Зимова Чорногора

Йшла зима 20…-го року. Цьогоріч якось не схожа на попередні. Хурделиця частенько гуляла поміж деревами і мороз дошкуляв охочим побродити надворі. І в горах зима була зовсім іншою. На перший погляд холодна і непривітна, але серцем відчуваєш всю красу, велич і гостинність Снігової Королеви.

Це відчули і мандрівники, які одного дня вибралися під Чорногору у володіння її величності. Йшли вони на лижах та снігоступах, а пожитки допомагали їм тягнути вірні помічники – аляскінські маламути.

Йшли з мандрівниками і писарі, які володіли письмом, і знімкарі, які мали апарати, якими можна було на листі паперу передати те, що бачать очі. Після мандрівки вони розкажуть своїм народам, які вже давно зависли в світі технічного прогресу, про їжу, зістряпану на вогнищі, про воду, яка не тече по трубах, і про те, що можна спати просто на снігу і бачити кольорові сни.

Добрались любителі пригод до затишного місця між дерев, а так як товаришів було багато, то для ночівлі вирішили пристанок збудувати. І не з гілок ялини, як то не раз бувало, а зі снігу, якого навкруги було досхочу.

Довго будували…, вже й змучились, вже й чаю попили чарівного карпатського, вже й ніч зійшла над їхніми головами, а вони все будують. І от, коли собаки уже сьомий сон снили, вийшла у чудо-будівників незвичайна споруда, схожа на кульку ванільного пломбіру, запорошену кокосовими пластівцями. Вмостилися вп’ятером всередині і спали солодко до ранку, та так солодко, що одну мандрівницю було важче розбудити, ніж казкову сплячу красуню).

На світанку, вдягнувши лижі, а хто снігоступи, обидва правих, товариші продовжили свою мандрівку. А шукали вони казкове місце, чули вони легенду, що десь у верхів’ї мертвим сном спить дракон, і хребет його схожий на кам’яні шпиці. Добрели вони до сплячого звіра і повернули назад. Не посміли вони тривожити сон могутнього дракона.

Ще багато пригод спіткало їх на їхньому шляху. На спуску на лижах відчули зимову свіжість вітру, а хтось і смак снігу). І коли пригоди закінчувалися, то сідали всі разом навколо вогнища, долонями ближче до вогню…Сміялися, базікали і зачаровано слухали звуки диво-інструменту. А десь, не так далеко, світились два оченята одинокого вовка, який весь час супроводжував мандрівників своєю невидимою присутністю…

Liubov Boiko, фото: Максим Баландюх, Marian Striltsiv