У березні по селах Тлумаччини

У березні по селах Тлумаччини

Настала весна, перші птички почали піяти коло мого балькону, у повітрі знову розлився специфічний запах димів, торішньої трави і ще якихось приємних, лоскотючих ніздрі, штук. І я зрозумів, що пора відкривати мандрівний сезон 2014. Власне, не те, щоб зрозумів, але прийшла до голови одна спонтанна ідея куди можна зїздити, щоб і дешево, і сердито, і ще й не надто мокро на випадок вогкої землі. Одним словом до Остринського тризубу. Ідея ця вродилася від доброго дива, коли моя подруга, Гуменюк Іра, кинула мені посилання на сю дивну штуку. Думаю – а чом би й ні. І от, у неділю, я з трьома подругами (тою самою Ірою, Надею і Нютою) мали рушити в дорогу. Передбачалось, що ми відвідаємо тризуб, а відтак підемо польовими стежками навпростець через Братишів і Нижнів до Дністровського каньйону (усе воно знаходиться у Тлумацькому, або, як кажуть місцеві, Товмацькому районі).

Неділя, 8:30 ранку, Івано-Франківський автовокзал. Тітка у касі сказала нам, що тут квитки до Острині не продаються, а продаються тільки на Пасічній (у нас там АС-2, звідки їдуть міжобласні маршрути). Дещо збентежені першою невдачею ми добираємося до Пасічної. По дорозі нас спіткав доволі кумедний, великий і блохастий пес, який чомусь настільки облюбував Нюту, що ніяк не хтів її відпустити і намагався вкусити за руку кожного, хто її силою пробував відтягувати. Мало того – квитків нам також не продали, сказали, що треба домовлятися з шоферами. Мусили ще півгодини чекати поки найближчий рейсовик на Тернопіль рушить по маршруту. Але, нарешті, всілися, щоб подолати ці 20 км від обласного центру, які, як виявилось, є більш недоступними аніж іноді 60 – 100 км між іншими населеними пунктами.

Зійшовши в селі Остриня, першим ділом взялися розпитувати дорогу. Як виявилося, живуть тут дуже привітні і гостинні люди, які радо пояснювали усе, чого нам було треба. Ми ішли селом, не поспішаючи, роздивлялися на всякі місцеві особливості, надто ж звернули увагу на бузьків, яких бачили вперше цього сезону (а повір’я стверджує, що якщо хтось вперше після зими побачить одного бузька – буде цілий рік сам, а якщо двох – то знайде свою половинку). Що ж до нас – то тут ситуація була заплутаною, бо ми спочатку вздріли одного в гнізді, дуже довго видивлялися ще і коли вже втратили надію, то з гнізда вигулькнула ще й голова другого. Тому що це для нас означає, сказати важко.

Відтак ми опинилися за селом коло маленької, але чарівної річки Тлумач, де у найглибшому місці води було жабі по коліна. Там нас узяв блуд і не допоміг навіть GPS-навігатор, зате стара бабця, до якої ми звернулися, швидко прояснила усю ситуацію. Відтак побрели ми під схилом довгого горба, що тягнувся попри річку. Ішли десь зо кілометр, поки перед нами не показалось те, що ми шукали – Остринський тризуб.

Тепер настав час повісти трохи і про нього. На світанку незалежності, у 1992 р. його виклав із мергелю колишній стрілець УПА Анастасій Козак на схилі пагорба за селом. Кажуть, на цьому місці проводила один із боїв сотня «Орлика», тож він таким чином вирішив вшанувати побратимів. Каміння носив у двох сумках за 800 м. звідсіля від кар’єру, доки не вийшла доволі вражаюча фігура – найбільше зображення цього знаку в Україні. Його видно із траси, що веде з Івано-Франківська на Тернопіль, а також він фіксується супутниками. Місцеві за ним доглядають, раз на рік білять вапном, аби краще було видно та відводять воду, щоб каміння не зміщувались. Між іншим, там навіть береги річки чистіші, аніж зазвичай біля місць проживання та відпочинку людей. Можливо, тамтешні гопники більше дбають про екологію і не викидають сміття на узбережжя, абощо.

Тризубом ми намилувалися вдосталь. По правді сказати, було чим – фігура витримана у чітких пропорціях і строгих прямих лініях. Відтак, розпочали підйом далі, до вершини пагорба. По правді кажучи, здиратися по крутому схилу було вельми важко, дівчата потомилися, та й з мене теж поти стікали, на додачу до всього з’явилися якісь противні мухи і невеликими групками умудрялися залітати то в вухо, то в око, то в рот. Але зупинятися на півдорозі не випадало, тож ми дозволили собі короткий перепочинок тільки після того як були на вершині.

Звідти ми пішли навпростець полем і вже, вийшовши на стежку, присіли надовше. По короткому перекусі печеньками з чеколядов взялися грати в бадмінтон (уявляю собі, якими очима б дивився на те все фермер, якби його наднесло у цей момент десь неподалік «нашого» поля, але, на щастя, була неділя і жодна жива душа не вздріла чим займалась група молодих людей з Франківська на далекому від траси і села клапті землі десь на Товмаччині). Поки одна пара грала, інша відпочивала. То було шикарно – проїхати і пройти стільки часу, щоб десь серед незораного поля і весняного неба, загубившись від мачухи-цивілізації, перекидати ракетками воланчик. Трохи погравши, а ще більше – відігрівшись на теплому сонечку, ми вирушили далі по стежці.

За моїми очікуваннями, ми мали дійти нею до Братишева, а там уже б розпитали як далі. Але вона спочатку вела нас полями, відтак почала спускатися попри якісь горби, вкриті кущами, а потім, проминувши сміттєзвалище, вигулькнула біля траси. Ми довідалися, що перебуваємо в селі Олешів. Йти по асфальту не надто усміхалось, тому після кількох хвилин було запропоновано ідею добиратися до Нижнева на колесах. Але через те, що не видно було нічого рейсового, та й ми не знали коли буде, то вирішили розбитися на дві групки і спробувати щастя автостопом.

Я залишився стопити з Ірою, а Нюта пішла з Надею трохи далі по дорозі (розподілились ми так саме тому, що ми з Нютою мали досвід у цій справі, а дівчата – ні, отож на кожну групу мав бути один шарящий). Та, видно мій вигляд не надто викликав довіру, навіть із дівчиною поряд, бо спочатку зловили машину не ми, хоча й стояли першими на трасі. Не встигли ми їм позаздрити, як над’їхав автобус і ми всілися. Хвилин за 10 нас вітав Нижнів.

Першим ділом – у магазин по морозиво. Сидячи на лавці і пожираючи його, ми спостерігали як підходять наші автостопери. Морозива захотілося всім і десь зо півгодини ми сиділи на сонечку і пожирали цей молочно-хімічний сурогат. Але то було трохи зле, оскільки дівчата так розімліли, що бажання пертися десь далеко за село у пошуках каньйону пропало і довелося піти їм на поступки і рушити просто до Дністра, який був десь за півтори кілометри.

Так ми дісталися до нижнівського мосту – місця теж унікального. Він знаходиться на трасі, яка пов’язує обласні центри: Франківськ з Тернополем, більше того – є основною дорогою на Київ з нашої області. Але сам він настільки вузький, що по ньому ледве можуть розминутися два легковики, а якщо їде автобус чи фура – то нерідко на протилежному кінця утворюється пробка, бо ж ніхто не ризикне гнати свою автівку насупроти широко осьової машини. Отак і їздять туди люди, перечікуючи в заторах з одного та іншого боків. Це чудо архітектури, яке поставили ще совіти після войни замість зруйнованого, дотепер виконує свою службу, наскільки може, а збудувати новий завжди нема грошей.

Ми добралися до Дністра неподалік від моста і розсипалися по травах. На всіх напала якась сонливиця, тож певний час трохи дрімалося, а дехто таки й виспався. Потому попрокидалися, Дністер наче ні в чому не бувало, котив свої буйні води кудись у Чорне море, зрикошечуючи сонячні промені на всі боки. Потрохи, потрохи, та й стали збиратися назад. Вийшли на дорогу, чекаючи чогось рейсового. Як на зло, нічого не показувалось ось уже з півгодини. І в той момент, коли ми знову розбились по парах, аби спробувати нашої улюбленої автостоперської методи, нарешті надїхало щось велике, рожеве і в білу смужечку з написом «Луцьк – Івано-Франківськ».

Ми, щасливі, повскакували в нього і зупинилися при дверях, оскільки далі прохід був забитий пасажирами. Їхали не з комфортом, зате з хорошим настроєм, привертаючи увагу половини пасажирів веселими голосами та безтурботним сміхом. І вже, коли заїхали у саме місто, з нами трапився чи не найбільший курйоз за всю сьогоднішню мандрівку. На Майзлях шофер зупинився, щоб випустити якусь тітоньку. Після того, як вона вийшла, а ми повернули собі втрачені позиції у проході, в автобус несподівано завалився якийсь дядечко не надто охайного вигляду із пластиковими пляшками в авосьці. Моє запитання куди йому треба, він не надто ввічливо проігнорував. Звідки ж я міг знати, чим саме обернеться його присутність в автобусі буквально через три хвилини? А сталось так, що коли ми доїхали до вокзалу і вже треба було сходити, клямку від вхідних дверей заїло. Ні я, ані ще один хлопака не могли собі з нею дати ради, шофер нервово дивився на нас і вже, очевидно, сам готовий був вийти і допомогти. Але тут цей дядечко взяв, потиснув на неї якимось способом, і – ура – автобусне черево почало відпускати своїх пасажирів!

Мораль у цій байці така: якщо до вас колись за 300 метрів від вокзалу у рейсовий автобус на сотні кілометрів підсяде бомжуватий чоловічок – не спішіть його виганяти! До прикладу, наш незнайомець опинився в потрібному місці і в потрібний час, щоб виконати свою місію зі звільнення заручників залізної механіки. І ми, щасливі, забувши навіть подякувати йому, повискакували і після короткого прощання порозходилися по своїх домівках відтворювати сьогоднішні пригоди в розповідях та снах.

Щиро ваш у новому подорожньому році
Назар Мандрівник