КАМАЗ з пряниками

А я і не сумнівалася, що КАМАЗ з пряниками рано чи пізно все ж первернеться на моїй вулиці. Ну, може цього разу і не КАМАЗ прямо таки, але пряників насипалося… Зрештою, я не солодкоїжка,  мені вистачить і того.

Після доволі тривалих перемовин, узгоджень, домовлянь, все ж вдалося дійти консенсусу з товаришами з Тернополя. І, нарешті, їдемо!  З передчуттям гарної мандрівки в засніжених горах, з деяким нетерпінням перед реальною зустріччю з віртуальними знайомими.

З п`ятниці на суботу трохи сніжило, тож ми чекали на горі зимової казки. 

Природа обманула наші сподівання. Казка почалася ще вдолині.

 Село просиналося.

А ми, насолоджуючись красою Рідного краю, неспішно рухалися вгору. 

Йти до місця ночівлі нам недалеко – години три, враховуючи, що по свіжому снігу. Але дорога настільки мальовнича, ми, мабуть, йшли довше. Неможливо пройти мимо, не зупинившись, щоб сфотографувати.

 Андрій, як істинний фотоманіяк, аж губу від задоволення і захоплення прикушував, намагаючись впіймати неповторну мить. 

 Шо нам, лайдакам міським, бракує, що ми взимку вдома не сидимо? Думаю, щось таке подібне думають місцеві жителі, коли бачать туристів. ))

А ми йдемо за тим, до чого їхні очі звикли і, як правило, забули помічати. Йдемо за спілкуванням, за свободою бути собою, правдивим.

Житло нас чекало відносно комфортабельне. Курна хата, з величезною діркою в стелі, зі шпарами в стінах – цілком звичайне, прийстойне літнє житло пастухів-гуцулів. З вигод нас чекали нари на двох, величезний стіл і лавиця. Суперово!

Справді, яке то має значення, які там вигоди, коли є дах над головою, приємні люди поряд і відкривається фантастична панорама прямо з ганку. В одну сторону на Красник і аж до Верховини, а в іншу – на Чорногору.

Ближче до вечора засніжило. Та нас ще довго зігрівала ватра й тепла компанія.

Ще одна з перевааг зими для любителів фотографії – довга ніч. Можна виспатися. А якщо ще й “підфартить”, що сонце за хмарами – можна виспатися довше, ніж вдома. Правда, якщо не холодно і фізіологія не виганяє з теплого спальника. 

Нам підфартило. Несміливі сонячні промінчики почали пробиватися до нас лише після сніданку.

І одразу ми порозбридалися на фотополювання. Результати глядіть і ви.

То писати нема що. Більше фотографій, ніж слів. А ще більше позитивного заряду, теплих, позитивних вражень. Хіба то можна передати словами чи якось інакше?

Традиційне “сімейне фото” і можна йти вдолину.

Дорога вниз була настільки ж позитивною, як і все останньої доби. Маршрут настільки вдалий, що панорами не закриваються фактично ні на мить. такою дорогою хочеться йти і повертаися не раз.

Можливо, ця подорож не була такою насиченою подіями, як інколи буває, особливо, якщо знайти “коротку дорогу”. Але кожен з нас привіз додому щось для душі, запам`ятав якісь особливу для себе мить, зрозумілу, можливо, лише йому. Для когось то нетрадиційні в горах пельмені чи борщ, для когось тихий шелест снігу, падаючого на хвою.

А я привезла кілька блискіток сніжинок в ніжному сонячному промінні і заряд гарного настрою, яким я можу поділитися і з вами.

P.S. Не полінуйтеся заглянути в фотогалерею – там ще багато фотографій.

P.P.S. Фотографіями вас балували Андрій Майовський, Володимир Хіраш і, як завжди, я – Ємельянова Людмила.