Мармарош 1994

1994 рік. Студенство, Рerestrojka, тургурток при універі, в якому потім в гаранта кинули “важким тупим предметом” курячого походження, , звільнення від фізри, перші секондхендівські штормовки і багацько дурості в голові. Такі діла, якщо коротко.

Ми були другі на той час з Франека, хто тут був влітку (за що й поплатилися, але то не телефонна розмова)) Вирішили сюди сходити взимку, я і Сергій.

Вийшли, як положено партизанам – з Костилівки. Йшли дорогою на Барлєбаш, яко білі люди – 2-3 години, а тоді вона зайшла в відомий в вузьких колах Барлєбашський каньйон, і стало весело. 5-6 годин лазання по водоспадах і зледенілих скелях, та ще й з нудним дощем з обложних хмар. В сутінках перешоди були пройдені, і ще за пару годин, в темноті- вийшли до розбитих гуртожитків на 1200м Три стіни є, четверта слугує екраном великої плазми, на якій показують чорні ялинки, зашурхані вітром… Намет не брали… а жаль. Мороз міцніє, сирість, і ми ще й промокли добряче… вітер свистить по нашому бівуаку, задуваючи пальник. Спроба сушити сведр “на собі” звалює мене з температурою… хороший початок.

Всю ніч тремтимо, як цуцики.

Ранок – хмарність, вітер, слабкий дощ – треба набрати висоту, там він засніжиться. Набираємо. Глибокий сніг, впахалися, перед самою Барлєбашкою мене попускає, температури як не було. Зате Сергій не в формі, не йдеться йому. Просить ночівлі тут, в корівниках… але пройдено мало, так ми на Марми не встигнемо, лишилося 3 дні… Вмовив, премося далі. Вийшли на дорогу, що йде на Лисячу- (2 км до мети) тут стемніло, мете снігом, мрачняк – і другові стало зовсім лихо… Топчу стежку, вертаюся- Серьога стоїть стовпом, дивиться в нікуди…

– Сергій, давай, намету ж нема, за годину там будемо, хатка, пічка…

-Та я іду, іду, Рома…

Дивлюся, а в нього трошки коліна лиш здригаються, вважається Серьожі, що він іде… Тут уже мені страшно стало, такі глюки бачу вперше. Так тягнулися ще метрів 500, заметіль посилювалася, сніг місцями по груди… Стало ясно, що всьо, приїхали.

Знаходжу добротний карніз, витягую казанок, починаю вриватися в сніг… Сєрьога сидить на рюкзаку… темінь, вітер рве промені ліхтарів… шок проходить, далі загрібаємося в сніг удвох.

За годину-другу вирили… Печера виходить ублюдочна – вхід майже метровий, але, як не дивно, майже не задуває… Прямо перед нами – чорна смерека мотається як прапор, натужно кряхтить, а в нас тиша… Місце на два каремати і прімус. Думав, буде знову температура, та фіг, голова ясна… адреналіном перепалило)

Ранок. Буря вщухла, чаюємо… розкопуємося, робимо одну фотку, натягаємо зледенілу снарягу і в путь. До Лисячої вигрібаємося більше трьох годин – ясно, що вчора це була авантюра. Авантюра в квадраті – Лисяча в тумані, довго не можемо знайти колиби – їх зарівняло снігом… Значить, вночі, в бурані б точно їх не знайшли…

Наступного дня ми на вершині…

Циклон, друга серія. На Барлєбашку вертатися страшно, знаючи, скільки снігу на траверсі… спробуємо валити прямо вниз, на Ділове. Втрачаємо гребінь, нас заносить в ущелину, адекватну Барлєбашському каньону. Сніг по вуха, скелі, льодоспади, все завалено деревами… два кілометра ліземо з ранку до вечора…

Не ходіть там взимку, не треба)

ПС: Ще, забув. Знімали Зенітом, спасибі йому. А плівки не збереглися – хто тоді цим парився. Напічатать усім по 10х15, а там хоч трава не рости… так що скануються тепер старі відбитки, добре що хоч аналогові, не буде подвійної оцифровки.

Тепер уже зайвим буде казать – бережіть плівочки? Чи не зайве?)

Також читайте:

Три дні, три ночі, один світанок