Вогонь

– Чього ти прийшов, Мико? Скільки меш ходети? Йди зьвіци! Ти м’я покинув, то йди!
– Я тебе не покинув, Парасю, птасю, – відповідає Микола і щезає у вогняному стовпі, наче скирта, в яку б’є блискавка.
Параска тричі спльовує в темряву, а потім швидко-швидко хреститься, повернувши до Чорного Ґруня мале обличчя, сховане під білою хусткою.

Микола знову стоїть за смерекою в білій сорочці і без очей. Всередині в Миколі горить вогонь, і Параска боїться, що загоряться смереки.
Вона заходить до хати, гасить світло й лягає на лежанку, взута і вбрана. Параска не хоче дивитися в бік вікна, звідки йде світло, бо то, може, повня, а може, Микола підійшов до вікна і дивиться на неї своїми вогняним очима.
Дивиться так уже двадцять літ, а горіти очима став лиш цю весну. Останню, певно, Паращину весну.

…Коли Микола забрав Параску до себе в Снідавку, то переніс через Безульку, узявши під пахву. Микола був великим, сильним, а Параска дрібна, як пташка. У Яворові люди казали, що Параску ніхто не візьме, така вона дрібна. А Микола взяв і поніс ген майже на самий Ігрець, де була його хата.
І так носив її майже все життя. Не давав їй піднімати нічого важчого за голку. Сам ходив біля маржини, сам косив і збирав сіно. Параска тільки сиділа в хаті й вишивала дрібною низзю сорочки, які носила на базар до Косова.
Ішла сама, майже втікала від чоловіка, бо не відпускав її так далеко: боявся хоч на мить утратити її. І якщо вона все ж утікала від нього, то виходив до дороги й чекав її там, покинувши роботу. Стояв нерухомо, великий і чорний, наче ґрунь, поки не бачив удалині свою Парасю.

Вони кохалися одне в одному так, як мали би кохатися в дітях, яких у них не було.
Коли дивився на неї, то всередині їй загорявся такий вогонь, що той вогонь грів її у найлютіші морози.

Микола гасив той вогонь у собі горілкою. Впивався так, що міг упасти на полонині, і Параска шукала його там чи вдень, чи вночі, і завжди знаходила, і сідала біля нього, і плакала. А потім Микола прокидався, цілував їй ноги, клявся, що більше не питиме, і на руках ніс додому – знову, і знову, і знову…

Якось сусід покликав Миколу на сезон на роботу в Чехію. Казав, грубі гроші можна заробити, хату зладити. Микола хотів грошей, бо хотів вбрати свою Парасю, як пані, хотів, щоб вона не ходила до Косова з сорочками. Та й поїхав.

А за місяць умер там, бо йому ввірвався тромб.

Параска тужила так, що тріснув камінь на Терношорах. Тужила три дні, і дев’ять днів, і сорок днів… А тоді поїхала в Чехію забирати свого Миколу. Параска, яка ніколи не їздила навіть до Коломиї, зібрала всі свої гроші, зробила в Косові паспорта й поїхала по чоловіка.
Там її зустрів сусід, із яким Микола працював. Він розказав Парасці, що Миколу спалили в крематорії, і їй віддадуть тільки урну із його прахом.

І Параска пішла до магазину, купила горілки й напилася. А тоді п’яна пішла по Миколу. Вона несла його у великій картатій торбі, маленька п’яна Параска, і співала співаночку про те, як Микола носив її на гору, як Микола носив її з гори…

Сусід посадив Параску, яка так жодного разу й не протверезвіла, в автобус, що мав завезти її до Чернівців. Вона відмовилася ставити свою картату торбу в багажник, а тримала її на руках. Нею хитало, її нудило, і вона голосно говорила до торби:
– Чього ти м’я лишив, Мико? Ци ж я була тобі не май гарна, жи ти лишив м’я й умер?
Пасажири в автобусі спочатку не звертали уваги на дивну жіночку з торбою. Ну, плаче та й плаче. Але коли вона почала сваритися з торбою, вони захвилювалися. Хтось показав на неї водієві. Тому не дуже хотілося мати проблеми через причинну, то він просто висадив Параску з автобуса перед самою митницею, показавши їй напрямок до пішого переходу. І Параска йшла, голосно розмовляючи з Миколою далі:
– Ти ж казав, жи не меш давати мні підоймати нич май тєжке, як голка. Чього ж ти такий тєжкий, Мико? Бігмебоже, Миколо, як не поможеш мні перейти сю таможню, я вергну тя в Тису!

На митниці Параску пропустили, бо документи на Миколу в неї були. Перевірили урну – і відпустили. Тільки подивувалися, чому вона несе прах у руках. Але Параска сама не розуміла, чому, тільки розказувала митникам про те, який Микола тяжкий.
– А щьо ви думали? Великий хлоп, 120 кіль, ясно щьо тєжкий. Знаєте, як він мене носив через воду і віносив на сам Ігрець? А тепер я мушу єго нести…

І Параска знову затужила так, що митникам стало незручно, і вони пропустили дивну маленьку жінку із прахом у картатій торбі, та ще й провели із водієм бесіду стосовно того, що висаджувати таких пасажирів якось не по-людськи.
Параска тоді довезла Миколу до Снідавки, винесла на гору й поставила в стайні біля коней.
Вона потроху розпродала свою маржину, бо ходити біля неї не хотіла. Приходила до Миколи в порожню стайню, говорила з ним.

І упивалася. Раз Параска напилася так, що заночувала з сусідом у скирті. Вона сама не знала, як так сталося, але сіно так пахло, а вертатися додому, де у стайні стояв, наче ґрунь, Микола, не хотілося. Параска пила горілку на полонині, де сусід громадив сіно, хапала його за руки, сміялася й співала йому. Вогонь у ній знову загорівся, вона впала з сусідом у скирту, і сіно кололо Парасці спину, і вона плакала від того. Чи не від того.

Потім вони заснули й не помітили, як від Чорного Ґруня відірвалася важка хмара, і за якихось кілька хвилин була вже над скиртою, де спала Параска. Хмара зареготала страшним громом, висипавши на скирту величезні, наче яйце, шматки льоду. Параска прокинулася ніби лиш для того, щоби побачити, як від тої чорної хмари відривається вогонь і з криком летить у неї, і відразу ж знову регоче, мов окаянний, грім, але Параска вже не чує.

У Снідавці бачили ту одиноку блискавку, що вдарила в скирту, бачили, як скирта горіла.
Та ніхто не бачив, як пішов дощ – рясний і теплий – коли скирта вже догоряла, і той дощ привів до тями Параску, яку відкинуло до яру. Вона помітила поряд сусіда – праве око його геть випало, а на обличчі було видно земнисті потьоки – і людей, які бігли знизу до них. Вона лежала навзнак у багні і стогнала: “Мико, Микольцю, зачим ти так мнє караєш, чього ти б’єш мнє своїм огнем?”

Параска після удару блискавки навіть не пішла в лікарню. Вона два тижні пролежала вдома – не могла вставати, так ноги попухли. Покинула пити горілку, їсти і говорити до людей. Тільки стогнала до Миколи, який той увесь час сидів коло неї: “Чього ти м’я покинув?!”
А Микола мовчав, тільки горів і грів її своїм вогнем.

Коли встала, то найперше пішла до церкви й замовила заупокійну службу. По тому скликала сусідів на грушку, би попрощатися з Миколою. А вже потім узяла заступа, викопала глибоку яму й висипала все, що залишилося від її Микольця, туди. Потім лягла біля тої ями й відчула, яка гаряча земля, така, наче там усередині горить вогонь. Параска затужила так, що тріснув камінь на Терношорах.
– Чього ти м’я покинув? – спитала в Миколи, який стояв біля ями.
– Я тебе не покинув, Парасю, птасю, – відказав Микола і щез, згорівши, наче скирта на полонині, щоби з’являтися знову до Параски аж до цеї весни.

Автор тексту Ольга Криштопа  Фото – Василь Іваночко

Також читайте:

Олександр Педан + Косів + Терношорська Лада Верхні Терношори (gps-трек) Фотограф Василь Іваночко: Таємнича Косівщина Карпатський лісовик – Чугайстер