08.10.2013Архів сайту «Хочу в гори»Переглядів: 4 687

Осінній Кострич

Помітила, що місця, які я відвідую розкриваються переді мною поступово, з кожним новим приїздом… Так і з Карпатами. Мрія побачити, перший погляд, перша розмова, а потім починаєш знаходити відображення себе в тому, і закоханість!

Цього разу осінні Карпати дивували своєю гостинністю: заморожені афини, килими грибів і молочні долини хмар.

Все це стало можливим завдяки знайомству з цікавою дівчиною закоханою в гори і нашим спільним захопленням фотографією, з Людою Ємельяновою.

Вирішили вп’ятьох піти на нове для мене місце – на хребет Кострич. Стартували з села Ільці присілок Стаїще. Ще в долині було неймовірне бажання дістати плівкову камеру, але спромоглася лише на кілька цифрових кадрів. Але тут дійсно вражаюче красиві краєвиди і аромат карпатських трав, чорно-білі корівки, нащо ті Альпи? Можна було лишатися.

Крутий підйом вгору через ліс мав би здатися складним і зовсім

нецікавим, але радість від кількості білих грибів то швидко залагодила. А ще розмови…

З лісу вийшли години через 2,5 і перед нами відкрилася панорама на всю Чорногору.

Під рукою колиба, вона була вже зайнята компанією з Коломиї. Ми вирішили зупинитися біля маленького озерця неподалік, з видом на Чорногірський хребет. Натхнення зробити чудові фото! Лишилася надія на красивий захід чи схід сонця…

Вечір. Після грибного борщу та бануша з грибами і бринзою до нашого товариша Андрія з Вінниці спустилася муза і ми допомагали йому створити шедевр з допомогою світлової кисті. Відчуття співпричетності.

Ввечорі і вночі трішки сипав сніг.

Андрій зранку планував піднятися на хребет і звідти знімати світанок. Я думала не проблема буде приєднатися, адже я жайворонок. Але після морозної ночі, якось свій ніс зовсім не хотілось висувати зі спальника. Коли таки встала, Люда та Андрій вже вирушали нагору. Я ж зі своєю кавоманією стартувала пізніше, коли вже весь хребет Чорногори почав золотитися. На півдорозі вже думала відмовитися від затії, бо Кострич затягнуло хмарою. Але впертий норов таки загнав мене на вершину, чому несказанно рада. Крізь негусту хмару, що швидко переповзала через полонинку пробивалося сонце. Неймовірне видовище! І глибока тиша. Лише наші пси носяться туди-сюди. Доречі, до наших трьох собак прибився ще гарненький гуцульський пес. Відзняла там слайдову плівку. Чекаю. Сподіваюся на шедеври )

В цей час тили прикривали наші чоловіки в таборі. Як я побачила пізніше, краса і там була. Похилена смерека, під якою ми ночували, озерце… Коли ми спустилися нас вже чекав сніданок, дякувати Володі.

Новий день був холодніший. Але в лісі на зворотній дорозі ми натрапили на цілу галявину білих. І коли вже вийшли до столів влаштували фотосесію з нашим врожаєм.