Туреччина 2021: Арарат, Ерджияс і Кебабський трикутник

Перед кожною мандрівкою я відчуваю хвилювання. Як воно буде? Чи не трапиться чогось поганого? Чи не забув я щось важливе? Та цього разу я повністю «відпустив» ситуацію. Цього разу мене турбує тільки одна думка: чому все сталося саме так невдало в останній момент?

2021 рік в плані здоров’я був просто жахливим – я постійно хворів. Так і не зміг набрати форми. І тут, як грім посеред ясного неба: рівно за тиждень до відправлення я захворів – температура, кашель, нежить. Зробив ПЛР – не ковід. Що робити? Їхати? А якщо в подорожі мені стане ще гірше? Тим більше, що ми збираємося йти на п’ятитисячник… Чи може забити на все і залишитися вдома? Але як так: всі ці плани, мрії, сподівання… Просто задатися? Зрештою, хто не ризикує, той… не я. З Богом і вйо в подорож!

7.08 Сб

Косів-Львів-Стамбул

В 13:30 ми зі Святославом вирушили на Львівщину до Романа. В 17:45 були на місці в с.Надичі, де залишили машину, перепакувалися, пообідали (подяка Романовій мамі😉) і вирушили до Львівського аеропорту, де нас чекав рейс Львів-Стамбул. Цікаво, чи пустять мене в літак? Чи пройду всі контролі? Температури, здається, вже немає, але нежить є. Ох, як все непевно в цьому світі…

Приємною несподіванкою було те, що біля аеропорту нас зустрів Андрій «Шеф» Варшавський, який поблагословив нас на подорож. Це був хороший знак. І дійсно – на диво легко ми пройшли всі процедури і в 21:40 були вже в небі. Сиджу в куточку і боюся чхнути)

Літак Turkish airlines  дуже комфортабельний – тут тобі і планшет з фільмами, і безкоштовні навушники, і погодували смачно. Як для перельоту в 1 годину – просто бомба. МАУ – вчіться! До речі, багаж в «туркішів» – 40 кг, що не може не радувати всіх альпіноїдів.

23:40 ми вже були в Стамбулі. Але є одне але – через те, що у Вані (місце нашого призначення) немає митниці, ми змушені були забрати рюкзаки в Стамбулі і носитися з ними. А конекшин то у нас 7 годин! Що ж робити? Вирішили здати рюкзаки в камеру схову (200 лір за 5 штук).

Новий аеропорт знаходиться далеченько від Стамбула, і, на жаль, ми не включили в свій план мандрівку в Царгород, а, відповідно, не дослідили логістику. Хто лінується, той марнує час і платить дорожче – беремо таксі (40 доларів за машину) і їдемо в центр Стамбула.

В повітрі відчувається атмосфера чогось величного. Зайшли в Ая Софію – яке ж тут все монументальне! Центр православ’я, собор, який згодом був перетворений на мечеть і став зразком для більшості мечетей в Туреччині. А цей килим, велетенський, як стадіон… Походити босим по ньому – це особливе відчуття причетності до чогось великого.

В 1934 році Мустфа Кемаль, вестернізуючи Туреччину, перетворив Ая Софію з мечеті на музей, де поряд з цитатами з Корану були і християнські фрески. Це мало символізувати поєднання світових культур в місті перетину всього-всього. Але в 2020 році світ вразила новина – Ердоган змінив статус Софії на мечеть. Мусульманам це, звісно, сподобалося, а християни були просто в шоці. Зате Ердоган підняв свій рейтинг і поставив ще одну цеглинку на мур претензій Туреччини щодо лідерства в мусульманському світі.

Після Софії ми прогулялися до Блакитної мечеті (яка виявилася закритою на реконструкцію), походили центром… На жаль, так і не знайшли обмінник валют – вночі тут з цим проблеми.

В 4й ранку взяли таксі за ті ж 40 доларів і приїхали в аеропорт. Там забрали рюкзаки, зачекінилися на рейс і… полягали спати. Завтра (тобто вже сьогодні) переліт у Ван і переїзд у Догубаязит. Східна Туреччина, ми вже йдемо!

 

8.08 Сб

Стамбул-Ван-Догубаязит

2 години сну і вйо на літак! Переліт до Вану зайняв близько двох годин (більше, ніж Львів-Стамбул). Біля аеропорту нас вже чекав трансфер і Адем Салтік, який організовує більшість сходжень на Арарат. І тут варто розповісти про те, як ми організували подорож в пошуках Ноєвого ковчега.

Десь наприкінці зими Володя подзвонив мені і сказав: «Я хочу в горби». Це магічна фраза, яка збуджує мрії, змушує мозок шукати варіанти і є пропозицією від якої неможливо відмовитися. На той час, я якщо щось, і планував на літо то поїздку в Грузію, до однієї незавершеної задачі в горах Сванетії. Володя переконав мене, що в поїздку в Туреччину буде легше організувати, бо він там всіх знає, логістику розуміє і, взагалі, їдемо на Арарат і фертик! Арарат так Арарат! Але з «тоу гороу» все ж виявилися певні труднощі: оскільки східна Туреччина –  територія, де живуть курди, а з ними в турків постійні конфлікти, на території навколо Арарату є блокпости і треба якось їх проминути. Тому ми вирішили скористатися послугами місцевих компаній, які організовують сходження. Володя зв’язався з Адемом і останній сказав: «Платіть по 500 євро з людини і ми вас виведемо на Арарат». Далі почалися складні переговори, торгування, збивання ціни і ми зійшлися на наступному – беремо мінімальний «пакет», в який входить гонорар гіду – 450 доларів з 5 чоловік, Адем нам організовує трансфер з Вану до Догубаязиду, і з Догубаязиду до підніжжя Арарату і в зворотному напрямку. Чи можна зайти на Арарат без використання послуг місцевих компаній? Можна, але це важко і  стрьомно)

В Адема поміняли по 100 доларів (по курсу 8,4) і поїхали їсти. Турецька, чи радше курдська кухня вразила – дуууууже смачно! Але в першому ж ресторані ми зіткнулися з неприємною штукою – курди люблять намахувати на гроші, тому уважно перевіряйте чек. Бідні курди не знали, що з нами сам Володимир Дудуладенко – тому цей бій завершився нашою перемогою) Це все мені нагадало анекдот:

— Офіціанте, рахунок, будь ласка.

— Ось, прошу.

— А це що таке?

— Де? – Та ось же: комплексний обід – 200 гривень, вино – 50 гривень, вийшло – 50 гривень. Всього – 300 гривень. Що значить “вийшло”?

— Ну, значить, не вийшло.

Далі був переїзд до Догубаязиду тривалістю в 3 години. Дорогою заїхали на водоспади Мурадіє – дуже красиво. Святослав хотів скупатися, але забув в автобусі рушничок. Ой рушник, рушничок…

Поселилися в готелі Ertur, де живуть практично всі туристи. Вартість – 176 лір з людини. М’які ліжечка, це так круто!

Ввечері пройшлися в місто, де нас знову спробували намахати на гроші. Цього разу, попри всі заперечення Романа, заплатити саме ту суму грошей, на яку ми замовили їжу, не вдалося. Поєдинок закінчився нічиєю. До речі, саме в ресторані в Догубаязиді нам впарили чай за 13 лір! В усіх наступних локаціях найдорожчий чай, який ми брали, коштував 2 ліри. Це жестяк…

Дорогою назад потрапили під зливу, яка зруйнувала один з міфів, які я сам вигадав – буцімто в серпні на Арараті не буває опадів. Бувають, крихітки, ще й як бувають. Мокрий одяг, мокрий блокнот з усіма записами, надурили на гроші – таким «гостинним» був до нас Догубаязит.

Завтра стартуємо на Арарат!

 

9.08 Пн

Догубаязид – Camp 1 (3200)

6:30 – ранній підйом, сніданок в готелі і в 8:30 ми виїхали в бік Арарату. Гори… нарешті я з вами. Сьогодні ми планували піднятися на 1300 м по вертикалі, а тому вирішили полегшити собі життя. Адем запропонував нам коней, які понесуть на собі наші рюкзаки, ми порадилися і вирішили брати. 1 кінь несе 3 рюкзаки і вартує 50 євро (60 доларів по курдському курсу). Оскільки нас 5, ми взяли 2 коней по 60 доларів.

В багатьох читачів, напевно, вже виникло запитання: а чому ви йшли на Арарат з Туреччини, якщо він знаходиться у Вірменії? І це ще один стереотип, який мені доведеться зруйнувати. Гора Арарат дійсно є символом Вірменії – так називаються відомий коньяк та футбольний клуб, гора розташована на Вірменському нагір’ї, її добре видно з Єревану, Арарат навіть зображений на гербі Вірменії, але він повністю розташований на території Туреччини. В часи Великої Вірменії гора справді належала вірменам, згодом вона стала частиною османської імперії, а після того, як турки почали слабшати, гору «вкрала» Російська імперія (вони завжди щось крадуть). Але після Першої світової війни, згідно Московської та Карської угод, територія Арарату і трохи далі на схід відійшла туркам. Вірмени цьому дуже незадоволені, але що ж поробиш – історичне право не завжди враховується в міжнародному, а міжнародне право треба поважати.

9:30 ми на старті. В цій точці руйнується третій міф: скрізь в інтернеті пише, що трансфер довезе вас до висоти 2200 м, але це не так. Навесні стихія урвала частину дороги і в сезоні 2021 бусик міг довести тільки до 1900 м. Але в нас з собою і так тільки легкі рюкзаки) Змазуємося сонцезахисним кремом до рівня гейші і стартуємо. В мене погане самопочуття – видно, що хвороба вже проходить, але кондішн із нот зе бест. 4 години трекінгу і ми в базовому таборі.

Тут багато різноманітних наметів, є душові (поки не пропаде вода), бочки з водою (спочатку ми боялися її пити не кип’яченою, а потім забили боятися) і навіть туалет. Розклали намети, поїли, порозмовляли і кожен зі своїми думками пішли спати. Ніч на висоті, коли понад тобою тисяча зірок, внизу маленькими вогниками світяться міста, а прямо над тобою Гора! Це неймовірно…

 

10.08. Вт

Camp 1 (3200) – Camp 2 (4100) – Camp 1

6:30 підйом. Сонце вже освітило долину Вірменського нагір’я. Вилазити зі спальника – то мука, але що поробиш? Погуляв по табору, пофоткав. Далі ми поснідали, зібралися і вирушили на акліматизацію до другого табору на 4100. Увесь підйом зайняв десь 3 години. Дійшли до висоти 4140, причому, Святослав зайшов туди в шльопанцях, чим викликав загальне захоплення численних сходжувачів на Арарат.

Висота дається взнаки – за два дні ми вийшли на 4100! На висоті повна апатія – нічого не хочеться робити. Ступити кілька лишніх кроків – то мука, яка потребує неабияких зусиль сили волі. Годинку посиділи на висоті і вйо донизу. Завтра цією ж дорогою ми виходимо до табору 2, але вже з ночівлею і штурмом. Всі в передчутті.

 

11.08 Ср

Camp 1 (3200) – Camp 2 (4100)

Зараз ми сидимо в наметах на висоті понад чотири тисячі метрів. Надворі гроза зі снігом, спалахи блискавки чергуються зі звуками грому, а вдалині чути гул лавин. Я сиджу в наметі і заповнюю щоденник.

Сьогодні ми прокинулися в 6:30 і це вже стандартно. Вставати рано – ідея Володі. Це повинно нам допомогти підготуватися до нічного сходження, адже вихід на гору з верхнього табора починається в 1 або ж в 2 ночі. Поїли сніданок з субліматами, які вже почали набридати, і вйо нагору. Яке ж це щастя, що наші речі несуть нагору коні – з важкими рюкзаками підійматися було б значно важче і довше.

За 3 години ми піднялися до другого табору. Відчув, що потрохи звикаємо до висоти, але все одно все дається значно важче, все ліньки робити: ліньки фоткати, ліньки знімати відео, ліньки читати, ліньки навіть вийти в туалет. А приготування їжі – то взагалі якесь надзусилля: кожен думає, як би то хтось йому зробив окріп і залив сублімати. А якби ще перемішали – ото було б діло! Вночі в нас заплановано старт на гору. По прогнозу погода так собі – будуть хмаринки, але якщо вийдемо в 1й ночі – є шанс потрапити в погоднє вікно, яке повинно протриматися до 9-ї ранку. В 19:00 «лігаємо» спати. Накрутив будильник на 00:00. Все непевно…

 

12.08 Чт

Camp 2 (4100)-Арарат- Camp 2 – Camp 1 – спуск вниз – Догубаязид

Прокинувся за півгодини до дзвінка будильника. Звісно, що виспатися так і не зміг. Внизу, тисячею вогнів світиться Догубаязид – а значить хмарок немає. Це чудова новина. Зібрали речі, спакували штурмові рюкзаки і вирушили на Арарат. Над нами зоряне небо і Чумацький шлях вказує прямо на вершину – чудове маркування!

Висоту набирали повільно, рельєф складний – сипуха заміксована зі снігом, який насипала вчорашня гроза.  В голові гуло – висота то є висота… Достатньо холодно, і я зрозумів всі свої провтики – я гадав, що Арарат дуже тепла вершина і не взяв ані верхонок, ані бахіл. Ще й загубив батарейку до ліхтарика. Добре, що в Ромка був запасний ліхтарик – то мене врятувало. Недооцінка гір – це велике зло!

З 4800 почалися хмари – нічого не видно. Поступово зайшли в зону снігу. На 4900 вдягли кішки. Взагалі процес вдягання спорядження на висоті – ще та веселуха. Зважаючи на те, що в таборі на 4100 навіть важко зробити чай, то вдягання кішок на вітрі, в снігу, з холодом, і це все зашнуровування… Сумнівне задоволення. Мені холодно в руки, тому свої трекінгові палиці я поклав в рюкзак, але довго вони там не простояли, оскільки гід їх витягнув звідти і втикнув у сніг як орієнтир в тумані. Хмари густі – видимість метрів 50. Сніг, висота, вітер, голова, холод. Важко…

5:34 ми були на вершині. Тут ціла черга з тих, хто хоче сфоткатися на «пупку Арарата». Вітер став просто ураганний, видимість відсутня. Гіди почали кіпішувати – «Давай, давай! Down! Go-go-go!». Але як так? Ми, що навіть не сфоткаємося на горі? Ніт!

Наша супер п’ятірка мужньо пройшла усі випробування і разом виходимо на вершину. Ромко навіть майже розплакався – це був дуже емоційний момент. Кілька фоток і вся техніка повністю розряджена. Гіди починають дуже жостко кричати – аж хотілося їх послати. З вершини не буде багато матеріалу(

За традицією заспівали з Володею «Кафельний пам’ятник» і чемно виконуємо команду старших.  Вйо до низин так вйо до низин…

Скидати висоту досить приємна справа – з кожним кроком вниз стає все легше, голова перестає боліти, зникає задишка. Курдські гіди постійно кричать «Давай-давай, купуй трамвай!» Це вже реально набридло. Я розумію, що в них робота і в 500й раз пертися на гору – таке собі задоволення. Але, курво, нам же ж цих гідів особливо і не потрібно було!

В 7:40 я був у таборі на 4100. І що ви думаєте? Тільки но ми спустилися, як Арарат «відкрився». Закон Мерфі в дії… Ми півтори годинки відпочили, поспали, перекусили і почали спуск вниз. Вже знайомою стежкою спустилися до табору 1, а звідтіля вниз аж до дороги. В 15:00 ми було біля бусика, який і відвіз нас в Догубаязид. Активний був день – ми прокинулися на висоті 4100, піднялися на 5137, спустилися на 1900, а звідти в Догубаязид – на 1700. Як вам такий перепад?

В місті була довга прогулянка, смакування місцевих дьонерів (дьонер за 10 лір!!! Такий смачний, що капєц), кебабів, айрану, безлімітний чай всіх смаків і кольорів за 1 ліру і насолода моментом достатку, якого так не вистачало на висоті. Напевно, інколи варто поринути в атмосферу дискомфорту для того, щоб цінувати те, що ти маєш. І, звісно, ж нас по всюди намагалися намахати на гроші. Повсюди!

А ще було усвідомлення що ми це зробили! І це круто!

 

13.08 Пт

Догубаязит-Ван-Кайсері-Erciyes Hill

Сьогодні ми спали на м’яких ліжечках! Хоча, якщо чесно, в мене і так був м’який надувний каремат, так що сон і на висоті був досить комфортний)

6:45 прокинулися і вйо на сніданок. В готелі шведський стіл, тож ми набрали все, чого душа бажала. Особливою популярністю користувалася картопля фрі. На сніданок)

О 8:00 сіли на маршрутку до центру міста (на карті навіть є спеціальна точка «To Van»), а звідтіля в 9:00 вирушили автобусом у Ван. Вартість переїзду – 50 лір (за трансфер з Вану в Догубаязид ми заплатили по 22 долари, тобто десь втричі дорожче).

У Вані ми купили квитки в Кайсері (вартість 200 лір з людини). До речі, автобусні перевезення в Туреччині вартують кількох окремих слів. По перше, на автостанціях є окремі каси різних перевізників і потрібно підходити до каси і запитувати про рейси, куди вам потрібно. Така конкуренція сприяє зниженню цін і високому сервісу – автобуси в Туреччині комфортніші, аніж літаки в Україні. Але майте на увазі, що допитатися про трансфер буває інколи дуже важко – турки погано знають англійську мову. В таких випадках гугл транслейтер «рішєє»)

Далі ми пішли в цент Вану, поміняли долари за курсом 8,4 і пішли їсти. І нас знову надурили! Це виглядало так: офіціанти принесли меню і поки ми вибирали замовлення, нам принесли всілякі «безкоштовні» страви, які ми не замовляли. А потім збільшили вартість чека, дописавши всілякі незрозумілі назви «курдським клинописом». Часом можуть дописати лишній чай, часом – лишню страву. Це обурює, але перші кілька разів ми пробували терпіти. Тепер ми спробували побунтувати, і довести свою правоту. Особливо обурливо було те, що Святослав замовив страву за 25 лір, а в чеку йому записали 30. Офіціант спробував довести, що страва коштує таки 30 лір – здер з меню наклейку з сумою, а там… 22 ліри. Тоді він взяв якийсь папірчик, наклеїв напроти страви і написав 30 лір. Таким чином ми заплатили замість 190 лір 225. Настрій був зіпсований, як і наше враження про курдів.

В 16:00 суперавтобус з нами на борту вирушив у бік Кайсері…

 

14.08 Сб

Кайсері – Erciyes Hill

В 5:00 ми приїхали в Кайсері. Нічний переїзд був важким – не виспався і залежав все тіло. Розбиті і втомлені ми почали дискутувати, що ж робити далі. По плану в нас переїзд до підніжжя Ерджиясу і ніч в готелі, але хлопці різко захотіли сьогодні ж їхати на гору і сходити на неї. Я вперся, як баран – для чого ці гонки-перегонки? Зійшлися на тому, що будемо дотримуватися плану.

Далі ми спробували розібратися в системі логістики в Кайсері, на що в нас пішла добра година часу. Система така: щоб доїхати з OTOGARу до центру, треба купити картку за 10 лір ї поповнити її на 3,75. В центрі ми дізналися, звідки їздять маршрутки до Ерджиясу, дізналися, що маршрутки звідтіля їздять з 5 ранку і до 21:00. Це добре – значить, маємо цілий день в Кайсері. Але що ж робити з рюкзаками? Носитися з ними – то проблема, а камеру схову ми так і не знайшли. Вирішили зняти кімнату в найдешевшому готелі і там залишити речі. Знайшли якийсь готель за 100 TL – кімната така страшна, що я навіть боюся її описувати. Але нашим рюкзаками до того було байдуже😁

Ми були вільними і почали прогулянку по Цезарії Каппадокійській. Спочатку перекусили дьонером, а після цього пішли в місеву фортецю-музей. Там є що подивитися – місто Кайсері було центром Каппадокійської держави, згодом тут карбували монети для всієї Азії, тут був архієпископом Василій Великий і, взагалі, місто було на перетині політичних і торгівельних зв’язків різних цивілізацій. А ще тут не намахують на гроші – чеки чіткі, як швейцарські годинники.

В 17:30 ми виїхали до Ерджиясу і поселилися в готелі Erciyes Hill. Вартість маршрутки 9,5 TL, вартість готелю 312 TL з людини за 2 ночі. Готель дуже крутий, кімнати розкішні. А ще тут є ліжечка, а не сидіння автобуса) Які ж це файні відчуття! Завтра вйо на Ерджияс!

 

15.08 Нд

Ерджияс

По плану в нас був ранній старт, але ввечері, розніжені ліжечками, душем і комфортом ми вирішили поснідати, вийти пізніше і під’їхати трішки вище на підйомнику. Підйомник відкривається о 9:00, тож ми не вставали о 6:30. І, взагалі, ми порадилися, що такі круті хлопці взагалі забіжуть на гору за годинку. Максимум за півтори. І це була помилка…

В 9й вийшли з готелю, заплатили по 12 лір за підйомник, який вивіз нас до 2470 (+250 метрів по вертикалі) і поволі пішли вгору. Разом з нами підіймалася пара з Італії. Вони в останній момент відмовилися від сходження на Арарат і, як альтернативу, вибрали Ерджияс. Хороша альтернатива.

Набір висоти добрячий – вийшли на хребет, а там наступний підйом. І так без кінця. На одній з проміжних вершин ми зустріли турка, якого покинули друзі, а він вері-вері хотів піднятися на Ерджияс. Попросився до нас в команду, а ми ж не злі хлопаки, взяли з собою.

Десь біля 14:00 вперлися в червону скелю і почалися проблеми. Спробували обійти її зліва, але там стрімчаки і небезпечна сипуха. Трек, який ми скачали в інтернеті, казав, що треба лізти прямо по скелі, але то якась «галіматня». Італійці шукали маршрут справа і побачили натяк на якусь стежку. Але самі йти відмовилися – занадто пізно. Показали нам стежку внизу, розвернулися і пішли вниз. Наш друг турок теж покинув нас і пішов вниз. Це була його п’ята спроба сходження на Ерджияс.

На той час гору вже затягнули густі хмари, і погода почала погіршуватися. Що ж робити? Вирішили, що дедлайн повернення назад через 2 години. На годиннику 14:40 і світлового дня повинно вистачити на спуск.

Пішли вправо-вниз, траверсували червону скелю. Небезпечна сипуха і постійна загроза, що з гори зірветься якийсь «чумайда»н і поховає всі наші прагнення «щісливого життє». Свят зірвав камінь, який набрав швидкість боліда формули 1 і ледь не прибив Ромка. Хух, на щастя, «торпеда пройшла мимо». Далі серпантинами вверх, обережно, вище, ще вище, рель’єф став пологішим. В 15:40 ми були на вершині Ерджиясу. Вершина – це невеличка площадка з турецьким прапором. Неподалік є ще вища точка – скельна вежа, але не неї ніхто не ходить – надто небезпечно.

На вершині познайомилися з двома спортсменками зі Стамбула, які готуються до UTMB. Вони сказали, що покажуть нам коротку дорогу вниз. Ммммммм, коротка дорога…

Влаштовуємо фотосет на вершині, неначе справжні інста няшки, співємо вже традиційний «Кафельний пам’ятник» з Володею і в 16:10 починаємо спуск. Дорога дійсно коротша, але називається «шайтан рота» – дідькова дорога. Із самої назви зрозуміло всі її характеристики. Спуск дрібною сипухою – то неначе ескалатор – стаєш і їдеш, впираючись трекінговими палицями. Після кількох невпевнених кроків я навіть вподобав такий спосіб пересування. Ізі😉

В 19:30 ми спустилися до кабінок, які довезли нас вниз до курорту Ерджияс. До речі, якщо хтось шукає альтернативу Буковелю – Ерджияс це те, що вам потрібно. Найкращий сезон з грудня по квітень. В Кайсері є аеропорт, а звідтіля ви вже знаєте, як добратися до гори. Велкам)

Внизу був кебаб з колою і відпочинок. Ціни тут звісно вищі, ніж в Кайсері, але сублімати їсти вже не хотілося)

 

16.08 Пн

Ерджияс-Кайсері-Гьореме

Поснідали в готелі, зібралися і вирушили на зупинку. Далі була дуже дивна ситуація: зупинилася маршрутка, але водій не зміг нас підібрати через те, що ми мали рюкзаки, та ще й практично всі місця були зайняті, а стоячих пасажирів в Туреччині не беруть. Проте водій сказав, щоб ми заплатили за проїзд, а наступний бусик зарезервує нам місця і забере нас. І от, навчені курдською чесністю, але все ж з вірою в людство ми заплатили гроші і стояли на зупинці, почуваючись ошуканими. Але ні – за 15 хвилин приїхала маршрутка і забрала нас. Турки, на відміну від курдів, виявилися чесними!

В Кайсері ми закупили продукти і з головного вокзалу вирушили в Гьореме (вартість проїзду 30 лір). Знову супербус і комфортний переїзд. Хотілося б побачити турків, які їдуть автобусом Коломия-Буркут. На жаль, в плані автобусних перевезень, ми відстали від турків на кілька десятиліть…

Десь біля 14:00 ми поселилися в готелі Medusa cave. Готель крутий, до того ж нам пощастило зі знижкою на Букінгу – ми заплатили по 300 лір за 2 ночі з людини, а вже наступного дня ціна готелю виросла в 3 рази!

В Гьореме все дорожче, адже це популярний курорт, який є серцем Каппадокії. Туристів сюди приваблює химерний ландшафт, який формують перібаджалари, церкви, вирізані в цих скельних утвореннях та польоти сотень повітряних куль понад містом. Навколо міста є кілька трекінгових маршрутів, тож ми вибрали трек і пішли гуляти. Сьогодні по Червоній та Рожевій долині.

Але одразу ж бог GPSу нас підвів, і ми збилися з маршруту, втратили купу часу, тож довелося наздоганяти. З останнім промінням сонця ми забігли на sunset point – місце, куди з’їжджаються люди побачити останні проміння сонця понад долинами Гьореме. Краса неймовірна!

Далі спустилися в каньйон і пішли в сторону міста. Сонце зайшло, стало темніше і прохолодніше. І тут ми припустилися всіх помилок, яких припускатися не варто було: ми розділилися, заблукали, знову заблукали, знайшлися і в 21:00, вже затемна, зайшли в готель. День був сповненим пригод, тож на відпочинок ми заслужили.

 

17.08 Вт

Гьореме

Вчора хлопці домовилися про політ на кулі (вартість 70 доларів з людини), а я вирішив не літати, а пофоткати кулі з оглядового майданчика. Польоти куль починаються вдосвіта – трансфери компаній забирають людей від готелів близько 4ї ранку. О 5:56 схід сонця в Гьореме, тож о 5:30 я вже вийшов з номера готелю. По Osmand дорогу знайти було не важко. Вхід на оглядовий майданчик платний, коштує 3 ліри. Звісно, можна пробувати шукати обхідні шляхи, але для чого? Краєвид звідтіля просто неймовірний: десятки куль, освітлені сонцем, що сходить – мммммммм… Тут можна залипнути надовго. Єдине, що не сподобалося – це натовп людей. Тож побути на самоті зі всім цим чудом вам не вдасться.

О 8:00 в нас був сніданок на терасі готелю, а далі сонний час. Що робити після того, як поспав? Правильно – треба поїсти! Ми пішли в центр і замовили якісь кебаби (все одно тут всі страви схожі на смак).

В ресторані у нас була серйозна дискусія – ми з Ромком хотіли їхати у Ван, щоб довше потусити на озері, а Володя страшенно хотів їхати на південь в Мерсін, щоб покупатися у Середземному морі. Після застосування всіх диктаторських прийомів і провокацій ми прийняли колективне рішення – не розділятися і всім разом їхати в Мерсін. Але з Гьореме напряму туди не дістатися (точніше, можна, але автобус аж в обід), тож ми взяли квиток на автобус до Адани (столиця кебабів), а вже звідтіля до Мерсіна рукою подати.

Далі по плану був трекінг, але ми з Ромком побачили оренду велосипедів і вирішили проїхати маршрут на них. Сторгувалися за 35 лір з людини за 2 години і вйо в Долину кохання. Назва долини походить через те, що скелі тут мають форму величезних піструнів, таке враження, що ти зайшов у велетенський скельний сексшоп.

Спочатку наша мандрівка була просто фантастичною – даунхіли з вітерцем, чудові краєвиди. А далі ми заїхали в урочище є…еня, якісь дуже густі джунглі, і довелося цілу годину штовхати велик під гірку, через колючки і зарослі. Ця прекрасність доповнилася тим, що права педаль у моєму велику була без пластикового протектора, постійно вдарялася мені в ногу і роздирала її до крові (перевіряйте транспорт перед прокатом!!!). Воістину Долина кохання з велосипедом😆 Трекінгові маршрути – це все ж для пішого туризму.

З останніх сил, під палючим сонцем Каппадокії, ми дотягнули залізних коней до траси. На маршруті ми не зустріли жодних туристів – чомусь Долина кохання не дуже популярне місце. На виході стояв дядечко, який продавав фреші, і по його міміці було видно, що він нам співчуває. Фреші виявилися дорогенькими – по 30 лір, але наші навики торгування за час перебування в Туреччині зросли до небаченого рівня, тож ми сторгувалися до 10 лір. Свіжий фреш – саме те, чого нам не вистачало в той момент!

Біля траси зустріли Святослава, Романа і Володю, які йшли цей маршрут в зворотному напрямку. Ми поспівчували хлопцям – попереду в них ще був кавалок дороги. А далі був фантастичний спуск по трасі аж в Гьореме, 2 літри фанти та грандіозна вечеря на терасі з вином, бастурмою і видом на нічне Гьореме. Краса…

 

18.08 Ср

Гьореме-Адана-Мерсін

В 10:15 виїхали автобусом з Гьореме до Адани. Продовжую вивчати турецьку автобусну логістику – вона якась дивна: в Гьореме нам продали квиток до Адани, але коли ми приїхали до наступного після відправлення великого міста – Невешехіра, нам сказали пересідати в інший автобус. Це при тому, що за автобус ми не платили. Дивина…

Проїхавши крізь кілька тунелів попід Таврськими горами, ми потрапили на Південь Туреччини. На Непопсовий Південь) Адана – це столиця кебабів, і спробувати цю страву саме в Адані нам радили чи не у всіх локаціях в Туреччині. Приїхавши на вокзал. У нас було мало часу, тож вирішили розділитися і піти на пошуки найближчого закладу з турецькою кухнею. 15 хвилин пошуку і бінго: неподалік вокзалу знаходиться ресторан Baba Kebap, де за притомні гроші можна ситно поїсти. Причому тут не намахують на гроші – чек був точним. Кебаб смачний, але нічого надзвичайного. Можливо, якби ми мали більше часу на Адану, нам вдалося б відчути усю красу її кухні. Можливо.

Далі ми сіли в місцевий бусик, який за 20 лір довіз нас до Мерсіна. Причому це не був якийсь супербус, як ми звикли, а звичайний «спрінтер», яких в нас багато. Я аж зрадів – значить турки не настільки нас випередили!

Поселилися в готелі з шекспірівською назвою Othello Hotel. Яке щастя, що серед нас немає Дездемони😉 Наступним завданням було знайти ресторан, де подають морського окуня (Leverick). Чесно кажучи, я не фанат морських страв – ці кістки, які постійно треба вибирати… Святослав розділив мої почуття, зате хлопцям сильно сподобалося.

Далі ми вирушили на пошуки пляжу і знайшли його біля готелю Hilton. Середземне море, над нами зорі і космічна безкінечність. Купатися чи не купатися? Що за дурні запитання!

Повернулися в готель ми в 00:30 стомлені, але задоволені. Адже щастя є!

 

19.08 Чт

Мерсін-Ван

Раннього підйому не вийшло. Поснідали в готелі, взяли таксі і вирушили на пляж поза Мерсіном – у Мезітлі. Там в нас надзадача: за 2 години «крепко» накупатися в морі. Чесно кажучи, я ненавиджу море і це якась дуже ірраціональна ненависть. На пляжі, коли довго нічого не треба робити, під цей шум прибою в мене виникають депресивні почуття. Але 2 години це той час, який навіть я можу витримати. Пляж платний – 5 лір, зате є душ, є лежаки.

Мерсін – це один з торгівельних центрів Туреччини і найбільший в країні порт.  Туризм тут не розвинутий, море не дуже чисте, так що навряд чи сюди варто спеціально їхати на відпочинок. До речі, рівень розвитку міжнародного туризму в регіонах Туреччини корелюється зі знанням англійської.

Повернувшись в готель, ми поплавали в басейні і, чесно кажучи, там мені сподобалося значно більше.

Далі ми пішли в місто, пообідали смачним адана кебабом (хлопці взяли леверіка, але я на таку авантюру вже не повівся), посиділи на пляжі, спостерігаючи, як кораблі виходять у відкрите море і вйо на otogar. До нас пристав турок, який добре знає російську і хотів з нами попрактикуватися, намагаючись нам впарити все від шкіряної куртки до хамаму. Спочатку він нас називав росіянами, але після того, як ми його назвали курдом, він чітко зрозумів різницю між українцями і московитами.

На автостанції почався цирк – нам не роздрукували квитки, пересадили на інший рейс, причому якийсь працівник автостанції постійно нас підганяв: «Go-go! Hurry-hurry!». А вже в автобусі стюард почав вимагати від нас квитки, яких в нас не було. Ми спробували пояснити ситуацію, але знання англійської в стюарда було на рівні учня Саратської школи. Добре, що ми іноземці і ставлення до нас відповідне – все владналося: нас посадили на задні сидіння, в яких не опускалася спинка, але звідтіля хоча б ніхто не проганяв. Попереду було 900 км дороги і ціла ніч, яка минула в невдалих спробах зручно вмоститися і заснути…

 

20.08 Пт

Острів Акдамар-Ван

О 7:50 ми вийшли з автобуса за 40 км не доїжджаючи до міста Ван. Тут знаходиться місце, з якого катери возять туристів на острів Акдамар. Колись на острові розташовувалася резиденція вірменських царів династії Арцрунідів. Іншою визначною пам’яткою є Кафедральна Церква Святого Хреста, яка знаменита до наших днів фресками, розташованими на внутрішніх стінах і куполі, та численними горельєфами, які зображують світські сцени, а також сцени із Старого і Нового Завіту.

Церква була побудована в період розквіту Васпураканського царства в 915—921рр. зодчим Мануелем (Манвелов) в період правління царя Гагіка Арцруні. Також на острові Акдамар збереглися руїни порту X століття. І це все на відносно невеликому клаптику землі посеред величезного озера Ван!

Восьма година ранку: перші керманичі кораблів з кавою в руках сонно виходять на причал, перевіряють свої катери. Нам запропонували взяти катер за 350 лір з п’ятьох, або ж чекати дев’ятої години, коли приїдуть туристи. Нам нікуди спішити – чекаємо. Походили по причалу, я пофотографував озеро Ван – воно просто неймовірне: цей колір води, синьо-прозорий, чистенький, і острів, який манить до себе. Краса! Святослав не зміг пропустити такої нагоди і поліз купатися в озеро. До речі, солоність озера 23 ‰, для порівняння солоність Чорного моря 17-18 ‰.

О 9:00 прийшли люди, і ми орендували катер. Вартість дороги туди-назад – 25 лір з людини і ще 35 лір – вхід на острів. Акдамар нас вразив – надзвичайне місце. Цікаво, але на острові, посеред солоного озера Ван є прісні джерела. Краєвиди тут чудові – синє озеро, жовті піщані гори – майже прапор України.

Нагулявшись по руїнах резиденції вірменських царів, ми вирішили покупатися. Солоність води взагалі не відчувається. А ще вода тут прохолодніша, ніж в Середземному морі, що додавала комфортного контрасту до спекотного серпневого дня на Сході Туреччини.

Далі ми зловили маршрутку і не без пригод, з супертяжкими переговорами на англо-україно-турецькій мові доїхали до автостанції міста Ван. Спробували замовити таксі до готелю, але п’ятеро не поміщалися в одну машину, тож вирішили йти пішки 2 км до центру. І тут зупинився якийсь курд на бусику, підібрав нас, довіз до готелю і зробив це все безкоштовно! Так що світ не без добрих людей і не всі курди прагнуть розвести європейців на гроші. Хоча, на жаль, даний чесний чоловік був рідкісним явищем в нашій мандрівці.

Поселилися в готелі, заплатили по 76 лір з людини і це був найдешевший готель в нашій подорожі. Далі була сонна година, після якої ми вирушили гуляти по місту, їсти турецькі страви і купувати сувеніри своїм близьким. Дійшли аж до Ванської фортеці, але вона виявилася закритою( Повернувшись до центру, ми взяли по смачнючому морозиву за 3 ліри (9 гривень!!!!), попили чайок посеред гамірної вечірньої вулиці і втомлені, але щасливі повернулися в готель. Наступного дня нас чекали збори і повернення додому.

 

21.08 Сб

Ван-Стамбул-Львів-Косів

В день, коли ми прилетіли в Туреччину, Роман сказав таку фразу: «Хлопці, запам’ятайте – завтра ми летимо додому! Так швидко промайне час у мандрівці». Саме так і трапилося – подорож тривала рівно одну секунду. Час, зрештою, умовний.

Зранку ми докупили гостинців, востаннє поїли турецького морозива за 3 ліри (яке ж воно смачне!), викликали таксі і поїхали в аеропорт. О 12:00 вилетіли з Вану до Стамбула, там 4 години конекшину і сіли в літак на Львів. Мені пощастило сидіти біля вікна і спостерігати неймовірний захід сонця.  Десь за Франківськом закінчилися хмари, і я побачив, якою ж красивою є наша земля – ця зелень, дерева неймовірно контрастували з пустельними пейзажами Туреччини. А десь далеко внизу виднілася маленька сільська церковка, яка остаточно сповістила – ми вдома. З останнім промінням сонця ми приземлилися у Львові.

На виході з аеропорту нас зустрів Андрій Варшавський, і це було неймовірно символічно – він нас і проводив і зустрічав. І подорож наша пройшла більш, ніж вдало – ми виконали все, що запланували. Дякую, Андрію! Трішки поговоривши біля аеропорту, ми розійшлися – Роман і Андрій пішли шукати пригод у вечірньому Львові, Володя вирушив на залізничний вокзал, а ми з Романом і Святославом вирушили в село Надичі, де був наш транспорт. Романова мама знову нас смачно нагодувала і переконувала не робити дурниць і не їхати в нічну поїздку додому, але ніщо не спинить ідею, час якої настав – нас чекав Гук. В 23:23 ми вирушили дорогою на південь.

І ось я повертаюся до місця, яке знаходиться в центрі Всесвіту. До місця, навколо якого обертаються всі небесні світила. До місця, де сходяться всі паралелі і меридіани. Я повертаюся додому. О 2:45 Святослав вже купався в нічному Гуці. Небо було безхмарним, мільярди зірок світили нам так само, як вони світили на схилах Арарату, так само як вони світили в Каппадокії, в Мерсіні, коли ми купалися в Середземному морі. Але повсюди відчувалася якась зміна: в повітрі, в землі, у воді – скрізь! Відчувалася якась неймовірна впевненість і щастя. Щастя від того, що ми повернулися. Живі, ще здоровіші, задоволені та з новим досвідом. А це означає одне – мандрівка під назвою життя триває. І попереду ще багато нових пригод.

Витрати (у гривнях)

  • 7000 – авіаквитки
  • 687 – сублімати
  • 1500 – страховка
  • 400 – антиген тест
  • 900 – Косів-Львів, Львів-Косів
  • 13609 – витрати в Туреччині

Всього: 24096

Автор тексту і фото Капітан Дземброня


Коментувати

Піші та велопрогулянки, походи та веломаршрути Карпатами – Косів, Косівський та Верховинський райони – для вас та ваших друзів чи гостей з інших міст!

Туристичний відеоканал