Філософія мандрівника

Все своє житття мені подобалося підніматися в гори, мандрувати ними, сплавлятися по річках, як гірських бурхливих так і рівнинних, підніматись на вершини і спускатись з них на лижах. Це одні з найприємних речей, які довелося спробувати в житті.

Але тільки ці прекрасні види діальності переходили в спорт, і мені переставало бути так цікаво. Я почав помічати що щось в цьому швидкому ритмі втрачається, принаймні для мене. Я не отримував того відчуття за яким ішов, а навпаки приходило якесь розчарування і невдоволення. Мені потрібен був час шоб це приємне відчуття гармонії з природою прийшло, а спорт вимагав якихось рамок та обовязків. Поспіхом я неміг це відчути. Чому ж так, думав я.

І я зрозумів що філософія мандрівника – волоцюги і спортцмена зовсім інша. Різна ціль, різна причина. Мандрівники-романтики це люди гумунітарного напрямку, а спортцмени це люди точних розрахунків. Ще в школі я любив малювання і зарубіжну літературу, але не міг терпіти матиматику і хімію. І все це мені здається якось звязано між собою. Коли я ставив собі якісь задачі спортивного харахтеру, то глибоко всередені я відчував, що не заради цього ж я мандрую, не заради цього я піднімаюсь в гори, чи сплавляюсь по річці.

Мене вабить в цьому щось зовсім інше, набагато глибше і творче, те відчуття за яким гнався Том Сойєр і Гекельбері Фінн, Робінзон Крузо і Кріс Маккендлес. Відчуття жаги пригод та безтурботного життя, жаги авантюризму, романтики та єднання з дикою природою.

Колись ми намагалися якомога більше пройти кілометрів за день по гірському маршруту і піднятися на якомога більше вершин за короткий проміжок часу, але зараз для мене ходити таким способом, якось не цікаво. Я почав помічати що коли я швидко проходжу маршрути то багато чого не помічаю, не встигаю насолодитися і відчути той безкінечний спокій, який зявляється коли проводити на природі більше часу безпереривно, усамітнюючись на природі.

Раніше пройти чи пробігти Чорногору вдавалося за два дні і ми цим пишалися, але зараз мені більше подобається не спішити, ніякого інтенсиву, хочеться щоб час в горах зупинився, хочеться пройти Чорногору не за два дні, як раніше, але розтягти задоволення на днів сім чи вісім, щоб отак розбити намет десь на Бребенескулі і зо два дні нікуди не рипатись, а релаксувати вдивляючись годинами в безкрайні гірські пейзажі, повільно пити гаряче какао, спостерігаючи за заходом сонця, слухати спів птахів, шум цвіркунів, і балдіти від теплих сонячних променів, пропитатись побутом Робінзона і не спішити вниз, щоб знову кудись спішити, але навпаки отримати відчуття неймовірного спокою та гармонії.

Філософія мандрівника – волоцюги зовсім інша, немає погоні за результатами, фізичними можливостями, немає бажання бути першим та найкращим. Навпроти є бажання нікуди не спішити і не входити в потік погоні за успіхом, все це тут не ціниться. Ціняться тонкі естетичні відчуття, романтика посиденьок біля вогнища, спостереження за зоряним, безкрайнім небом, спостереженням за тим як міняються пори року, ланшафти, культура людей, рослинність і тд.

Суть в тому щоб помічати життя природи, і наповнитися всією цією романтикою, яка виходить з неї, а не гнатися за якоюсь першістю та рекордами. Для себе я зрозумів що гори, лижі, сплави для мене це не спорт, а простір для творчості, пригод, насолоди красою природи, Робінзонівським побутом та Марктвенівською романтикою.

Я не спортцмен, але мандрівник – естет та романтик- волоцюга! Саме тому я люблю ходити в гори, чи на ріки не на день-два, а якщо є можливість на тижні і місяці)))!

Автор фото та тексту Славік Попович

Також читайте:

Народився у сорочці мандрівника Ознаки справжнього мандрівника Карпати кличуть, Карпати ждуть… Добошанка – спроба 4