Мандрівка на Писаний Камінь та Ігрець

Мандрівка на Писаний Камінь та Ігрець

Чи буває у вас інколи таке, що хочеться у гори так, що ЙОЙ? Причому не просто «йой», а саме так, із великих букв? Не те, щоб постійно, але іноді у мене з’являється стан, коли потреба в горах стає однією з головних, десь на рівні із потребою у сні, їжі і т. п., якщо йти за логікою піраміди Маслова. І тут уже нема ради, тра збирати наплічника і їхати…

Ну так ось: було у мене таке «ЙОЙ» уже тижня за два, поки я не подався його втихомирювати. Запланував дводенну мандрівку у Верховинський район до Писаного каменю та Ігреця. Супроводжувати мене взявся Тарас Пасимок, мій хороший косівський приятель. До Косова я добирався, звісно, автостопом. Спочатку мені трапився водій, із яким говорилося про політику, москалів та інтернет-провайдерів, відтак інша добра людина — фанат мультиків, який мені переповідав сюжети з них, а насамкінець двоє хлопців — торгових агентів тішили мене байками про останні кримінальні пригоди в Косівському районі (де кого побили, зґвалтували і т.п.). Одним словом, нудьгувати в дорозі не довелося, з періодичністю теж проблем не було (я вже десь зазначав, що у стопі мені, зазвичай, щастить) — і до 11-ї години я вже був на автостанції у Косові.

Невдовзі сюди приплентався Тарас і ми відбули на автобусі у Верховинському напрямку. Тут ще зазначу, що вчасно встигли, бо сполучення між Косовом та Верховиною є не дуже добрим: після вранішніх автобусів настає довга пауза, яка перед вечором дещо активізується (десь у період з 16-ї по 18-у годину), а потім уже не їздить нічого. Заплановані рейси також часто можуть не відбутися, бо в шофера то машина несправна, то похмілля зрання, то срачка під вечір — про це всі місцеві знають, а от для туристів, які перший раз у цих краях відсутність запланованого автобуса може виявитися неабияким шоком. Якраз, поки їхали з Тарасом гірськими селами, то й обговорювали вплив транспортного фактору на перспективи розвитку туризму у Косівсько-Верховинських Карпатах.

Зійшли ми у селі Буковець на однойменному Буковецькому перевалі на висоті 850 метрів над рівнем моря. Навколо простягалася чудесна ущелина, з усіх боків обрамлена зеленими хребтами. Над Ігрецем захмарилося, звідти сунуло щось непевне, але ми сьогодні мали йти на Писаний і сподівалися, що до нас воно не добереться. Взявши ноги в руки, а ранці на рамена, ми почали підніматися вгору по бічній дорозі (якщо довгасту лінію зі щебеню можна назвати таким словом). Минали сільські хати, набирали висоту, слідкували за хмарою з Ігреця. Панорами перед нашими очима поступово ширшали, дорога ставала все більш стрімкою. Відтак дійшли до сідловини, за якою починався справді крутий підйом. Отут уже стало не на жарт гаряче — після кожних двох-трьох десятків метрів я так вхекувався, що доводилось зупинятися на перепочинок. Сонце добряче припікало, віщуючи грозу десь згодом. Це мені було зовсім не на руку, бо ж я мав намір заночувати біля Писаного (звичайно, у Косові мене б гостинно прийняли і Тарас і Саня, але мені конче забаглося провести ніч у наметі десь далеко від цивілізації). Але що було робити — ставав, віддихувався і ліз далі. Нарешті, після серйозних зусиль, той підйом закінчився і я упав у трави, бо ж тра було відлежатися трохи.

От звідси уже відкрилася справжня краса — вдалині по ліву руку своїми напівзасніженими вершинами-зубцями стримів Чорногірський хребет у всій красі — від Попа до Петроса. І саме над ним клубочилося осердя сірих та фіолетових хмар, які звідти розповзалися по всій околиці. Прямо по курсу свої три гребені висунув Ігрець і над ним уже проливалася злива не на жарт. Тільки над Сокільським хребтом по праву руку небо ще залишалося чистим, але погода до нас ішла з Чорногірського, тому ми зрозуміли, що маємо всі шанси змокнути сьогодні. Але зупинятися на півдорозі не захотіли, отож підвели свої сідала і почимчикували далі.

Наступний шмат дороги стелився через сосновий ліс і був одним з найприємніших у нашій мандрівці. Із перших же кроків під кронами сосен розжареність повітря змінилася легкою прохолодою, виснаження поступилося місцем збадьоренню, а захеканість — врівноваженості. Навіть моя новенька «Терра», якою я так гордився за її надійність і зручність, стала, наче, ще легшою. Щоправда, це тримало недовго — вже за хвилин 10 ми знову вийшли на осоння і просувалися ним довший час. Але стрімчаків більше не було, тож шпацерували ми у своє задоволення, а відтак знову зайшли в ліс, звідки стежинками вибрели до самого Писаного.

Писаний Камінь — одне з наймістичніших місць у Карпатах, та й, зрештою, і у всій Україні і, без перебільшення, легенда Верховинського краю. Він являє собою велетенську брилисту масу, згладжену тисячолітніми вітрами і дощами, яка тягнеться на сотню метрів, заввишки від 3 до 20 метрів. У давні часи він слугував капищем для наших язичницьких предків, петрогліфи, якими покриті його стіни, нанесені ще в часи Київської Русі. Власне, від них він і отримав свою теперішню назву. Щоправда, роздивитися ці петрогліфи зараз доволі важко, бо їх покривають багато «сучасніших» автографів: від підпису Ольги Кобилянської до банального «тут був Вася з Коломиї» (аж деколи шкода, що всіх цих Вась, Вов, Коль і Петь навчили писати, бо більшість з них, окрім як у таких місцях, цього вміння не використовують ніде). Тим не менше, енергетика від каменю іде колосальна; помножена на довколишні ще не сплюндровані гори вона чинить вплив на людину, майже відчутний на дотик. Вершина каменя плоска і на неї можна видряпатися без особливих зусиль і полазити донесхочу. А ще на ній є справжні озера (ну, чи то, пак, озерця) — видовбані дощовою водою заглибини, нею ж і наповнені. Окремі з них є настільки глибокими, що не пересихають навіть у найсухішу погоду. Але боронь Боже збовтати у них воду — відразу почнеться дощ (місцеві у це свято вірять і заказують робити це всім туристам, якщо ті не хочуть накликати на себе і на ближні села негоди). Сьогодні ми цього робити не стали, бо й так погода дихала непевністю; і хоча попередні хмари над Ігрецем пройшли стороною, Чорногора інтенсивно продукувала нову партію небесної вологи. Натомість ми посиділи на вершині досхочу, Тарас витягнув gps-трекер (він, користуючись нагодою, вирішив записати маршрут на Писаний). Нам ця штука таки придалася — допомогла з’ясувати, що ми знаходимося на висоті 1206 метрів над рівнем моря (найвища точка Писаного). Відтак Тарас витяг свого варґана, якого недавно придбав за 130 гривень і заграв гуцульської, сидячи на верхівці каменю. Мелодія звучала як ніколи, автентично і просторо, розбиваючись об пологі буковинські горби і гостроверхі шпилі Чорногори (хто не чув варґана в горах, той не знає, що таке справжній психодел). Хвилин 15 такого кайфу — і тобі починають відкриватися паралельні світи.

Після спуску пішли ми оглянути резиденцію Януковича-молодшого з вертолітним майданчиком (точніше, колишню його резиденцію, а тепер — державне майно). Там ми побачили архаїчний модерн — хату з дерева, виконану в чудернацькому стилі із закосом під гуцульську колибу. Недалеко від неї знаходилась бетонна площадка. Нас обгавкали якісь песики і ми поспішили вшитися, тим більше, що особливо нічого цікавого там не було, окрім краєвидів, уже нами бачених (якби не знаття, що то дача колишнього Презие(дента)рватива, то можна було й навіть не заходити). Відтак ми обминули Камінь бічною стежиною і Тарас подався до села, а я завернув назад до каменю.

Ви спитаєте мене що я робив сам від 15-ї по 22-гу годину на Писаному? Я кайфував. Може комусь то буде і незрозуміло, але одне лишень перебування у такому місці надихає людину (шарящу) більше, аніж всі штучні стимулятори настрою (алкгололь, ґанджубас і т. п.). Чи мені не було нудно? Та ні! Я собі сидів на камені, розглядав краєвиди, потім взявся читати книжку із всякими притчами (саме в цьому місці вони дуже добре сприймалися), потім ще ховався під камінням від короткочасних опадів у вигляді дощу та граду, які десь по 6-й вечора таки прогарцювали над цією затишною поляною. Навіть прості речі, такі як розкладання намету чи вечеря у цьому місці робилися якось натхненно. А коли сонце опустилося до лінії горизонту і довжелезні похилі промені зависали в повітрі немов струни велетенської арфи, Чорногора огорнулася рожевим маревом, а з Покутсько-Буковинських відрогів почала наповзати на небо фіолетовість —я зрозумів, що рішення ночувати під відкритим небом було надзвичайно правильним попри бажання м’якої постелі, довгих розмов і домашнього вина, якими мене намагався спокусити Тарас.

Варто згадати і про легенду Писаного Каменю. Кожен місцевий вам розповість, що то не просто собі брила — а з давньою історією. Мовляв, колись у Карпатах, ще до появи тут людей, жило плем’я велетів, які були надзвичайно сильні, мужні і розумні. Їм було всім тісно, тому вони розбрелися по всій землі і стали правителями у багатьох народах. А їхній цар залишився у Карпатах. І от, коли він уже помирав, то всі велети зійшлися до нього і поховали його у цьому місці, а як знак, на могилі поставили Писаний Камінь — і з того часу він тут стоїть. А ще під ним ховав свої скарби Олекса Довбуш, але їх не варто шукати, бо ці скарби оберігає закляття, яке нашкодить усім, хто до них буде лізти…

Тим часом сонце опустилося і доволі швидко темна ковдра вкрила навколишню місцевість. Мушу сказати, що спочатку мені стало трохи моторошно — згадалися легенди про всяких потусторонніх мешканців Карпат — чугайстрів, нявок, щезників, повітруль, босоркань. І хоча мені не перший раз доводилося ночувати самому в наметі, але саме сьогодні стало доволі моторошно. Тим більше, що після того, як я влігся, щось почало ззовні лопотати моєю клейонкою. Але втома давала про себе знати і вже невдовзі я міцно сопів у ніздрі — і так аж до самого ранку із кількома пробудженнями. Ніч видалася холодною, я зрозумів, що осінню куртку брав недарма, бо навіть спальник не міг забезпечити мені комфорту (між іншим, це порада — беріть у гори з собою теплі речі, навіть якщо на вулиці літо — краще нехай вона буде зайвою, аніж в разі чогось маєте змерзнути).

Ранок — це ще одна пора, задля якої було варто залишатися у горах наніч. Почався він із того, що я виліз із намету і закоцюб, бо сонце ще не встигло обігріти своїм промінням галявину перед каменем. Далі був нехитрий сніданок із хліба, консерви, майонезу, овочів та шматка шоколаду під акомпанемент крилатого карпатського хору невідомого птаства. А потім — збірка і в дорогу, до перевалу. Повітря віддавало прохолодою із хвойним присмаком, стежка петляла по всіх навколишніх горбах, краєвиди були ті самі у своїй чудовості і неповторності, навіть більше — якщо під час походу на Писаний мені доводилося оглядатися, щоб побачити найцікавіші речі, то тепер вони були увесь час просто перед очима — і Чорногора, і Сокільський, і Ігрець. Сама лише прогулянка такою дорогою варта всіх невигод, яких людина зазнає у турпоході.

Під час цих споглядань і розмірковувань летіли хвилини і метри і десь у районі 10-ї ранку я вибрів до перевалу, де вже лежав на лавці Тарас, який приїхав вранішнім бусиком із Косова. Він мені порадив залишити ранець деінде, щоб не тягатися з ним на Ігрець, оскільки ми й так мали звідти спускатися, а речі у ньому мені насправді були потрібні хіба для ночівлі. Я закинув його у церкву біля дороги (там були майстри, які щось ремонтували і пообіцяли придивитися). І ми рушили догори. Дорога була набагато коротшою по кілометражу, але незрівнянно стрімкішою — десь така, як на найважчих місцях до Писаного. Через людські подвір’я ми вийшли у трави, якими піднімалися увесь час догори, а відтак натрапили на стежину і сунули вже по ній. Сунули — то в буквальному сенсі, оскільки легені і ноги після кількох десятків кроків саботували накази мозку і доводилося зупинятися, щоб хоч трохи відсапатися. Підйом тривав більше години з усіма зупинками. Найрадіснішим моментом був вихід на перемичку Ігреця — там звідкись узявся вітер, який гарно провівав наші впрілі і затуманені голови. Там справді найкраще місце для відпочинку, з якого видно і Чорногору, і Писаний, і Синиці, і багато чого іншого. До вершини залишалося метрів 300, яких ми і пройшлися, але на ній (до речі, її висота — 1307 м) звідкись узялося повно мух, та й затишно так не було. Тож довго ми на ній не затрималися — саме стільки часу, щоб згамати по бутерброду і трохи пограти на варґані.

Кумедності почалися невдовзі після спуску і вони були пов’язані з биками (а ще під час підйому Тарас мене попередив, що місцеві бики, в сенсі самці Bostaurus, яких випасають на цьому хребті, є доволі серйозною небезпекою). Ціле стадо худоби паслося неподалік від початку спуску і серед нього красувалися двійко могутніх «таурусів», які гнівно зиркали на нас своїми великими очима і грізно постукували передніми копитами об землю. І хоча нам дуже бажано було дотримуватися стежки (так як, ішли ми з трекером), але духу пройтися попри цих захисників стада нам не вистачило — тож збочивши в траву на два десятки метрів, ми собі обігнули їх. Туристи, які будуть іти за нашим маршрутом, либонь, здивуються, чого це він відхиляється від очевидної стежки і веде різнотрав’ям, але, як сказав Тарас, «життя дорожче».

Більше на спуску пригод не було, якщо не рахувати наші спостереження за тим, як грейдер прокладає дорогу на Ігрець. За останній час там з’явилися опори для ЛЕП, широка ґрунтівка, і ось уже знизу її намагаються упакувати під бетон. Власне, якби такі речі відбувалися у якійсь європейській державі, то можна було б порадіти за спроби введення елементів добробуту, однак, виходячи з того, що це Україна, то у нас склалося стійке враження, що тут робиться якийсь мажорний проект із сумнівними наслідками, і закритим доступом до гори у майбутньому. Тож побачені нами активні роботи із благоустрою зовсім не порадували ані мене, ані Тараса.

Ну й остання пригода трапилася з нами, коли ми вже зійшли і чекали на автобус на перевалі. Раптом нізвідки у цьому Богом забутому селі за кілька метрів від зупинки, де сиділи зморені ми, зупиняється авто, з якого виходять двоє представників внутрішніх органів і вимагають від нас документи. Міліцаї були доволі люб’язними, розмовляли доброзичливо і пояснили, що ці вимоги — це перевірка сторонніх осіб, яку вони змушені робити через події, що кояться у державі. Поки я шукав свого паспорта, вони встигли нас розпитати де ми ходили і яка погода на Писаному (уже з чисто людського, а не з міліцейського інтересу), відтак побажали нам щасливої дороги і щезли так же поспішно, як і появилися. Не знаю, чи то мої камуфляжні штани змусили їх підозрювати в мені сепаратиста, чи справді вони всіх місцевих знають в обличчя настільки, що нас відразу спалили, але, зрештою, то добре, що вони так ретельно ставляться до свого обов’язку. Поки ми обговорювали цей трафунок, над’їхав автобус, який порозвозив нас до наших міст. У Косові Тарас вийшов, а я продовжив дорогу далі. Мені хотілося тепер тільки в душ і поїсти. Бажання гір було задоволене і відійшло на другий план — моє «ЙОЙ» до пори до часу втихомирилося.

Назар Мандрівник