Косівщина – серце гуцульського краю

Чи справді так складно подарувати дітям казку? То для дорослих важливо багато умовностей – якщо подорож – то далеко, якщо подарунок – то купу грошей. А у дітей свої цінності, щиріші і правдивіші: разом з батьками будь-куди, а подарунок – хоч би й зламаний ніж чи цікавий камінчик.

Можна зекономити на дітях? Ні, вони підробку відчують одразу…

Погоду на вихідні обіцяли пасмурну, хоч і не холодну. Ніяких особливих невідкладних справ не утворилося, тому вирішили поїхати сімейно, з дітлахами в гори. Маленьким людям – невеликі гори.

То нам вони невеликі, ті гори, а їм… Хто не помітив, якою пологою і невисокою стала та гірка, з якої в дитинстві взимку на санах наважувалися спускатися тільки окремі відчайдухи?

Сокільський хребет – саме те, що потрібно. Недалеко, невисоко, ще й є можливість заночувати в хаті, навіть з електрикою!

Косівщина – серце гуцульського краю. Краї, де ще можна зустріти справжні традиції, де не все made in Сhina, хоч вже й там не без того.

З великої дороги в сторону хутора, що мав стати нашим домом на вихідні, ми звернули у Яворові. Це невелике село неподалік Косова – столиця ліжникарства. Тобто тут, мало не в кожному подвір`ї виготовляють ліжники (джерги). Ліжники – то такий килим, ковдра, простирадло, в залежності від того, чи застелити ним постіль, чи вкритися, чи прикрити підлогу, якщо підніметься рука. Бо деякі ліжники виготовлені настільки делікатно, художньо і майстерно, що швидше їх можна назвати гобеленом.

 Скільки праці вкладено в виготовлення тої ковдри, годі й уявити… Овець обстригти, вовну випрати, висушити, вичесати, скрутити нитку, а тоді вже зіткати ліжник. І то ще не все. Ліжник потім потрібно виваляти у валилі – то спеціальний пристрій-діжка, в яку падає потік води, утворюючи вир і вивалюючи ліжники ,від чого вони стають щільнішими і м`якшими. То тут у мене весь процес займає три рядки друкованого тексту, а в житті то…

 Ось так, розповідаючи дітям про працю, про життя гірян, помаленьку підійшли до нашої оселі. Як зараз кажуть, екологічно чисте житло – дерев`яні стіни, дерев`яне перкриття, хата вкрита гонтою (колоті пласкі трісочки. Обов`язково колоті, а не розпиляні, бо тоді не руйнуються волокна деревини і дерево те служить довго, не перегниваючи, навіть без обробки сучаними смолами) і повітря! Повітря, насичене запахами стиглої весни – ароматом листя плодових дерев, чебрецю, зіпрілої минулорічної трави, квітучого колючого глоду – какофонія, яка, якщо не спішити, а вдихати з насолодою, створює дивовижну гармонію.

  Рай…

 Посидіти всім сімейством на ганку і помилуватися пейзажем…

  Але доволі швидко дітям милування пейзажами наскучило. В пошуках пригод знайшли маленьку газдиньку цього обійстя.

  На деякий час було втіхи, особливо, коли я її взяла в руки, а вона втікла в рукав кофти. Тендітне тільце, пристосоване для прошмигування у всі найдрібніші шпаринки, не так-то й легко, не поранивши, дістати з рукава 🙂

Та то не  на довго забава. У кого виникла ідея, що то хата Баби Яги вже не суттєво. Головне, що цю ідею дружно підхопили. А я попереджала, неокрепші уми до того можуть бути чутливі…

Результатом стало те, що весь наступний час наймолодший знаходи у всьому підтвердження невидимої присутності тої Баби.

То ступка за дверима з підозрілою палицею, то незрозумілі дверцята в піч (мабуть, дітей там запікають!), то крики сови на сусідній смереці. Залякали мого хлопа так, що уві сні він кричав на хатку: “Киш! Вставай на ножки, хата!”

 Отака от казка!

 Хоч хребет і невисокий, всього біля 900м, але свої корективи і ця висота  вносить в клімат. У нас вже майже літо, а тут ще весна, кульбаба ще тільки відцвіла.

Весна буяє зеленню, яскравою, свіжою.

 Прогулялися хребтом, пора й додому помаленьку збиратися.

Все, як завжди, під контролем у всюдисущих хлопчаків. Нічого не приховаєш. А як щось не зовсім добре видно, то можна і вище залізти 🙂

Дякуємо привітним нашим горам, ми ще повернемося!