Із червня в листопад або сам-на-сам із Чорногорою

Із червня в листопад або сам-на-сам із Чорногорою

Значиться так: цю поїздку на Чорногірський хребет (надалі просто — хребет) я планував уже давно, бо ж то якраз випадало на день літнього сонцестояння і, значиться, язичницьке Купала. Тож коли глянувши на прогноз, я зрозумів, що погода буде ненадійною, відмовлятися навіть не подумав. Тоді я ще не знав, що мене чекає за картинками перелітних дощів, які малювали «Сіноптік», «Гісметео» та інші прогнозисті сайти. А що я знав — це те, що у мене є чотири дні, і вся Чорногора з усіма її видатними закутинами у розпорядження. Попутників на цей раз не знайшлося, тож у п’ятницю я саменько відбув собі зранку автобусом до Верховини, а там дочекався рейсу на Шибене (те саме знамените ШИБЕНЕ, в 20-місний пазік якого влізають усі бажаючі (шістдесят? сімдесят? дев’яносто??? одним словом, скільки завгодно людей).

Ще будучи за Ворохтою в автобусі, я помітив, що вдалині над Говерлою нависають непевні хмариська, однак не став засмучуватися, бо за прогнозами то тільки нині мав бути сильний дощ (дві крапельки на сайтах), завтра — слабкий і епізодичний (одна крапелька і то десь перед вечором), а в неділю і понеділок — сонечко. Заради такого можна було й потерпіти один день. Тож коли шибенський автобус в’їхав у зону дощів, я сприйняв це як належне. Тим більше, що поки доїхали до самого села, то залишилися тільки хмари. Там я найшвидше з усіх туристів ( а їх нині було доволі багато — якісь коломийці і ще школярі з Верховини разом зі вчителькою — про останніх ще буде окрема мова) замельдувався на прикордонній заставі (обов’язково тра мати паспорти, хто їде у ті краї, бо без них далі не пустять — румунська границя близько) і рушив вздовж Чорного Черемоша, який протікає через цей невеликий присілок.

Доки дорога була рівною, то ішлося без напрягу і з задоволенням. Та ось вона звернула направо, а переді мною простяглася ґрунтівка під кутом градусів так 35 — початок, власне, підйому на Попа. У мене в планах була ночівля або на озері Марічейка, або на Попі — залежно від погоди. Так-от: остання почала вередувати. Дрібний дощик, який почався десь на 2-му кілометрі підйому поступово міцнішав і вже до полонини Веснарка переріс у проливний. На щастя, у мене був із собою дощовик, яким я вкрився до пояса, а на рюкзак накинув клейонку (чи не найбільший недолік «Терри» — відсутність дощового чохла). По дорозі мене кілька разів випереджали або ж відставали верховинські школярі. Зрештою, ми всі зійшлися на Веснарці під колибою перечікувати негоду, бо вони були всуціль мокрі, а я — нижче пояса (дощовик закривав голову і тулуб, а берци, слава боги, поки не підтекли). Потрохи добрела до колиби і їхня вчителька, пані Леся, що викладає математику. Під час переховування ми перезнайомилися між собою, пані Леся дізналася, що я знаю маршрут до Марічейки і доручила мені вести її дітей. Так я несподівано для себе став старшим у групі малолітніх вар’ятів (і вар’яток). Через півгодини добралися ми до озера, стали розкладати намети, а потім пішли за дровами. Найбільшою проблемою було розвести вогонь, бо дрова відсиріли, а дощ не припинявся, але, зрештою, за якихось півгодини і з тим впоралися. Радості було — гей-гей! Почалося сушіння капців, речей, готування їжі, до того часу вже й пані вчителька підійшла. Я під шумок чкурнув до сусідніх наметів, що стояли з іншого боку від стежки, бо там перед тим якісь люди запрошували мене в гості. Так я познайомився ще й із київськими мандрівниками. Їх було четверо і вони вже 6-й день не злазили з Карпат, а найстарший між ними облазив багато гір Європи і Азії, а найвища вершина, на якій він побував — це щось вище 6900 м на Памірі. Люди виявилися дуже гостинні, ми протеревенили більше години, відтак я повернувся до своїх школярів, які вже подумали, що я ліг спати. Одним словом, вечір видався доволі веселим попри негоду, яка не вщухала. Аж десь біля 22-ї вечора, перед тим як я мав іти спати, дощ припинився.

Школярі не могли заспокоїтися всеньку ніч, вони товклися біля ватри і десь аж над ранок полягали спати. З їхніх планів я зрозумів, що на Попа вони не підуть, бо змокли і не хочуть. А я собі зрання прокинувся, склав речі, і поволі почав лізти. Ішлося важко, у повітрі висів туман, я був у футболці, теплому светрі і шапці, руки мерзли. Очікуваних краєвидів не було видно, у розривах туману вдавалося тільки побачити то один, то інший фрагмент чудесної причорногірської панорами. Але справжня краса була під ногами — у цей час на «хребеті’» цвітуть якісь червоні квіти, настільки рясно, що ними був усіяний весь Попіван (ну й далі, практично весь хребет аж до Бребенескула). Видовище неповторне, суцільне червоне море на кілька кілометрів — заради нього одного варто було лізти в таку погоду у ці гори (то, видно, всередині червня у цих квітів сезон, так що, цей час дуже рекомендую для прогулянки Чорногорою, але бажано вибирати погоду якусь ліпшішу).

Фотографії

Зрештою, потрохи виповз я на того Попа і впав на лавку за столом на вершині. Пригадую собі, що минулого разу звідси було видно все на десятки кілометрів, сьогодні ж ані Чорногірської панорами до Говерли, ані Фаркеу і Міхайлека та інших румунських гір, ані Мармароського чи якогось іншого масивів видно не було — лише найближча сотня-друга метрів та окремі вершини, що вигулькували з молочної мряки. Але у такій погоді були свої принади — повноцінно відчувалася дикість, необжитість, якась суворість і затаєна туга, якої туман зовсім не маскував, а, швидше, навіть, проявляв. Карпати мені показували свою зовсім іншу сторону — замість сонячного блакитнонебесного дня сьогодні тривало занедбане, незатишне, роз’ятрююче післярання, чи то передвечір’я. Хвилі туману накочувалися і зсувалися з вершин, десь у просвітках мигтіли уривки краєвидів, наче на чорно-білій плівці. Взагалі, сьогодні усе було чорно-білим, попри те, що трава насправді зеленіла, квітковий килим віддавав червоним, а на каменях красувалися кольори жовтуваті та зеленкуваті. Але аж ніяк не можна було сказати, що в горах було нецікаво чи недобре. Так, холодно (через вітер я вдягнув ще й зимову куртку в додачу до футболки і светра, а неприкриті руки дубіли, якщо їх витягував з кишені), так, некомфортно (якщо розглядати комфорт як розніженість), так, непривітно (якщо говорити про загальну панораму, але ця непривітність була настільки відвертою, що нею хотілося захоплюватися). Але в жодному разі не нецікаво, не недобре чи не некрасиво. Я ще ніколи не бачив наших Карпат і, особливо, на таких висотах) настільки оголеними у своїй відвертості, настільки прекрасними у незатишності і настільки щирими у якійсь власній зажурі. І хоча цей похід доставив мені клопотів, як ніякий інший (згодом ще буде розповідь про наступну ніч), я від того не став любити гори менше.

Побувши трохи не Попі, я рушив далі «хребетом» (як кажуть місцеві). Спускався повільно, взагалі, цього разу я рухався значно повільніше, аніж завжди (можливо, через важкий рюкзак, а можливо й через купу одежі на собі). На розвилці завернув до Вухатого Каменю (оскільки я собі напланував похід на 4 дні і в мене була надія, що, сьогодні-завтра все-таки випогодиться, то я мав намір зазирнути в усі кутки Чорногори, де досі не бував). Отож, лишив ранець на роздоріжжі біля знаку, а сам повернув на Смотрич і на Вухатий (вони у 10 хвилинах ходьби одне від одного, власне, останній є одним із відрогів Смотрича). Той Вухатий — це дуже оригінальне місце, уявіть собі кілька брил каменю одну на одні, причому дві з них стирчать справді як вуха якоїсь тварючки. На той момент, коли я до нього добрався, з-за хмар виглянуло сонце (чи не перший раз за день) і очистило частину місцевості від туманів. Так що, там було доволі затишно і, навіть, не холодно, через що я дозволив собі побути там більш як півгодини. Спостерігаючи як крутим схилом гори намагаються видертися від села Дземброні якісь туристи. А далі — назад до рюкзака і вперед по хребту. Залишив за собою гору Дземброню (1877 м), гору Менчул (1998 м), потрохи брів до Бребенескула (2-а за висотою вершина Українських Карпат — 2036 м). Десь за Менчулом трапилися добрі люди, які після знайомства позичили мені трекінгові палиці (я щось і справді був притомився до того часу і йшов доволі важко, похитуючись з боку на бік). Вони рвонули до озера Бребенескул, а я мав, вийшовши на гору, перетнутися потім з ними на хребті і віддати їм палиці. Власне, так і сталося (між іншим, ці пристосування мені справді сильно допомогли), після спуску з Бребенескула мене чекав на хребті Славко з Рахівського району. Але тут він мені простягає книженцію і каже, щоб я прочитав мені як буду мати бажання, бо то Новий завіт із тлумаченнями. Як виявилось, він належав до організації євангельських християн-баптистів (бачте, вони вже і в гори залізли, щоб навертати туристів на путь істинний ). Нічого не поробиш, довелося взяти, бо після палиць відчув себе зобов’язаним перед цією людиною. Так у мене з’явилося ще одне чтиво поряд зі збіркою віршів Стуса, яку я прихопив щоб мати чим зайнятися на вершинах (але через негоду я на них не затримувався).

Після перекуски у мене було в планах збігати на Гутин-Томнатик (2015 м), єдиний двохтисячник на Чорногорі, де я ще не бував, і потім спуститися до озера Бребенескул на нічліг (найвисокогірніше озеро України, розташоване на 1801 м). Але тут раптом із закарпатської сторони почав валити сильний туман, який остаточно усе обгортав шаром невидимості, це суттєво підпсувало мої плани і після двадцятихвилинних роздумів я вирішив спускатися просто до озера і розкладати намет (а що ж робити в таких умовах?). кількох хвилин мені не вистачило, щоб дійти сухим — на останніх метрах спуску почало крапіти, а далі й сипати. Я швиденько, наскільки міг, розіклався, накинув клейонку, заніс у намет речі і занісся туди сам. Лежу собі на кариматі, почитую Стуса, аж раптом чую мокре під собою. Агій, що за мара? Мало того, що промокла верхня одежа, рюкзак і намет, так ще й знизу звідкись хлюпає. Я те все визбирую за допомогою туалетного паперу і далі лежу на кариматі, слухаю дощ і почитую — аж звідкись знову вода. Виповзаю і дивлюся — на цьому плоскому місці, де я встиг розбитися уже сформувалась така немаленька калабанька і, враховуючи те, що дощ не перестає, вона буде надалі тільки зростати в розмірах. Використовуючи весь, відомий мені, запас угро-фінського фольклору, я витягаю з намету речі, ранець і переношу його в інше місце, затим повторюю процедуру заселення. Зайве говорити, що під час усіх цих маніпуляцій більшість моїх речей вимокли, навіть сірники, які я тримав у кульку, теж відсиріли і горіти не хтіли.

Єдиний плюс був — наче почало випогоджуватися. Синя смуга на небі поступово ширшала аж до заходу сонця. На Гутин я вже не поліз, маючи намір зробити це діло завтра зрання. Потусувався трохи навколо озера, зацінив його справді неповторну красу (прозорі води, у яких видно дно, відбивається схил гори, спокій водяної гладі, затишність і втихомиреність місця). Та й спати надумав — хоч 21-а година, але втома давалася взнаки. Одним словом, заснув, хоча було і мокро, і холодно і не вельми приємно, не відаючи наскільки бурхливою буде ніч.

Прокинувся опівночі від того, що вітер намагався зірвати мій благенький прихисток. З того часу і до самого ранку очі стулити не вдалося. Шквальні пориви не припинялися: після хвилинного затишшя наставала «п’ятихвилинка ненависті». Намет гнувся, його дуги трималися з останніх сил, я намагався якось підпирати своїми руками зсередини його «стіни», невдовзі руки задубіли, я став міняти їх по черзі, ще й клейонка зовні лопотіла як ціле стадо нечистих, перебиваючи пориви вітру. Час від часу зривався дощ і тоді клейонка перетворювалась на барабанну установку для вправного небесного (чи, можливо, пекельного) барабанщика. Між іншим, то якраз була та сама купальська ніч — з 21-го на 22-ге число і, якщо брати до уваги саме купання, то скупався я знаменито, от тільки задоволення мені це не принесло. Майже до 7-ї ранку я тільки те й робив, що утримував свій намет, час від часу навіть дрімаючи із відкритими очима. Все-таки, я умудрився відстояти своє — мій намет уцілів, хоча більшість речей у ньому були мокрі і висушити їх було ніде.

Коли стало світати, я побачив, що насправді ні фіга не змінилось у порівнянні з ніччю — суцільний непроглядний туман вкутав усе довкола, вітер переганяв його хвилі одна за одною і кінця-краю цьому не було видно. Але мені набридло лежнем товктися у наметі, тож я спакувався і рушив. Зайве казати, що від холоду спочатку зуб на зуб не попадав (хоча я був, як і вчора, у светрі, куртці і шапці). Наміру продовжувати мандрівку у мене не було, я хотів тільки дійти до озера Несамовите, спуститися від нього на турбазу «Заросляк» і звідти добиратися додому. Переді мною проглядалась стежина десь метрів на п’ять, яка вела на хребет, більше нічого видно не було, але я рушив, маючи загальне уявлення куди треба йти (при хорошій видимості я б не зблукав — Чорногора дуже добре проглядається і стежки там гарно втоптані, так що зблукати нереально навіть для тих, хто іде перший раз). Але тут я знав тільки загальний напрямок і мав кілька метрів стежки у полі зору. Так поступово я вибрався на хребет, іти стало легше, навіть почався якийсь легенький спуск, аж тут стежина пішла різко догори. Це мене спантеличило, я добре знав, що ніяких високих гір на цій ділянці хребта бути не повинно. Першою моєю думкою було те, що я вернувся назад до гори Бребенескул і рухаюся у зворотньому напрямку, потім я вирішив усе ж таки залізти на гору (а раптом це я якось швидко дійшов до Ребри) і переконатися де знаходжусь. Підйом був доволі крутий, але через хвилин 10 я вже був на вершечку — і що ж? Ситуація ніскільки не прояснилась (власне тому, що не було жодного прояснення навколо, все ті ж вітер і туман). Почав я спускатися з другого боку, ніби, продовжуючи рух до озера — і через кількадесят метрів стежка під ногами пропала. Отут уже реально стало страшно (уявіть собі: стоїте ви як їжець в тумані без зеленого поняття свого місцезнаходження, без жодної людини навколо, з цілим рюкзаком мокрих речей, промоклими і задубілими верхніми і нижніми кінцівками і препаскудним настроєм). Була навіть думка дзвонити на 112, але я тут же її відкинув — які рятувальники попруться в таку погоду на вертольоті? Та фіг вони мене помітять, скоріше самі вріжуться об якусь вершину. Значить, уся надія тільки на себе.

Для початку я вирішив повернути назад і піти у протилежному напрямку — там хоча б стежка кудись вела. Так я знову опинився на цій не ідентифіковані вершині, а потім спустився з неї і стежка повела мене кудись далі. Я проминув те місце, де вона почала спускатися вниз до озера і вже через кілька хвилин надибав на вказівний стовпець. Ото було радості — я нарешті взнав куди і як треба рухатися — стрілка впевнено показувала мені у якому напрямку знаходиться Несамовите. Заодно я зумів узнати, що вершина, на яку я мимоволі видирався, то й був Гутин-Томнатик, той самий, на котрого іти у мене бажання вже не було. Таким чином, я закрив для себе останній двохтисячник Карпат, щоправда не побачивши там абсолютно нічого.

Надалі усе було просто: як їжець в тумані я брів з годину до Несамовитого, впевненість у правильності маршруту вселяли марки на каменях, які раз на 100-200 метрів траплялися на стежині. Трохи побувши на самому озері, розпочав спуск униз, до турбази. Туману в цих краях уже не було, натомість розпочався дощ, який мене супроводив практично всю дорогу (7 км — 2,5 години). Зайве казати, що після пригод уночі та зранку я був ледве теплий, тож дорога до «Заросляка» видалася ледь не вічністю. Але то був ще не кінець — по короткому відпочинку та імпровізованого сніданку в одній з альтанок довелося рушати далі пішки — від турбази до центральної дороги (ще 12 км). Це вже був похід із останніх сил (як свого часу дорога з-під Петроса в Лазещину, щоправда, там нас було четверо і ми хоча б іноді словами перекидалися, а тут були тільки навушники та улюблена музика, які немало порятували мене). Зрештою, на останніх двох кілометрах, добрі люди мене таки підкинули до траси. Забув згадати: у процесі сходження ставало все тепліше. Так, ще неподалік від Несамовитого я скинув шапку, біля «Заросляка» позбувся зимової куртки, а вже по приїзді на трасу — запакував у рюкзак теплого светра і залишився в одній футболці. Стоячи тут, між Ворохтою і Кривопіллям, спостерігаючи за шикарним голубим небозводом (який вдалині над Говерлою залишався захмареним), а також за тим як промінчики витанцьовують на листках і травах, важко було повірити, що у цей самий час за якихось 12-15 кілометрів по прямій, безроздільно панує листопад. У мене було відчуття якоїсь розірваності у часі, а ще — втома. Це було ключовим словом на той момент. Хотілося десь у щось впасти і більше не рухатися.

За звичкою, я ловив усе, що їде у потрібному напрямку. Тут з-за повороту показався великий автобус і я махнув рукою, але вже після цього кинулася в очі табличка «нерегулярні перевезення». Однак, шофер загальмував і я з подивом помітив, що потрапив в екскурсійний автобус, де перебували журналісти та письменники Львівської області. Дуже швидко вони з мене витягнули інформацію про мене, в т. ч., що я пишу вірші і довелося зачитувати, а оскільки я не пам’ятав нічого окрім «Коли впаду я», то саме його і представив публіці, яка виявилася дуже навіть вдячною. Так наостанок подорожі я ще й «зблиснув» своїм «талантом» і дорога до Яремчі пройшла у приємних розмовах з усією цією творчою публікою. А там — електричка, подруга і — додому.

Мандрівка добігала кінця. Важко сказати яким чином вона мене проявила: з одного боку своєї мети я не досяг: Чорногірський хребет повністю перейдено не було; з іншого — дві ночівлі і три дні такого походу, то й так було неабияке випробування. Одне знаю: бажання ходити в гори вона точно не відбила. Тому можу із впевненістю сказати, що нові зустрічі попереду і свіжі враження теж.

Назар Мандрівник