Козир Ґаджіни і братів Паранчичів

Літування у полонинах непомітно хапає за обруч екватор. Ґазди понизку уже поробили сіна худібці на зиму, а в багатьох, особливо на царинках у високогір’ї, трава «загоріла» через спеку.

Корівки з овечками монотонно румигають зелену пашу на полонинських угіддях, а ватаги оцінюють доцільність цьогорічного літування, яке, як прогнозували ранньою весною, ризикувало взагалі не розпочатись, зважаючи на воєнний стан і похідні моменти…

Полонина Ґаджіна під Чорногорою. Це одна з популярних локацій серед туристів, як і Кринта чи Веснарка, через які пролягають туристичні маршрути, або ж для люфтівників влаштовують гастротури. Втім, остання, через різні причини, цей сезон так і не розпочала.

Козир чи перевага Ґаджіни полягає у тому, що попри неї проходить з села Бистрець один з найпопулярніших керунків на гору Шпиці, — хтось торкається Ґаджіни, прямуючи на Бребенескул та Гутин-Томнатик чи спускаючись з цих двотисячників. Ще одна приваба Ґаджіни в тому, що тут магічне, з огляду на красу гір, місце. У Карпатах таких одиниці…

Колись на полонині господарювали тваринники з колгоспу «Радянська Верховина», контора якого розташовувалась у Верхньому Ясенові. Потім на роки перейшла у власність Дмитра Форгача з Верховини, який, на жаль, відійшов у вічність, відтак увесь тягар ґаздівки пересунувся на плечі його дружини Катерини.

Вже восьмий рік поспіль орендує полонину Ґаджіна 42-річний Микола Паранчич з села Бабина. Взагалі, серед літувальників, мабуть, найбільше людей з цього села, що неподалік Косова. У соцмережах навіть жартують, мовляв, у Бабині є спеціальний університет, де готують полонинників. Ватагові Миколі допомагає
на два роки старший рідний брат Дмитро.

— Та, ви идіт блишше! — каже, побачивши біля стаї незнайомців, що озирались навколо, пан Микола. — Пробуйте сиру, вурди.
— Славайсу. А по чому? — питаю.
— Ви спочєтку кладіт у рот, а говорити будемо потому, — повчає, як то має бути на полонині, чоловік. — 3 котрого будза вам кроїти?

…Микола зносить по драбині з поду великі, налиті димом ґулі жовтавого кольору. Ставить на стіл, накроюючи апетитні кавалки сиру і білосніжної вурди. Пригощаємось. Смачно — словами не передати.

— Але то так не смакує, — ватаг виймає із задимленої шафки бутель із 60-градусною настоянкою, від якої тричі аж «око завернулоси».

Паранчичі випасають на Ґаджіні 50 «штук» худоби: 35 корів і 15 телиць, переважно з Бабина і верховинських теренів. Микола зізнається, що найбільше було у 2017-му — 75.

— То тепер народ трохи спустів, не хоче тримати худобу, — із ноткою суму каже ватаг. — Від цего і наше ремесло занепадає, а най хтос попробує тут відт літувати. Тай не покладеш на бринзу захмарну ціну. Йкос так, ади, рік за роком, «сунемоси». Маємо шєстє на туристів, реалізуємо сири у Косові на базарі, передаємо трохи у «Буковель», Татарів…

…Тим часом у ватернику язики полум’я від смоляних смерекових дров повністю охопили чавунний казан з водою для побутових потреб. їх голосне потріскування ніби намагається стишити монотонні акорди крапель дзеру, що стікає із сирів у марлях, і похропування поросят під навісом обабіч стаї. Неподалік, на лавицях біля столу, вечеряти вмощується втомлена після маршруту чорногірськими вершинами група туристів з Косівщини.

— Дес за годину’почнемо згонити худобу на доїнє. А варимо молоко у цему мідному чані, — показуючи на велику ємність біля дверей, наголошує Паранчич. — Він суда «прийшов» із Попівана, таких на полонинах лиш кілька є. Звідки не візьмись, до Миколи підбігли два достатньо великі карпатські «волохи». Прискіпливо, але не агресивно, оцінили незнайомців.

— Це також наші помічники: Настя — вона, Буня — він. Деколи у поміч стає Бадьо, — показуючи на багато скромнішого за розмірами пса, каже ватаг Ґаджіни.

…Липневе сонце неквапом сідало за навколишні верхи. Десь вдалині під лісом вже чулося голосне «гейкання»: то Дмитро Паранчич почав гнати худобу на вечірнє доїння. За декілька хвилин до нього долучаться Микола з собаками Настею і Бунею. Ще одна днина на Ґаджіні заходить за обрій, а ми, з надією ще не раз побувати тут, прощаємося з полониною та її гостинними ґаздами і поспішно чимчикуємо в Бистрець.

Роман Клим. Газета «Верховинські вісті».


Коментувати

Піші та велопрогулянки, походи та веломаршрути Карпатами – Косів, Косівський та Верховинський райони – для вас та ваших друзів чи гостей з інших міст!

Нове на туристичному форумі

Туристичний відеоканал