирання перекладними.

Справжні пригоди почалися зранку, при підйомі на хребет.

 В деяких місцях навіть підтвердилося, що недарма несемо з собою мотузку!

Десь тут і вияснилося, що ми з незрозумілих причин, швидше за все просто не подумавши, не взяли з собою води. Рельєф недвозначно натякав на те, що води не буде! Не буде, доки не спустимося з цього хребта!

Поки ранкове серпневе сонечко ще не смажило так нещадно, як вміє, ми вийшли на головну вершину хребта.

От же ж щаслива мармиза! Сама собі готова заздрити! Ще б пак! Коли тут до нас українці були? Хто знає?  

А знаєте, що було далі? Звісно, не зважаючи на непідйомні рюкзаки, спеку і відсутність води, пішли далі. Варіантів там не було. Шкода, нема фотографії ілюструючої шлях по хребту, але повірте на слово, навіть якби в нас була вода і ми захотіли заночувати наверху, ми б не знайшли місця під намет – настільки стрімкі там схили. Стежка по хребту до того вузька, що якби на зустріч нам йшов впертий козлик, то ми б точно не розійшлися. Про кількість хрестів взагалі мовчу. На фоні спеки і відсутності води, ті хрести не додавали оптимізму. Десь з другої половини дня розмови геть замовкли… 

На диво, я почувалася цілком оптимістично, навіть діурез зберігся, що немало дратувало моїх супутників :)) А думки снували навколо думки, яка ж тут повна ср…ка зимою, якщо літом вдвох не розійтися? Тре повернутися!!!

Вже геть ввечері ми дійшли до лісу з водою. Те, скільки ми скинули висоти, зовсім не бентежило. Пити хотілося так, що думки про затрашній зворотній набір висоти з тими клятими рюкзаками зі скляними банками  домашнього салату, навіть не виникали! Вода!!! То була гарна наука. Досі той урок пам`ятаю 🙂

Те, чим запам`яталася ця кабана (кафе для туристів), вартує короткої розповіді. Ця історія передається з уст в уста молодшим поколінням, обростає неіснуючими подробицями і деталями – пішла в народ.

Жарт з нами зіграло наше незнання мови.

Чого хочеться більше всього в поході з благ цивілізації? Правильно! Душ, морозиво і пиво. На душ ми там не розраховували, аот пиваз морозивом захотіли цілком законно, за леї. З пивом ніби нічого складного – біір (beer) молоденька дівчина-офіціантка зрозуміла швидко і просто (мабуть, всім теж хочеться), а от морозиво чомусь – айс-крім (ice cream) ніяк. Тоді Влад, як керівник групи і крайній у випадках, коли потрібно щось вдіяти, вирішив скористатися перевіреним інтернаціональним способом спілкування – мовою жестів. І показав таке, від чого дівчина рясно зашарілася і побігла з офіціантом-чоловіком. Здогадуєтеся? Він показав, як діти лижуть морозиво на паличці :))))

Саме прикре те, що той один день без води і був єдиним днем без води. Далі нас гори щедро поливали різного гатунку дощем – прямим, косим, густим, крупним, дрібним, суцільною завісою незрозумілого агрегатного стану води. Загалом, всі можливі варіації вологи.

Тоді я зрозуміла, що новий ще непромокаючий гортекс насправді гарно промокаючий. А ще промокаючим є поліетилен. Не вірите? Я до того теж не вірила…

Боролися ми з негодою, як справжні туристи. Але здоровий глузд таки переміг. І ми напросилися на ночівлю до аборигенного пастуха. 

Думаєте там пастухи чимось відрізняються від наших? Тільки шо замість суміші малозрозумілого діалекту пересипають не українськими словами, а румунськими. А у решті всього такі самі брудні, обвітрені, зроблені і радіють всім гостям.

І житло в них таке саме убоге – ватра і кудлатий пес для зігріву, три стіни і дах.

Але які то були шикарні апартаменти! Просушити поліетилен, прокоптитись теплим димом – все включено!

На ранок розпогодилося. Ну, не те, щоб аж зовсім сонячно, але хоч до фото не страшно стати – фотік так швидко не змокне.

Чим відрізняється спортивний маршрут від походу вихідного дня? В першу чергу тим, що дійти треба. Для чого? А для чого до фінішу приходять марафонці? 

І ми пішли. Дощі, тумани, вітри… Знаю, що були г.Папуша (Лялька), Вирфу Рошу (щось червоне – рошу), Лудішору.

Знаю, що була там, але чи щось бачила?

Бачили тумани… Неймовірно гарні, густі, майже торкнутися можна. 

  Безкінечний рух повітря, просякнутого вологою, з теплом долини по крутому схилу вгору й знову вниз, мінливими кучериками здуті з пологого схилу холодними повітряними масами. 

 Знаєте, вітер, як і все в природі, рухається по шляху найменшого супротиву. Тобто частенько буває так, що на перевалах вітер сильніший, ніж на вершинах. Якщо мені не зраджує пам`ять, то саме десь в районі цього перевалу ми відчули це особливо. Не знаю чи є на Фагараші ведмеді, але вночі палатку рвало, шматувало, хилило, гойдало так, ніби то була якась потужна жива істота, розлючена на нас зате, що посміли потурбувати її спокій в її власних володіннях. А звуки, що супроводжували це шматування, додавали барв польоту фантазії…

Не зважаючи на не зовсім сприятливі погодні умови, чітко згідно графіку, на Молдовяну ми вийшли на День Незалежності.

Зараз модно спекулювати патріотичними почуттями. А тоді нас перповнювала щира гордість того, що ми залишаємо великий жовто-блакитний прапор нашої молодої держави так високо й далеко від дому. Це не Еверест, не Пік Комунізму, не Мак-Кінлі, але це наша маленька горда перемога.

 Кабана Подрагу – чергове здивування для нас. Знаходячись на висоті більшій за висоту нашої Говерли, за відсутності дороги, на крутих схилах, тут є все – чиста постіль, душ, пиво і морозиво – тобто всі мрії будь-якого туриста. Довозиться все туди (принаймі тоді так було, коли ми там були) віслючками. У нас віслюки мало використовуються, а в Румунії ці маленькі в`ючні тваринки досить популярні. 

Звісно, ціни для нас там були позахмарні, але ніхто не заборонив нам обдивитися все довкола. Там була Європа вже тоді, більше, ніж у нас зараз…

Взагалі, система притулків (рефуджи) і кабан (готель, кафе для туристів) продумана таким чином, що вони розташовані на відстані середнього денного переходу один від одного. Тобто цілком можливо мандрувати, як білі люди, без наметів і купи харчів на власному горбі. Щоправда, то коштує грошей.

Так само нас тоді вразила інформаційна облаштованість маршрутів. На табличках було вказано не тільки відстань у кілометрах від точки до такої-то кабани (рефуджи), а ця відстань у часі. Причому на підйом і на спуск вказувався різний час! Ми перевіряли – саме стільки часу і витрачалося на шлях.

Зараз і у нас марковані маршрути обладнані такими інформаційними табличками, а тоді то було для нас дивковинкою.   

 Стільки озер ми пройшли в тому поході , і кожне зустрічало нас негодою, на жаль.

Переваливши через хребет біля озера Капра (коза, якщо не зраджує пам`ять), ми побачили гордість Румунії часів соціалізму – Трансфагарашське шосе.

Тут ми, дещо здичавілі за час походу, змогли трохи повернутися в цивілізацію. Купа дрібних магазинчиків з сувенірами, кафе, ресторани. Тобто все, що нам, бідним туристам, недоступно. Правда, прикупили ми тоді бринзи на вечерю у професора історії. Румунія тоді переживала не найбагатші часи, тому вчителі, як і у нас, приторговували для прожиття. Смішно, але з професором, купуючи бринзу, ми спілкувалися англійською мовою. 

Наша мандрівка перевалила через екватор. З ключових вершин, нам залишилося піднятися на Негою. Негою – друга по висоті вершина Південних Карпат, але значно суворіша і цікавіша, з огляду складності. 

Негою нас, вже звично, зустріла негодою. На цей раз потішивши не лише дощем, а й сніжною крупою. Ну, ми вже звикли і віднеслися до цього, як до данності. 

Йшли ми як піонери і комсомольці разом взяті, тому у нас утворилася півднівка. Відпочили, відігрілися, відіспалися і навіть сходили в розвідку по завтрашньому маршруту. Мокрі скелі під дощем зі снігом не віщували нічого втішного.

До того ще додалося відчуття ніяковості за наше екіпірування перед холеними і лощеними буржуями. Ночували ми в такій от рефуджіі.

Ночувало тут, крім нас, ще кілька людей – румуни, чехи, поляки. Який ми викликали фурор, з фотографуванням, неприкритим здивуванням і іншомовними німими питаннями у очах, коли дістали свою спарку. Спарка – це така штука, зшита, як правило, з двох спальників-ковдр, в яку вміщаються троє. Тобто явна економія ваги – троє сплять в двох спальниках. Але у нас те чудо було сшито з трьох спальників і розраховане на спання всіх нас 5-х.

А, з`їли, буржуї?! Таку країну не перемогти! А ще ми їмо на обід, під сухий перекус, домашні салати зі скляних банок! Куди вам до нас?…

Та то все дурниці. Бо на ранок нас чекав сюрприз, задля якого варто було мокнути і терпіти здивування. Нас чекало яскраве сонце і синє небо!

Нарешті ми змогли оцінити безмежні масштаби величі Румунських Карпат!

Щастя. 

Завжди дивувалася, як влучно зумів сказати Висоцький, не будучи фанатом гір, про подібні миті: “Весь мир на ладони, ты счастлив и  нем, и только немного завидуешь тем, другим, у которых вершина еще впереди”.

Маршрут добігав кінця. І саме такі відчуття були у нас. У мене – точно.  

Далі все, що йшлося, все вже йшлося в повному передчутті спуску. Вже все було вдолину…

Вірите, якби не звіт в турклубі з ниткою маршруту, з нумерованими фотографіями, я б ні за що не згадала, що я там була, на цій Будіславу. Просто не пам`ятаю, зовсім. 

Пам`ятається мені, що Діма наш тоді щось трохи прихворів і ми почали спуск чуточку раніше, на пару кілометрів. Вгорах, хоч і не надто високих, скинути висоту – це завжди ліки. Внизу тепліше, вниз легше  йти.

 З кожною сотнею скинутих по вертикалі метрів, ставало все тепліше і комфортніше. Нарешті ліс, ватра, вода, відпочинок. Виявляється, ми вже втомилися.

 Можна відіспатися, відігрітися, відіпратися.

На тій стоянці я вперше в житті побачила дикоростучий тис. Ягідний тис, який у нас з лісів зник ще за австріяків, який вивозили панською даниною, ціною золота. Тут тис зберігся. 

Далі вниз, мимо мармурових каньйонів, дорогою вкритою рожевою мармуровою крошкою. Уявіть, рожева дорога! Незабутньо!

А пізно ввечері, в селі, по дорозі з повним, неймовірних розмірів, місяцем, ми бачили справжніх волів. У нас вони ще є на Закарпатті, на Буковині – нема. Знаєте, то не прості корови без статі. То такі великі,  рогаті, з горбом на спині і лапатими ратицями. Як в мультику про козаків, “Як козаки сіль купували”.

Хоч як вже ми намандрувалися, але не втрималися від спокуси проїхатися славнозвісним поїздом “Бухарест-Сіная”. Пів-дня в Бухаресті, як бонус, до завершення незабутньої подорожі. 

Все, що написано мною про цей похід, це лише уривчасті, неповні спогади. Перечитуючи написане, проглядаючи фотографії, щоразу з пам`яті виринають нові подробиці, що доповнюють картину.

Пройшло вже трохи років з того часу, а подарунок досі цінний, актуальний. І навіть можу з Вами поділитися ним.

То що кому дарують в 20 років? 😉

p.s. тут справжній звіт з походу.