26.01.2020Мандри далекі і близькіПереглядів: 2 717

Похід на Маттерхорн

Сутінки вже накрили схил. Залишилось ще третина мотузки. Руки вже не розжимали ручку жумара, а просто механічно скользили вверх. Кінець мотузки, чергова станція, самострах… Погляд зупинився десь далеко де виднівся притулок “Солвей”, до нього було ще так далеко…Дуже холодно, позаду 16 годин підйому, я більше не можу, залиште мене тут…

Ні одна вершина не вартує людського життя… Ці слова Букрєєва я часто згадувала в той день. Вершина Матернхорну була мрією і ціллю, яку я чекала вже довгий час. Це не просто піднятися на вершину, вона кликала до себе. Це навіть не бажання, це ніби в тебе немає другого вибору.

О пів на першу ночі, через 20 годин підйому я зайшла в маленьку холодну хижину на висоті майже 4100 м. На вулиці дув безжальний вітер, на схили опустився туман і було дуже холодно. Погода жахливо псувалася, на наступний день передавали ще той хардкор. Але сьогодні ми живі і це вже багато…

Наступного дня ми виходили хіба що набрати сніг, вітер шаленів, розганявся до 80 км/год, ну як і прогнозували, суттєво похолоднішало. Їжі в нас не було, так як ми планували піднятись і спуститись за один день. Як і не було спальних мішків. Тож кутались ми в рятувальні одяла, які на щастя там були, але все одно було холодно. Планували на наступний день спускатись, а вершина…ну може колись наступного разу… Але…

Вранці 7 жовтня близько пів на восьму в Солвей зайшли двоє альпіністів, гід і клієнт. Вони піднялися від Хьорлі і прямували на вершину. Тут я питаю: – Вова, що ми робимо? – та пішли, будемо пробувати, – сказав він. Я буквально миттю зібралася, вдягнула систему, кішки. Ми пішли тільки двоє. Через 7 годин ми були на вершині.

Неймовірно важко, місцями страшно, але на вершині мені стало так спокійно, ніби я повернулась додому. Ще на підйомі в мене виникло дежавю, ніби я вже тут була, ці кроки, сліди, каміння, все ніби спогад з паралельного минулого. Спускалися вже поночі. Було неймовірне бажання опинитись в хатинці, щоб все закінчилось – мотузки, каміння, сніг, вітер.

На вершину майже одночасно з нами, але маршрутом “Ліон” з італійської сторони піднялась пара швейцарців. Тож спускались ми практично поряд. Десь на першій третині спуску вони сказали що викликають вертоліт, бо дуже замерзли і не можуть продовжувати спуск. Я з жалем і навіть якоюсь заздрістю проводжала поглядом вертоліт, який віддалявся з швейцарцями на борту. У них все закінчилось і у них все буде добре, а у нас хто зна… До-речі хвилина роботи вертольота вартує 110 євро. Не дешеве задоволення, але напевно коли мова йде про життя, ціна не має значення.

Ми продовжували спускатись. Вже була ніч, а в нас мотузка за мотузкою, дюльфер за дюльфером, а хатинки все не видно. Он думаю вона за тим гребенем, але ні… наступний гребінь… Але цього разу я знаю, що дійдем, хоч другий день практично нічого не ївши, мене переповнювала радість і внутрішній спокій. А ще в хатинці нас чекав Сашко, і я розумію що ох нам дістанеться, що ми не розвернулися за 4 години після виходу як обіцяли, а пішли до кінця… Але як по іншому, вона перед тобою, свідомість як у тумані, і тільки вперед і вгору…

Залишилось продюльферити ще дві мотузки коли я побачила дах Солвею. На сьогодні наші випробування закінчились… Ми побували на вершині Матернхорну і десь в паралельній реальності я побувала вдома…

Матерхорн це скеля на яку ти карапкаєшся, залізаєш, проповзаєш, підтягуєшся, але аж ніяк не заходиш. Тут практично немає ділянок, де ти йдеш на двох ногах. Ну а спуск то дюльфер, дюдьфер і так дуже багато раз… Вранці за вікном стояло молоко і розгулював вітер. Така погода не обіцяла нічого хорошого і варто було б перечикати. Але вже четвертий день наш раціон складала тепла тала вода, то ж вибору не було треба йти вниз.

Через девять годин ми стояли на деревяних східцях біля Хьорлі. Ми стояли на двох ногах). Тільки тут я собі сказала – так я була на вершині Матернхорну. Ще одна мрія здійснилася. Але вона завжди залишиться в моєму серці як куточок спокою. Можливо колись вона знову мене покличе… І я піду…