Жовтнева Чорногора (трилогія)

Частина друга

Зима

Думаєте у мене помилка? Після літа повинна бути осінь? Ми теж так сподівалися…

Пройти всю Чорногору – справа честі кожного Буковинського туриста. Виявилося, на ті вихідні, на Покрову, туристів, бажаючих пройти Чорногору, в Чернівцях не знайшлося, знайшлися тільки дві туристки – ми з Надьою Алєксюк. Ну, не хотять хлопи йти, йдемо самі! А шо нам? По два Кавкази за плечима, та і карпатський пішохідний досвід дай Бог кожному стільки відтопати. Жовтень, звісно, пора ненадійна, але якщо жінки чогось захотіли…

В Чернівцях ще все було фен-шуйно – ми виїзджали з дому восени.

Шкода, залишилося незадокументованим (фотографічно), наше добирання до старту – в Дземброню. 

Це зараз і в містах на свята люди ходять вбрані в вишиванки і то не є такою вже дивиною, принаймі, на Західній Україні. А тоді… Стояли ми біля школи в Ільцях, жуючи бутерброди, після довгої дороги перекладними, і в сподіванні на чудо, що хтось нас пожаліє, двох дівчат з важкучими рюкзаками, і підвезе, хоч трохи. Мимо проходили люди, в національному вбранні, в вишиванках, в кептарях, в капелюхах чоловіки, навіть в постолах. То було так диковинно і зрозуміло, що то не напоказ, а щиро, традиційно. Люди поверталися домів після служби в церкві на Покрови. А ми, гороцькі безбожниці, в свою чергу викликали їхній подив – дивні дівчата, без хлопців, самі йдуть в Чорногори…

Добрі люди таки знайшлися. Кілометри до Дземброні ми не міряли кроками – нас підвезли.

Ні я, ні Надя тою стороною на хребет до того не піднімалися. Але мали мапу, мали поради бувалих, мали рекомендації аборигенів.

Прийшли в колибу. Не апартаменти, але й не задуває. Пічка неробоча – не біда, в нас з собою примус. Не газовий пальник, а нормальний бензинови примус. Повечеряли. Спати. От тут почалося… Двоє, в горбах… В димарі завиває вітер, шумлять дерева, не наспівуючи нічого втішного. Але найстрашніше жило десь біля пічки – шаруділо і перекидало наші скромні пожитки, наганяючи страху. Ніч здалася довгою…

Нарешті світанок. Швидкі збори. 

Переступивши поріг, зрозуміли про що гудів вітер і шуміли дерева – нас зустріла зима!

Зима у жовтні має свої сюрпризи, подарунки. Ми їх знайшли…

Але чим вище ми піднімалися, тим наша безпечність й оптимізм пройти хребет більше танули. Мало того, що ми там до того ніколи не були, так ще й стежки позамітало, хмари опустилися. Йдучи, перебирали можливі варіанти розвитку подій, та нам пощастило і ми буквально ткнулися носами в каміння, ВУХАТЕ! Отже, йдемо правильно! Тільки б знати куди йти далі – ні стежки назад вже не видно, ні, тим більше, вперед. Снігу вже добре вище коліна. Про те, щоб йти всю Чорногору, розуміємо, бесіди бути не повинно – ми такі молоді, нам ще стільки треба зробити в цьому житті. 

І знову нам підфартило – на мить вітер розігнав хмари і ми побачили напрямок до перемички і навіть трохи Попа Івана. Доки хоч щось видно й зрозуміло – бігом туди! Ні, не направо на хребет, а в сторону ПІЧа! 

Йожики в тумані… Власне, нічого такого страшного нема – у нас намет, примус, теплий одяг (гарна звичка не цікавитися прогнозами, а носити все своє з собою), їда. Вітру сильного нема – просто нічого не видно. Як стемніє – станемо, зачекаємо деньок, авось розвидніється?

З такими розмовами непомітно (буквально непомітно!) підійшли до обсерваторії!

Ну, тут ми вже на коні, як то кажуть. Можна трохи розслабитися, походити, подивитися, перекусити…

Але якось не дуже гріла душу перспектива ночувати в цьому кам`яному холодильнику…

Кілька років до того я ходила в складі дитячої групи (була дитиною) на Піп Іван зі сторони пол.Веснарки і пам`ятала, що там була чітка дорога і колиба на полонині. Зваживши всі за і проти, вирішили не випробовувати долю і спускатися.

До Марічейки спустилися вже затемна.

 Колиба, тепла ночівля, знову спів вітру, шум дерев… той, що живе за пічкою, вже не заважав :)) От тільки примус нас вимучив! Хто ходив з тим “щастям”, знає, як то буває 🙂

Ранок був тихим. Ми нікуди не спішили, бо днів було на всю Чорногору, а ми туди не пішли.

Мабуть, то вже була субота, бо знизу показалася група туристів. Коли підійшли ближче, з`ясувалося – світ тісний. То була група з Чернівців, з Університету, на чолі з Толіком Бородою. Поділилися враженнями, провели до озера і розійшлися – ми далі байдикувати, а вони на гору.

Дорогою в колибу фотосесія! Втіха від несподіваної зими!

Далі неквапно вниз…

Чим нижче, тим зрозуміліше, що та вся зима нам наснилася, то була казка.

Насправді в північній півкулі золота осінь, місцями вкрита сніговою ковдрою.

Автобус на Коломию тільки в 6-й ранку. Заночували у селі і вдосвіта додому.

Ні з чим, бо Чорногору не пройшли? Хто-зна як би склалося життя, якби ми повернули не вліво до ПІЧа, а направо на хребет? В нас голови були буйні, ми рішучі, але здоровий глузд підказав таке вирішення питання йти чи не йти. А зато тепер у нас з Надьою на двох 5-ро дітей :)) Двоє з них мої, а Надя постралась краще.

Pages: 1 2 3 4