Феєрія туманів

 О, до речі про це ж ще не розказав. В ці дні, та саме паралельно з нами в Карпатах було ще 2 групи наших друзів. Одна група на Чорногорі, а інша у Високих Татрах, що в Словакії. Від “татранських” отримав останнє повідомлення перед їх виїздом з Мукачева, а от з чорногірською групою  зізвонювались постійно. Час від часу зв’язок зникав, саме так як i під час дощу… В нас дощ був, ми трохи змокли і я міг тільки уявити, що там на Чорногорі. Всі її знаємо і якою буває вона підчас дощів та бурь…  Але відповідь є, я радий, в них теж тумани і теж кльове світло.

Дещо повалявшись, починаємо потрохи збирати табір. 

Дякуємо цьому дому – підемо  до іншого;). За 2 години ми вже на новому місці, але тоді ще не знали що там зупинимось. Андрій запропонував лишити рюкзаки тут, де починається промаркований маршрут спуску на Усть Чорну (тільки заводить маршрут вже з іншого краю села) та збігати на гору Климову (1492 м). Подивитись чи там на самому хребті є вода. Пообідавши вже ніхто нікуди не побіг. Хлопці всі втрьох  просто позасинали там під тим маркером. То цілком логічно – сказується відсутність нормального сну.

 Вчора ввечері до ночі фотографували, сьогодні зранку піднялись ще за годину до світанку, а ночі в кінці червня, як не крути, найкоротші за весь рік.

  Я ж в цей час з гарним видом на Пішконю, Стримбу, Сивулі, Свидовець та Мармароси маю можливість спокійно подумати про вічне, а якщо бути більш точним – то й взагалі не думати, а просто дозволити собі розчинитись у цьому величезному просторі вселенського порядку. Тут все має своє місце і жодної зайвої деталі немає, і  навіть бути не може…

А сонце вже досить низько. Так, дні в нас зараз довгі та якось цей пробіг миттєво, чи то так гори впливають, чи що? Не зрозуміло, але факт. Вирішуємо ставити табір саме в цьому місці, до води відносно недалеко (ми з Любомиром вдвох може й пів години не витратили на те щоб принести води в табір), та й плануємо зійти наступного дня до машини цим маркованим маршрутом, що бере початок саме тут.

 Зробили пару трійку вечірніх кадрів і вже сидимо біля намету, повечеряли, п’ємо запашний чай із солодкими пряниками, до того всього ще й Первомайське згущене молоко, що в походах мені завжди нагадує про мій другий дім… Балдьож!!!

  День третій.

 На світанку фотографувати Андрій ходив сам, хлопці спали, я глянувши на зовні вирішив що тим просто треба милуватись, але не фотографувати. Трохи пізніше горнятко розчинної кави і я знов на ногах та з кльовим настроєм. Поснідали і поки сонце ще не встигло високо піднятись, збираємся сходити вниз, до людей до цивілізації.

 Більша частина маршруту вела  нас лісом. Шкода що туману не було, тей ліс дуже гарний, багато старих химерних дерев, квіти, мхи… От якраз у тому лісі Любомир запримітив звалений, вже оброслий мохом, трухлявий стовбур, а там цілу плантацію грибів, які він з Андрієм мені назвали гливами («Вєшанки»). Чесно, ніколи їх не збирав,  не купував, не їв… завжди надавав перевагу таким грибам як білі, опенькі, бабки, краснючки – тобто більш класичним варіантам. І тому я мав реальні сумніви щодо них, навіть не щодо самих грибів, а щодо ймовірності Любомиром помилитись, адже я (за відсутності знань) перевірити не можу. Та зрештою хлопці вмовили мене що то гливи і ми вирішили їх в тей день на вечерю й засмажити. Тим більш що по планах у нас ночівля на маленькому хребтику біля селища Ясіня, а то вже майже як серед цивілізації.

Під самий кінець спуску нам трапився дуже крутий схил, летіло каміння з-під ніг (досить великого розміру), добре що розтяглися доволі на велику відстань один від одного, тим самим мали можливість попереджувати про падіння камінця, ноги вгрузали в сухий пухкий глине подібний грунт по самі кісточки. Але пройшло не більше хвилин 20, як ми спустились по тому схилу. Ще трохи, зовсім трохи і буде річка. Питання щодо того чи ми будемо купатись навіть не підіймалось, як то так – бути влітку в горах і не скупатись в холодній гірській річці? Після прийнятої ванної в льодяній воді ми рушили по дорозі в Усть-Чорну, ще годинка не більше і ми біля машини.

 Я з Володьою та Любомиром трохи пива, а хтось морозиво, бо ще за руль сідати;) Підзарядили батареї, купили в дорогу води і поїхали до Ясенів.

 Знову тією ж кордонною дорогою їхали. Тут Любомир вже вмовив Андрія зупинитись (пояснюючи те, що пива напився)  та з радістю прогулявся по Румунії.

 4 години… приблизно стільки ми їхали з Усть-Чорної до Ясенів, і я чесно був здивований, далеко, так, далеко вони все ж між собою знаходяться. Знаходимо місце де можна лишити машину. До речі на подвір’ї у одного старенького гуцула Дмитра.  Це ім’я вам нічого не нагадує? Боже, які ж вони всі різні? Один вас посилає, а другий навіть гроші за те, що машина на подвір’ї буде цілу добу стояти не взяв. Ось так буває.

 Ще хвилинок 45 ходу і ми вже на потрібному нам хребтику. Як нас запевнили місцеві то тут мало би бути багато води, але по дорозі ми не знайшли жодного потічка. Здалеку побачили одного косаря, підійшли, запитали, він люб’язно показав де є криниця найближча і що там можна набрати води. Хе хе, а в тій криниці виявилось були і свої місцеві жителі. Там плавало штук 5 рибок, невеличкі такі, не більші за вказівний палець, дітлахи собі зробили акваріум;). Набравши, понюхавши та спробувавши ту воду, зрозуміли, що хоч і є слабенький душок та все ж чай та макарони зварити в цій воді можна. А у нас є ще й гриби. Ум яка ж то смакота – підсмажити гливи та перемішати те все з макаронами. Десь там на Свидовці гроза, гримить і навіть здається то все на нас лізе. Я зрадів, ніколи ще в Карпатах не доводилось знімати блискавки та тільки я про це подумав, як гроза почала вщухати і рухатись в іншому напрямку – на Горгани. Ну що ж, тоді можна спокійно повечеряти, потеревенити та й лягти спати, тим більш, що Андрій обіцяв вранці тумани.

День четвертий.

Ранок зустрів нас прохолодним та вологим повітрям.

Ще декілька хвилин і ми вже в тумані.

Прийшов час рухатись за туманом. Я для себе зробив певний висновок, що найкраще знімати гірські тумани рухаючись поряд. Тобто не бути десь далеко на вершині, чи навпаки сидіти як їжак вбілій мглі, а підніматись разом з ним. І все як по накатаній схемі: штатив, апарат та різні прибамбаси.

На  задньому плані, скрізь туман видно Чорногору – Говерла та Петрос.

Після ранкового фотографування сильно пересохло в горлі, даваймо вип’ємо тієї води. Відкриваю пляшку, а звідти такий різкий запах сірководню в носа врізався, що я навіть випустив з рук ту воду. За ніч то все там так набралось, що на ранок то вже була не вода, а якийсь отруйний хімікат. А пити то хочеться та й сніданок потрібно готувати. Беру Любомира, баклашки і йдемо по хребту шукати воду. Один потічок… а він сухий… Далі інший – теж сухий… Йдемо далі, все вище по тій же дорозі, що зранку з Андрієм йшли знімаючи. Через певний час здалеку помітив жіночку,  вона з відрами десь чимчікувала – 100% по воду! Спускаємось, привітались, вона нам дозволила в їх криниці набрати води, нюхаємо, пробуємо – та то кльова вода!!! Напившись досхочу, набираємо баклашки – буде нам і сніданок і ранковий чай.

 Поснідавши, вирішуємо спускатись до машини. Сонце вже дуже сильно жарить, туманів вже давно нема, ще й Андрію подзвонила дружина, сказала що їх найменша донечка захворіла, тому якщо ми раніше повернемось в Тернопіль від того буде всім краще. 

Дорога до Тернополя була мовчазна. Знаєте, як то буває? Вже стільки емоцій та вражень, що сидиш то все перебираєш, насолоджуєшся кожною хвилиною спогадів з походу. Похід закінчився та не закінчилась ще поїздка, в Тернополі мене чекав дуже добрий друг. Часто виходить так, що в їх місті я проїздом і не маю навіть хвилинки, щоб зустрітись з близькими мені людьми, соромно, але то факт. А тут ще 4 години до мого рейсу на Житомир;). Є час поговорити, прогулятись старенькими, вузенькими вуличками «файного міста», з’їсти морозива, та й просто на лавці посидіти, відпочити.

 Так і добігає до кінця вільний час, потрібно на вокзал… Нічний рейс Тернопіль-Київ. Шість годин приємної музики в наушниках та безліч думок, що несуть мене ніби птахи скрізь  минуле до майбутнього…

 Чотири дні, а стільки всього відбулось. Хочу подякувати хлопцям за гарну компанію та всім добрим людям, що зустрічались нам на шляху!

 Наостанок, що хтів би ще сказати: Народ, ми самі собі художники і власноруч створюємо картину свого життя. Як ми намалюємо – так воно й буде. Старайтесь не підкорюватись ситуаціям що складаються, а навпаки брати їх в свої руки. Кому ми зробимо гірше, коли зможемо відчути себе частиною безмежного Всесвіту? Ми всі дуже сильні, просто не завжди в це віримо, а варто було б;) 

denis krivoy © photography