Карпати кличуть, Карпати ждуть...

Карпати кличуть, Карпати ждуть…

Тяжіння зоряного простору сильніше, ніж тяжіння землі.
Ю.Візбор

Перший раз я пішла в гори 4 роки тому, весною, коли була на ІІ курсі училища. Мене запросила моя подруга Маринка, у нас склалась компанія, і майже всі вихідні ми проводили у Карпатах. Гори і подорожі з часом стали надзвичайно великою і важливою частиною мого життя. Інколи бувало так, що нікому із моїх друзів не виходило піти або мені хотілось побути там довше і тоді я почала сама ходити в гори. Про один із таких цікавих випадків вирішила коротко написати.

Напиркінці минулого літа мене запросив «Тур-клуб» тиждень попрацювати у Нижній Дземброні, але коли я прийшла, мене ощасливили тим, що плани туристів змінились і в мене є 2 дні вихідних.

«— Ну гріх бути так близько і не вийти в гори)))» — вирішила я. Так, як я цього спочатку не планувала, то і спорядження і одягу відповідного з собою не взяла, добре, що хоч карімат і спальник були в рюкзаку.

Отож, не подумавши про несприятливі погодні умови, ввечері вирушила з села. Десь в 22 год. дійшла до колиби під Смотричем (година підйому від Верхньої Дземброні). Літом там живуть пастухи. Постукала в двері, і один з них відчинив.

Я попросилась переночувати. (— Скільки вас є? — Я сама). Він уважно посвітив ліхтариком справа наліво ніби на слово не дуже повірив і запросив в середину. Запитав, чи я не голодна і звільнив місце на лежаку. Зранечку встала, мене пригостили свіжим молочком, і я пішла далі. Маршрут мав проходити через г. Вухатий Камінь, оз. Бребенеснул, потім г. Ребра, Шпиці. Біля них є скелястий відріг, де я ще ніколи не була і хотіла там знайти грот для наступної ночівлі. Та не так все сталось, як гадалось: коли я дісталась до Бребенескула, все затягнуло густим туманом, почало гриміти, блискати, а з неба лилась сильна злива. Я сховалась між великих каменів (де, як потім виявилось, загубила телефон). Спочатку було трошки незручно, а потім взагалі почало заливати водою. Після дощу продовжила подорож, через туман не було видно стежки далі, як на 1,5-2м. Та ходила нею вже не раз, і тому не боялась. Коли дійшла до таблички, мене збив з пантелику напис: «до Шпиць 1.5 км., а до Ребер – 800 м.». До Ребер зрозуміло, а до Шпиць, мені здавалось, що має бути набагато ближче!!?. І так я пішла недалеко в їхню сторону, та не зовсім пам’ятаючи на якій відстані вони мають бути (а кругом все в тумані). Тому вирішила не ризикувати, а заночувати прямо на хребті. Довго чекала ночі,а коли вона мала наступити, я не здогадувалась.

Знову була злива і не витримувавши цього, я повернулась на Бребенескул. Слава Богу, туристи там розпалили велика ватру. Дякуючи їм, я почала грітись і заодно з ними познайомилась. І ще раз ДЯКУЮ туристам, які пригостили вечерею, знайшли вільне місце в своїй групі та поселили мене з білорусами. Закордонні гості були трошки в шоці, бо таких ризикових дівчат не зустрічали. Побачивши, що речі в мене мокрі, позичили свій спальник і віддали светр, щоб хоч дорогою назад був сухий одяг, пропонували навіть шкарпетки, але я відмовилась. Зранку група запросила на сніданок. Так, як вони йшли на Піп Іван, то ще півдороги була з ними, аж поки не звернула на Вухатий. Внизу біля колиби радісно зустріли пастухи, які вже почали за мене переживати. А в Нижній Дземброні була десь біля 17 чи 18 год.

Отакий-то видався класний похід. Правда, після того довгий час була впевнена, що без палатки більше не піду. Але суть в тому,  що всюди є безліч добра та хороші люди, починаєш відчувати, як сама земля, природа та якась невідома енергія направляє і захищає тебе, і чим частіше кудись подорожую, тим більше це відчуваю).

Марія Туранська

Газета «Художній простір», №1, 2014